Онко хворі у зоні бойових дій

 
  • Тарас Зозулінський

Ми продовжуємо наш проект про надання медичної допомоги онкологічно хворим в Україні в час повномасштабної війни.

Воєнні злочини росії, порушення права онкохворих на доступ до медикаментів, фіксація обстрілів лікарень. І - з чим стикаються онкологічно хворі у районах активних бойових дій?

Про все це розкажуть наші сьогоднішні герої.

Котелевська Тамара Юріївна. Народилася у Харківській області. Працювала у Харкові.

У школах музичній, та освітній.

З'явилася в мене родимка. І вона почала видозмінюватися. І тоді я звернулася до лікарні.

Зробила операцію – виявилася злоякісна пухлина.

Сказали за три місяці пройти обстеження. Але я не встигла – почалася війна.

З Харкова ми тікали першого березня, поїздом. Сіли на потяг і приїхали до Тернополя.

До Львова старша донька приїхала. Я на вихідні до неї приходжу в хостел. А молодша – у Тернополі залишилася. І жила я у Тернополі. Нічого не боліло.

Але ні з того, ні з сього – знепритомніла. Відвезли мене до обласної лікарні. Де лежать інсультники.

Там зробили МРТ голови. І виявили пухлини. І тоді ми поїхали сюди.

У львівському Онкодиспансері розпочалося моє лікування. Загалом так.

Як ви почуваєтеся?

Я свідомість уже не втрачаю. Напевно через цю меланому якісь процеси пішли далі.

У мене не одна там пухлина, а кілька. П'ять тижнів треба під променями пролежати. Субота та неділя вихідні. Нині триває вже четвертий тиждень.

Спершу вона була маленька. Потім, коли почала видозмінюватися, я тоді пішла до лікарні. Але вона була дуже маленькою. Її висікли. І нічого мені не робили більше у Харкові.

Я тут лежу з дівчатами, комусь щось одразу робили – чи хімію, чи щось інше. А мені нічого не запропонували. А потім розбомбили Онкоцентр Харківський. Він біля авіазаводу знаходиться – і потрапив “під роздачу”.

Чи були ви свідком воєнних злочинів, обстрілів цивільних об'єктів, мирних мешканців?

З вікон було видно Північну Салтівку. Це там, де все розбомбили, спалили.

Вона якраз недалеко від Окружної, ми теж недалеко від Окружної. З вікон нам видно цю Північну Салтівку. Ми сиділи – донька це називала “бункером”.

Це таке напів підвальне приміщення. Сиділи там. Це приватний сектор. А коли вулицею вже поїхали ось ці броньовички, зверху з автоматниками, а потім їх зупинили, і вони тікали назад. Донька знімала. І ми вирішили таки виїхати.

Що розповідають ваші знайомі, які залишились у Харкові?

Знайомі, звісно, ​​і друзі залишилися. "Бахає" щодня. Щодня я телефоную до Харкова. Там "бахає", спокою там немає.

Приватний сектор, де донька рік тому вишикувалася, двоповерховий збудували будинок. А сусід недалеко – пряме влучання. І завалило його там. Сусіди відкопували. Зранку. Він контужений – але живий.

Тож "рулетка" - потрапить, не потрапить.

В житті нашого наступного героя – рідними стали три регіони. Львівщина, Харківщина, і місто Київ.

Мене звати Ігор, прізвище Сидорак. Ігор Іванович. Народився у Львівській області. У місті Стрий закінчив школу.

Поступив у Харків, в університет будівництва та архітектури. Навчався там п’ять років, залишився працювати, запропонували роботу. У Харкові працював років п’ятнадцять, жив у Харкові. Потім мені була пропозиція переїхати в Київ. Переїхав в Київ. Їздив Київ-Харків спочатку. А потім на постійній основі залишився жити у Києві.

Але у Харкові усі друзі, навіть реєстрація у мене залишилася харківська. Іноді приїжджаю в Харків. Десь 60% на 40% - Київ – Харків. І два-три рази приїжджаю сюди до мами у Львівську область.

Чим ви займалися в Києві у перший місяць повномасштабного вторгнення?

Війна мене застала – я двадцять четвертого числа пробудився вранці, і побачив багато пропущених дзвінків.

