“Мені хочеться кричати на весь світ – щоб нам допомогли”

 
  • Тарас Зозулінський

У Львові з'явилася унікальна клініка лікування онкохворих. Медичному персоналу вдалося евакуюватися і вивезти, з охопленого вогнем та щоденними обстрілами Краматорська, обладнання на сотні мільйонів доларів.

У минулому матеріалі ми розповіли, як лікарям з Донбасу це вдалося зробити. Сьогодні ж про  Краматорський онкологічний диспансер зсередини.

- Це наше відділення, ось кімната в якій знаходиться наш медичний персонал, який працює тут, - починає екскурсію унікальною клінікою Валерій Кєтов, обласний онколог Департаменту охорони здоров'я Донецької обласної військово-цивільної адміністрації.

- У лікуванні хворих нам допомагають і дівчата - інтерни.

Валерій Кєтов веде нас до палат. Тут їх кілька, умови досить добрі, і для лікування, і для реабілітації.

Заходимо до одного з кабінетів, де веде прийом доктор мамолог. Кабінет обладнаний усім необхідним. Апарат УЗД, який лікарі привезли з собою із Краматорська.

Для трепан-біопсії є весь спектр обстежень, які необхідні пацієнту, щоб почати лікування.

У наступному кабінеті Краматорського онкологічного диспансера (КНП “Обласне територіальне медичне об’єднання м. Краматорськ”) також проводять прийом. Сьогодні прийом вів лікар ендокринолог.

Цей кабінет теж обладнаний апаратом УЗД, досить хорошим, експертного класу.

Це обладнання ОТМО, привезене із Донеччини і тут використовується.

- Це було напевно ще три місяці тому. До того, як ми приїхали сюди, - пригадує головний онколог Донецької області Валерій Кєтов.

- Виходить у квітні. У квітні ми ще там працювали в себе, і ще багато оперували. Але потім коли обстріли почастішали, ми зрозуміли, що вже не можемо забезпечити безпеку пацієнтів. І було прийнято рішення, що треба виїжджати. І рятувати обладнання. Бо перед нашими очима був приклад Маріуполя.

Виходить перша група лікарів, які переїхали разом із першою партією обладнання - це було у квітні ще. І ми приїхали, розвантажували цю фуру самі.

Нам вдалося вивезти досить багато обладнання дорогого, частина якого є на складі, а частину ми розмістили тут, - каже Валерій Кєтов.

Заходимо до ендоскопічного кабінету, де проводиться ендоскопія, тут також дорого вартісне евакуйоване обладнання.

- Ендоскопічна стійка, найостанніша, яка є на сьогоднішній день, - показує Валерій Кєтов.

- Зараз прийде наш лікар ендоскопіст, який працює на цьому устаткуванні. В принципі, він може докладніше розповісти, що і як.

У першій кімнаті проводиться саме дослідження, а в другій - стерилізація обладнання. І підготовка до наступного обстеження.

Ось, будь ласка, наш лікар – ендоскопіст. - Артеме Олександровичу, кілька слів будь ласка скажіть.

- У нашому відділенні ми маємо сучасні стійки фірми Олімпус, це одні з останніх випусків, які мають великі переваги над старими моделями ендоскопічних стійок, - розкриває таємниці онкології донецьких медиків Артем Надворний, провідний лікар Медичного центру ОТМО у м. Львові.

- Ви бачите зараз Олімпус серії X-43.

Які можуть бути переваги? Ну перше – саме зображення. Тут найсучасніша матриця, яка передає чіткіше, поліпшене зображення.

Друге – має в арсеналі подвійний фокус. Тобто наближення. Максимально можна розглянути якесь утворення, яке незрозуміле. І дозволяє більш прицільно зробити біопсію.

Також мають вузько спектральне світло, яке дає зрозуміти, чи є якийсь патологічний малюнок на стінках слизової.

Також ми маємо додаткові ендоскопи. Це ультратонкий гастроскоп та ультратонкий аноскоп.

Наприклад, ультра тонкий гастроскоп дозволяє назальне дослідження. Воно більш зручне, ніж дивитися традиційним ендоскопом. Тому що має тонший діаметр робочої частини ендоскопа.

Також допомагає виконувати маніпуляції та операції ендоскопічні, наприклад при дешунтуванні пухлинних процесів харчово-шлункового тракту. А також надання допомоги педіатричним пацієнтам, - описує Артем Надворний.

