"Я бы его резала кусками. Не дала б сдохнуть путину просто так"

Мені сорок п'ять років. Проживаю у Харкові на вулиці Бучми, перед Північною Салтівкою. Початок війни я зустріла о п'ятій ранку вдома. Прокинулася від вибухів, вискочила у двір. Там уже стояли сусіди біля під'їзду. Зателефонували мої співробітниці. Ми всі не розуміли, що робити. Мій будинок знаходиться біля гаражів та військової частини. Там теж були дуже гучні вибухи.

У нас будинок дружний, один з одним спілкуємося та допомогаємо. Мама моя живе через будинок зі своїм чоловіком та свекрухою. Але тоді ми дуже злякалися, а я взагалі не розуміла, що робити. Ми якось об’єдналися — нас було близько тринадцяти чи чотирнадцяти осіб. Я казала, що треба бігти кудись ховатися. Адже сам будинок — дев'ятиповерхівка, не дай Боже щось би прилетіло. Ми побігли у сто двадцять другу школу та ховалися там. Я взяла документи та гроші. Собака, чоловік, син, кума з дитиною, друга кума з дитиною, її чоловік, мати, сусіди — всі побігли до школи. Вибухи були дуже гучні. Я не з боягузливих, але тоді дуже злякалася.

Як минули ваші наступні дні?

Ми ховались у підвалі дев'ять днів. Не вилазили в прямому сенсі слова. У нас велика школа та по периметру школи розташований підвал. Він був повністю забитий людьми. У львівських школах м'які стільці, а у Харкові — дерев'яні. Люди з'єднували стільці та спали на них. Кому місця не вистачило — спали на піску. Ми спали на спортивному маті — чотири людини та дві собаки. Були маленькі діти, немовлята, дорослі, старі — це був жах. Перші п'ять — шість днів обстріли тривали з шостої до восьмої ранку. Їх можна було передбачити. Тому, на п’ятий день ми з чоловіком на свій страх та ризик пішли додому купатися. Я схопила валізу, кинула в неї все, що було в шафі, поставила її ближче до дверей. Мені треба було вибігати з квартири та мчати в цей підвал, тому що тоді це було моє «сховище». Я розуміла, що це не бомбосховище, але … На п'ятий день до нас почали приїжджати волонтери та роздавати їжу.

Чи зустрічалися Вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

У нас у школі був чудовий чоловік — військовий лікар у відставці, Сергій Іванович. Скільки житиму — стільки його пам'ятатиму. Він розповідав як діяти, бо у підвалі переважно були жінки та небагато чоловіків. Він розповідав, що треба робити. Наприклад, якщо він кричить «літак», то треба падати. А літаки над нами літали та це було дуже страшно. На восьмий день був «приліт» у п'ятиповерхівку біля школи. Десь сто метрів від нас. Це було вже ввечері. У нас у школі були відповідальні молоді хлопці. Дивилися, щоб мітки не ставили: по дві особи ходили навколо школи, щоб, не дай Боже, чужих не було. Коли поциліло у п'ятиповерхівку, хлопці пішли туди.

Там було безліч поранених людей. Почали викликати швидкі, евакуювали людей. Жінку принесли просто шматками. Я виходила, змивала кров.

Для мене це був дикий жах — вірите? Жодній людині такого не побажаєш! Почали приїжджати волонтери до школи та говорити про те, що треба вивозити людей. Підходить волонтер і тихо мені на вухо каже: «Дівчино, їдьте звідси, і чим швидше, тим краще». На десятий день я вже не витримала. Моя машина стояла біля будинку. Я бігла з надією, що моя машина ціла, бо на стоянку теж «прилітало». Всі машини були побиті, а в мене просто цегла на даху лежала. А ось будинку після восьми ударів ракетами майже немає: плити відвалюються, але по ньому все одно б'ють. У мене перший під'їзд та в нього було перше влучання: обвалилися сходи з дев'ятого або восьмого по другий або третій поверх. У моєї сусідки просто дверей нема.

На Північній взагалі нічого немає. Просто нічого. Моя подруга живе на Північній, на МЖК. Коли вони виїжджали, стрибнули з дитиною в машину в чому були та поїхали. Без паспортів та документів на квартиру. Героїв Праці — це місце, де я працювала на ринку. Його теж нема. Північної Салтівки немає. До Героїв Праці — це одна планета. Далі — це вже інша планета. Машини стояли розбомблені зі згорілими усередині людьми. Є багато будинків, до яких навіть наші рятувальники не могли підійти, бо постійно йшли обстріли. Завалюються будинки, люди залишаються у підвалах. Це просто жах. Я ніколи в житті не хотіла смерті жодній людині. Але я бажаю смерті путіну. Нехай Бог мене вибачить.

Хочеться повернутись до Харкова, але повертатися реально нікуди. Салтівки нашої коханої взагалі немає. Дачі немає, квартири немає. Ми маємо у Харкові великий ринок Барабашова. Білгородці завжди приїжджали до нас. Хтось лаявся? Ні! А тепер усе, всі ми вороги для них. Як можна знищувати своїх?

У мене є сусіді по дачі. Дуже хороші люди Валя, Сергій та син Саша. Валя працює в лікарні невідкладної допомоги лікарем. Чоловік і син теж працюють лікарями. У них двадцять шостого та двадцять сьомого лютого бул «приліт» у квартиру. Спочатку один, потім другий. Зараз вони усі живуть у лікарні.

Інна, голова нашого дачного кооперативу. Розповіла, як їх окупували двадцять четвертого лютого. Зруйнували лінію електропередач, щоб у людей не було світла та зв'язку. Потім зайшли росіяни в дачний кооператив «Корунд» та вигнали мешканців на два дні до села Глибоке, а самі мародерствували. Дякую Богові, що хоч будинки не підпалили. Як там зараз живуть люди — незрозуміло. Зв'язку з ними зараз взагалі немає.

Взагалі, звичайно жахливо місто розбомбили. Якщо раніше бомбили лише Салтівку, зараз бомблять усе: ХТЗ, Центр, Олексіївку, Павлове Поле. Загалом немає такого району, де спокійно та тихо.

Як ставляться до повномасштабної агресії ваші родичі з росії?

У мене в Москві живе троюрідна сестра. З чоловіком із сім'єю дуже давно. Я їй телефонувала. Вона мені каже, що просто в дикому жаху. Вона взагалі не за росію. Вона каже, я дуже жалкую, що туди приїхала. У неї рідний брат із сім'єю, мама та батько в Печенігах. 

Я кажу: «Інно, а чому ви не виходите на вулицю?» Вона каже: «Ну знаєш, донька закінчила школу з золотою медаллю. І вступила до Медінституту. Якщо я вийду на протест, мені можна одразу просто їхати. Нікуди не візьмуть доньку, мене виженуть із роботи, чоловіка виженуть».