Я не знав що відбувається, відразу в телевізор, оці вибухи. Мама подзвонила. Я почув вибухи. Всі кажуть – тікай, тікай, війна. Я нічого не зрозумів.  Я мав справи в суді – по роботі. Всі у мене були підготовлені документи. Я здзвонився по роботі -  мені кажуть – сьогодні нікуди не йдемо, а там буде видно.

Я серйозно то не сприйняв, але вже за дві години, десь годині об одинадцятій, коли “бабахали” – а біля мене завод ім. Антонова недалеко, я вже чув як там гримить. І зрозумів, що уже не може бути спокійно.

Я змирився, що залишаюся в Києві. В Тероборону мене записали ще раніше. Потім мені подзвонили, щоб охороняти метро Берестейська. На Шулявці ходити охороняти.

Ці вибухи, ми ходили по вулиці, коли тривоги то в підвалі. Ночували у підвалі, бо тривога по десять разів за ніч була. І по десять разів на день.

А я на десятому поверсі живу. Відбій тривоги, ти йдеш назад, на п’ятий піднявся – знову тривога. І так ночували. Жінки з дітьми взагалі там жили, пристосували той підвал, пічки принесли.  Ми там охороняли, щоб сторонніх не було. 

Були вибухи в районі, на стоянці. Мені товариші дзвонять, що на Оболоні вже танки їздять.

Я навіть не вірив. Оболонь – це ж район Києва, де я жив. І потім біля нас вибухи, їздили бронетранспортери.

Ми виходили на патрулювання із військовими на чергування. І так ми прожили місяць. Підвал – квартира. Чай заварив, бо їсти не можливо було готувати. Тільки щось поставив на плитку – тривога. Я живу – а навпроти мене все місто видно – така панорама. Все гриміло, вибухи.

А коли у вежу потрапило, на моїх очах, я якраз у вікно дивився, і “бубух” – і вежа спалахнула. Це десь на третій-четвертий день. По центрі міста, уявіть.

Виїхати неможливо було – дорога на Житомир перекрита. Обстрілювали, ніхто не поїде. В сторону Одеси також неможливо було переїхати, бо потрібно було п’ятнадцять-двадцять блокпостів пройти лише по Києву. На вокзалі жінки, діти. Туди я не їхав, бо я б там реально не зміг би сісти.

Тому я вирішив залишитися – думаю, що буде, то буде.

Перебув до двадцять четвертого березня. Місяць. Змучений, без сну, спати неможливо.

Потім трошки на вокзалі було затишшя – що всі уже виїхали. Я спробував у “розвідку” поїхати. Викликав таксі, і поїхав у чому був. Там постояв на вокзалі, і тут якраз поїзд вільний. То я в чому був – сів у той потяг – навіть не вертався. І так я вирвався через місяць. 

З продуктами там було важко, перший тиждень-два – і аптеки не працювали. Магазини продуктові не працювали. Я тринадцятого березня пішов перший раз в магазин – щоб хліб купити. Я йшов до “Сільпо” сорок п’ять хвилин в одну сторону. А решта всіх магазинів були зачинені. 

Важко було – як воєнне місто.

Що розповідали про війну ваші друзі із Харкова?

Розказували, що людина виходила за водою в кіоск, і на хвилину щось затрималася. 

Поверталася уже назад, і по тій самій дорозі падає снаряд. Каже, якби я не постояв, не поговорив по телефону – тридцять секунд, і в то саме місце снаряд.

Це із перших днів було. Почали виїжджати. Один каже, прямо на кухні він стояв, їв. І снаряд прямо в двір. Вікно геть, його – геть.

І вони відразу в машину – та й в Полтаву втікали. В перші дні, в самий перший день, обстрілювали просто по вулицях. 

На Салтівці, де я жив раніше, там прямо в двори падали оці артилерійські снаряди, Гради. Я навіть не знаю, можливо деяких уже немає в живих. Бо у нас була така група одногрупників. То спочатку відповідали. У нас там була група п’ятнадцять людей. Спочатку відповідали – а потім все менше, і все менше. І уже не було ні повідомлень, і я не знаю, що із ними до сих пір. Ось так.

Як почалося ваше захворювання?