Ми заходимо до операційного блоку. ОТМО орендує його у мережі приватних клінік «Родина».

Відразу при вході - палати інтенсивної терапії, де перебувають хворі безпосередньо після операції. Вони тут знаходяться два-три дні, потім пацієнтів переводять на п'ятий поверх стаціонару, у великі палати, де хворі вже далі отримують лікування та реабілітацію.

У палатах інтенсивної терапії є свій санвузол, душ.

Поряд із палатами - кімната чергового лікаря, який здійснює контроль за післяопераційними пацієнтами.

Тобто лікар поруч, хворий поряд, якщо потрібна якась допомога.

Завідувач відділення анестезіології та реанімації Олександр Галузінський.

Його тут вся парафія.

- Ну і тепер святая – святих будь-якого хірургічного відділення – операційний блок, - із гордістю декламує Валерій Кєтов.

- Тут є звичайний стерилізатор, високотемпературний. Тут є низькотемпературний стерилізатор, в якому стерилізується обладнання, яке не витримує високих температур.

Обладнання все найсучасніше. Це обладнання «Родини», яке нам надали у наше люб'язне користування. -

Заходимо у передопераційну кімнату, де миють руки і готуються до операції хірурги.

А далі — безпосередньо операційна.

- Це операційний блок, де ми оперуємо. С-дуга, це рентгенівський апарат, - показує Валерій Кєтов.

- Наша стійка лапароскопічна, на якій ми теж працюємо, здійснюємо лапароскопічні операції. У тому числі “відкриті”. Ось так виглядає наша операційна кімната.

Наркозний апарат – ось один, теж експертного класу. А там в кінці — трохи простіший наркозний апарат.

У принципі, обладнання достатньо — лиш працювати та працювати.

Операції у нас виконуються практично всі, що роблять в онкології. За винятком поки що торакальних. Тобто, торакальні хворі, це специфічні хворі, які потребують певного догляду.

Є у нас лікар, торакальний хірург, він же мамолог. Але зараз не робимо. У себе у Краматорську ми проводили торакальні операції...

Печінки, підшлункової залози, кишки ободової, прямої кишки, тонкої кишки. Все, що можна зробити на черевній порожнині — ми все робимо. Тобто будь-який спектр операцій, які робляться.

Резекція шлунку, гастректомія - тобто тотальне видалення шлунку. Резекція печінки; резекція підшлункової залози.

Геміколектомія - резекція прямої кишки. Все це робиться як відкритим способом, так і лапароскопічним, - підсумовує Валерій Кєтов.

У Краматорському онкологічному диспансері надають допомогу мешканцям і Львова, і Західної України.

Але особливий нахил на лікуванні тимчасово переселених осіб.

Наш наступний герой розповість про перші дні повномасштабної війни, обстріли та бомбардування, та про те, з чим стикаються онкологічно хворі в Україні під час російської воєнної агресії.

Ми, Зубовський Леонід Іванович і Зубовська Тетяна Федосіївна. Ми живемо разом уже 46 років. Жили у Миколаєві весь час. У нас була квартира, дача, машина, гараж. Все це у нас було.

А зараз ми вклали все життя у валізу і виїхали до Львова. Бо ми не могли жити у Миколаєві. Коли почалася війна – я не вірила в те, що вона може бути. Діти мені казали – мама, збирай речі,

І давай їдь або на Київ, або далі. У нас дві дочки. Дорослих дочки. 40 і 45 років.

Казали, їдь або на Київ або на Львів. Я не вірила до останнього. Коли о четвертій годині ранку 24 лютого дочка зателефонувала, і почала плакати.

І почала казати мені – мама, почалася війна. Мені стало дуже страшно за дитину.

За себе ні – і я ще не розуміла, як і що.  І тут біля нас недалеко є аеропорт. Військовий. Почалися обстріли і в нас.  Дуже це було страшно. Я проплакала до обіду – я не знала, що робити. Я не вірила – що все таки почалася війна. Ми вийшли на вулицю – люди всі бігли, всі були перелякані.

Стояли великі черги за продуктами, за водою, в аптеки дуже великі черги.

Ми не змогли нічого купити. Ми прийшли до дому – те що у нас було, ми їли цілий тиждень.

Був дуже великий страх, що ти вийдеш і тебе почнуть обстрілювати.

Ми чули обстріли дуже часто. Один обстріл був такий сильний – я думала, що у мене серце завмерло.

