«У коридорі я знайшов залізний уламок розміром з руку»

 
  • Тарас Зозулінський

 

Мене звати Куліш Олексій Олександрович. Другого жовтня мені виповниться сорок п'ять, якщо доживу. Народився у місті Харкові, навчався у Гуманітарній Академії на психолога.

Працював останні десять років на «Салтівському м'ясокомбінаті». Комплектував вночі замовлення накладних, а вранці їх розвозили по точках інші люди. Працював багато, бо маю трьох дітей.

Чи припускали ви, що росія може розпочати наступ на всю Україну?

Ми довго обговорювали на роботі цю тему, тому що американці постійно говорили — росія може напасти. По-перше, у Харкові поширена не лише українська думка. І взагалі поширена думка, що до Львова приїдеш, російською будеш говорити — і тебе вб'ють. Але я мешкаю тут зараз, та ніхто жодного разу поганого слова не сказав. Єдине, що я бачу, це написи: «Не розмовляй мовою окупантів, які вбивають наших людей та дітей». Мені це подобається.

Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

Двадцять четвертого числа був звичайний робочий день, я повернувся вночі, поїв, приготував чай, і тут почалися вибухи. Я мешкаю на Салтівці: і заграву бачив, і шибки тремтіли. А моя дружина Саша за три тижні до цього поїхала до Чехії на заробітки. Я їй дзвоню, кажу: ось таке трапилося, вона плаче. Я розбудив дітей та ми почали збирати валізи. Зібрали речі, думали, що робити, куди виїжджати. Інформації ніякої, але Telegram-канали почали з'являтися один за одним, тому ми підписалися, дивилися, дзвонили знайомим.

Протягом кількох днів із вокзалу взагалі неможливо було виїхати. Там була настільки сильна тиснява та черги, що я туди з дітьми не збирався лізти. І взагалі, надія була, що це ненадовго. Двадцять четвертого вже прилетіло до нашого району. За нашою вулицею стояли кіоски. Поруч із кіоском вибухнув один зі снарядів. «Град», як я розумію. Яма була велика, і кіоск був зруйнований. З першого дня нас обстрілювали, бо Окружна взагалі поряд.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

На Героїв Праці обстрілювали ринок. Обстріляли школу біля гіпермаркету «Караван». Там дірка, мабуть, півтора метра була в стіні. Потім район станції метро «Студентська» обстрілювали — шістнадцятиповерховий будинок горів. Шиномонтаж поряд із метро. Павільйони ринку, секондхенд. З періодичністю день-два-три постійно «прилітало». Гасили багато пожеж, а наступного дня знову туди «прилітало». 

Ракета на площі впала, там будинки всі зруйновані. Вікна, двері— все вилетіло. Я ходив спеціально все знімав, коли дим йшов звідкись. Біля будинків стояли швидкі, але я не підходив, не питав. Лише бачив, як людей виносили.

Сто тридцять дев’яту школу поруч із моїм будинком накрили «Градами». Люди, які там перебували, отримали уламкові поранення рук та обличчя. У сто сороковій школі теж ховалися люди, але до неї теж прилетіли снаряди. Моя дружина має однокласницю, яка живе на ХТЗ. Ії мама теж була там та отримала сильні ушкодження обличчя. Зруйнували дитячий садок, до якого мої діти ходили.  

Що трапилося з вашим будинком?

Це було вранці, десь о десятій годині. Почався обстріл, поруч розривалися снаряди. Потім звук був дуже сильний та я почув, що шибки посипалися. Коли все затихло, я вийшов зі своєї кімнати. Зайшов на кухню та побачив пробите підвіконня, а в стіні під підвіконням – велику дірку. У коридорі я знайшов залізний уламок розміром з руку. Уламок пробив стіну і влучив у ручку холодильника. Там були ще два маленькі уламки та вм’ятини у стіні. Потім, коли я вже поїхав, до нашого будинку знову поцілила ракета. Там було двоє поранених.

Яке ставлення до повномасштабної війни у ​​ваших знайомих із росії? Може, ви хотіли б звернутися до росіян?

Іноді я грав в онлайн гру. Вона не тільки українська, тому я спілкувався з росіянами. Ми з ними багато лаялися. Взагалі вони мають один аргумент, що ми «вісім років бомбили Донбас». Я їм казав, що Маріуполь знищили за п'ятдесят днів. Якби ми вісім років бомбили Донбас, там би вже давно нічого не було. У них переважно виправдання таке: вісім років ви мовчали — ось вам покарання. Ви самі винні, що ми на вас напали. Здебільшого кажуть, що війна – це дуже погано, але ... Бажають, щоб я залишився живим. Я питаю, а як ми з дітьми будемо живі, якщо ваші військові стріляють? Вони знову кажуть, що війна — це погано, але в те, що я бачив — не вірять. Мені дуже хотілося б, щоб вони повірили тим свідченням, які мої очі бачили.

Я говорю постійно: під час Другої світової війни не було мобільних телефонів. Зараз у кожному телефоні мінімум дві камери. Я можу щось на комп'ютері намалювати. Можу щось вигадати. Зрозуміло, що можуть бути політичні замовні ролики з будь-яких сторін. Але мобільні телефони не мають замовників. Мої очі можуть бачити погано, але камера телефону знімає те, що є насправді.

Я хотів би звернутися до них, щоб вони дивилися ці відео в інтернеті. Щоб повірили та зробили все зі свого боку, щоб запобігти війні. Бо інакше їм доведеться вірити вже своїм очам, побачивши свої зруйновані будинки. Тому що у двадцять першому столітті не може бути так, щоб вони творили все що завгодно, а весь цивілізований світ казав: «Ну, творять і добре, ми нічого не робитимемо».

Прийде розплата в їхні будинки. Якщо вони не повірять нашим свідченням зараз, потім буде вже пізно.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).
1608812889.png

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.