Мене боліло горло. Десь був кінець лютого. Я не помічав навіть. Боліло трішки горло – не звертав уваги.

А потім, як тиждень я побігав у ті підвали, на вулицю, а то ж холодно. Березень був холодний. А ми там спали, холодно в підвалі, лежали на тому бетоні.

І потім, десь через тиждень після початку війни – почалася така різка біль у горлі. Я думав, що застудив горло. Їсти було важко. Лікарств не було, поліклініки та лікарні не працювали.

Потім стало важко ковтати. Навіть хліб. Я ж нічого не їв, але коли якийсь бутерброд перехопив – до відчував що болить. І дуже сильно.

А коли не їж – то практично не відчуваєш. Перші два тижні – ми практично не їли нічого.  Якийсь сок, бульйон, кефір.

А потім вже якісь бутерброди з’явилися. То коли їх їв, то вже відчував біль – терпиму, але сильну.

Коли поїхав до дому, вирвався, відразу наступного дня пішов до лікаря. Спочатку лікував горло – сказали, що простуда горла. Лікував десять днів. Нічого не допомагало. Я пішов до другого лікаря. Він мені призначив ще одне лікування. І процедури на корінь язика. 

Пролікувався я ще десять днів. А воно не проходить, і не проходить. Мене направили у Львів сюди – в обласну лікарню.

І тут уже три лікарі, консультація була – вони побачили, що там є маленький наріст на корені язика. На початковій стадії. Вирізали мені, віддали на гістологію. І кажуть – приїжджай, поговоримо.

А я їм – скажіть по телефону, що і як. А вони ні – скажи по телефону. Від Стрия у Львів – шістдесят кілометрів. Я приїхав. Мені кажуть – треба буде оперувати.

Як проходить перебіг вашого захворювання? Як організм реагує на лікування?

Лікар сказав, там є такий наріст, такий маленький, але там нічого серйозного.

А я питаю – рак? Він каже – рак. Але, каже, перша стадія, початкова. Я вам її виріжу – і все буде добре. Пролікуємо. Тоді він мені ще не казав, що доведеться променеву терапію робити.

Здавав я аналізи. І через чотири дні приїхав у Львів на операцію. В обласній лікарні. Там все прооперували. Два тижні я лежав, говорити не міг, пити не міг, їсти не міг. Це ж корінь язика – постійно обезболюючі давали. І снодійне. 

Потім дома був. Бо це все живі рани – за місяць це все повинно було зажити. 

Потім я приїхав сюди в Онколікарню – і мені сказали променеву терапію пройти. Місяць заживало, хоч ще боліло коли я приїхав сюди. І тут потрібно півтора місяці лікуватися. Лімфовузли мені повирізали, але променеву терапію сказали пройти. Місяць уже минув.

Ще два тижні протриматися. Важко мені, серйозно важко.

Організм – перші дні ще було легше. Але так воно день за днем накопичується. Хочеш спати – зранку до ночі. А лягаєш спати – і не заснеш. А спати хочеш.

Пересихає все всередині. Горло, носоглотка – все пересихає. І потім – болить, стягує горло. Важко ковтати. Воду навіть випити.

Потім стягує всі ясна. Навіть якийсь льодяник з’їсти – то така біль пече – якби обпечена вся була носоглотка. І смаків не відчуваєш, і нічого не можеш ковтнути. Морозиво хотів поїсти для підтримки – то як бензин на смак.

І апетит пропадає – не можеш їсти. Кажуть – насилу їсти. Якусь кашу, йогурт. А ти ані ковтнути не можеш, а коли й ковтаєш – то воно тобі противно. Неприємна процедура. У мене ця область – горло і ротова порожнина – тому воно мені дає.

Такі нюанси.

Я похудав дуже сильно. Я за той останній місяць. На ту дошку лягаю – мене вже кості болять на тій дошці лежати.

Цю процедуру робити. Хоч і лежиш пару хвилин – але вже мені болить.

Похудав дуже сильно – я ж не можу нічого їсти. Кілограм десять – це мінімум. Це мінімум.

Даний матеріал підготовано та профінансовано The European School of Oncology (Milan, Italy) - https://www.eso.net/

12.07.2023