І я уже не жива. Це було за два квартали від нашого будинку. Там у нас є такий магазин “Торба”. Там така була вирва – 5 метрів на 15. І вся ця земля піднялася від цього вибуху. Там рознесло все. Загиблих не було – так як це було вночі.

Ми два місяці жили в Миколаєві, нам було дуже важко. Діти пересилали нам допомогу. Одна посилка йшла цілий місяць. Ми не могли дочекатися, у нас не було ліків, у чоловіка тиск.

Потім ми дочекалися все таки цю посилку. Продукти почали з’являтися в магазинах.

Нам сусіди дещо приносили. А потім у нас не стало води. Перебили водогін, який іде з Херсона. І в Миколаєві не стало води. Це була дуже велика катастрофа. Води не було в магазинах.

Води не було в автоматах. Ми ходили збирали дощову воду. З водою було дуже важко. Ми їздили на дачу, з дачі нам привозили сусіди воду. 

Ми ховалися по підвалах – це було і вночі, і вдень. Бачили як летіли ракети над нашим будинком. Біля нашого будинку, повибивало у будинках вікна. Це був просто жах.

Ліфти не працювали, ми лягаємо спати одягнені. І боялися, чи ми встанемо, чи не встанемо.

Чоловік спав в одній кімнаті, а я в іншій. Ми позатуляли вікна чим могли. Потім, 29 березня, діти нам взяли білети, і ми все таки виїхали до Львова.

Їхали ми маршруткою, ми не їхали евакуаційним потягом. Ми приїхали у Львів – а тут зовсім інше життя. Я дуже довго боялася виходити на вулицю. 

Мені здавалося, що такі обстріли будуть і тут. Я ходила зігнувшись – мені було дуже страшно. Тут зовсім інше життя, люди зустріли нас дуже привітно. У чоловіка була проблема із здоров’ям.

Може йому дало оце ускладнення – оця війна його добила. Ми почали ходити в лікарню. Обстежувалися. Десь півтора місяці. Потім нам сказали “вирок” – що у нього онкологія. Зараз ми ходимо на лікування – у нього опромінювання. Залишилося ще шість процедур, і він п’є таблетки.

Почуває він себе не дуже добре. Мені здається – його “прибила” оця війна до такого стану, що він часом не розуміє, що робиться, і як робиться. Йому дуже важко – хвороба, і ще ця війна.

Я ніколи не думала, що я у своєму житті переживу отаке. Мені і бабця, і мама казали – діти, не дай Бог війни. Я не розуміла, що це таке може бути у наш час.

У двадцять другому році. Наше місто Миколаїв дуже гарне. Місто кораблів. Там побили вже все.

Школи, лікарні, будинки, магазини. У нас корабельний інститут. Кораблебудівний. Його розбили вщент. Він був у нас такий, і в Санкт-Петербурзі. Його вже не має.

На зупинці, в Корабельному районі, повбивало людей. Невинних людей. Люди стояли на зупинці – їх побило. Відразу п’ятьох убило, а дванадцять людей поранило.

За весь час, у нас в Миколаєві – близько шістсот людей поранено. І сто п’ятдесят вбитих. За що? Мені страшно пробудитися вранці, я боюся взяти телефон, щоб подивитися новини, що там робиться.

Мені хочеться кричати на весь світ – щоб нам допомогли. У нього дуже боліло. У нього рак прямої кишки. У нього дуже часті проноси, проблема з “туалетом”.

Він не може далеко ходити. Він вийшов – і відразу в туалет. Він дуже сильно похудав.  У нас це уже було під час війни, як війна почалася. Це тільки починалося.

Потім ми приїхали сюди, і пішли в лікарню на вулиці Симоненка. До лікаря – проктолога. Здали усі аналізи. Віднесли у лабораторію “матеріал”.

І нам підтвердили, що у чоловіка є таке захворювання. Ми прийшли до проктолога сюди – у Львівський обласний онкологічний диспансер.

До проктолога Москви. Він нас направив на процедури. Сказав, що ми повинні пройти променеву терапію. Ми зробили томографію, зараз робимо опромінення.

Потім, лікар сказав, через два місяці – два місяці чоловік відпочиває – а через два місяці знову потрібно зробити томографію.

Даний матеріал підготовано та профінансовано The European School of Oncology (Milan, Italy) - https://www.eso.net/