Прокляті

Він знову тут, куди зарікався більше не потрапляти. Та прийшов час, і він повернувся. Не хотів, але знову довелося. Скрутили, привезли, вкололи та прив’язали. Він — психопат. А навколо — психіатрична лікарня.

Він живе, як і всі. Робота, сім’я, дозвілля. Упродовж року його не відрізниш від пересічної людини. Та приходить час загострення, і починається. Манії, нав’язливі ідеї, галюни. Безсоння і алкоголь посилюють дію хвороби. Він витрачає гроші — усе що вдалося наскладати. Позичає і несе до ломбарду цінні речі. Точно б заклав квартиру, якщо б її мав. Нав’язливі ідеї відкрити власний бізнес і ще щось в тому роді.  

З кожним днем загострення він усе менше усвідомлює свої дії. Тішить себе думкою, що не шизофренік, але натомість не в силі уже відрізнити, де реальність, а де вигадка його хворого мозку. Закінчення однакове у всі роки — він втратить роботу та пересвариться з усіма друзями. Почне бити дружину. І вона знову викличе “швидку”.

Хто винен у цій ситуації? Дружина, що “здала” його в лікарню? Але ж витримувати його сварки, скандали та побої уже не було сили. Тим більше, боялася, що почне “піднімати руки на дітей”.

Винен сам, що припинив приймати ліки? Але ж у загостренні хвороби, він уже не в стані себе контролювати.

Винна система охорони здоров’я, яка не забезпечила контроль над його станом після минулої виписки з лікарні? Але ж державного фінансування навіть на лікування у стаціонарах не вистачає. А про реабілітаційну підтримку на дому, тим більше.

Що робити таким хворим, їх сім’ям? Де шукати допомоги?

Спецбригада

У квартиру заходить лікар у супроводі трьох здорових санітарів. Наш персонаж не розуміє, що відбувається. Не довга розмова, і його виводять. Під зневажливі шушукання сусідів.

Психічно хворих у суспільстві зневажають. Така правда життя. Співробітники, оточуючі та й навіть рідні. Ця категорія людей — вигнанці. І скільки б не писали протилежного у ЗМІ, не розповідали на різноманітних конференціях та не знімали фільмів — він побачив інше. На власні очі та очима численних колег по хворобі, з якими довелося лікуватися.   

Його заводять у автомобіль “швидкої”. Тут його буяння припиняють різко і невимушено. Б’ють професійно і не довго, щоб заспокоївся і доїхав до лікарні. Санітарам спец бригади не потрібно проблем зі слідами побиття. Їм головне довезти буйного і передати до приймального відділення. Але, як сам кинувся на них, то хто тобі винен.

— Ми маємо по 10-15 викликів на день. Шизофреніки, параноїки та просто ідіоти. Такого надивилися. Кидаються з ножами, заточками, арматурою. Так що не провокуй більше, — каже йому найбільш врівноважений санітар.

І знову дилема – чи мають право застосовувати силу працівники медичної бригади? З одного боку він хворий – і не може контролювати свої дії. І побиття – це злочин.

З іншого боку – що робити санітарам – коли на них кидаються із кулаками та підручними предметами? Хто має захистити медичних працівників?

Так, зараз в Україні нововведення – автомобіль “швидкої” супроводжує поліцейський патруль. Але тепер держава, фактично, перенесла відповідальність на поліцейських. І яка різниця для хворого, хто його поб’є – санітари чи ті ж поліцейські?

То ж чи повинна була система охорони здоров’я вжити якісь превентивні заходи, щоб не допустити виникнення такої ситуації?

Добровільна згода

У приймальному відділенні повно персоналу. Черговий лікар пише не довго.

— Хворіє 15 років. 10 разів був у нас. Кидається на людей. Що, підписуємо добровільну згоду на лікування? — питається у новоприбулого.

Чинне законодавство України дозволяє лікувати у двох випадках — коли особа погоджується сама або за рішенням суду. Але це не стосується госпіталізації. “Закрити” до психіатричної лікарні можуть тоді, коли людина становить небезпеку для себе та оточуючих. Якщо таке констатує лікар приймального відділення, то особу покладуть без її згоди, а документи направлять в суд. Юридично такому хворому не мають права давати ліки до вердикту суду про примусове лікування, а лише ізолювати від оточуючих. На практиці буває по-різному.

— Потрапляє такий хворий до відділення, поки там справа тягнеться в судах, ми його потроху підгодовуємо уколами. За пару днів заспокоїться та й згоду на лікування підпише. Не треба буде чекати рішення суду, — розповідав “по душам” йому лікар минулої госпіталізації.

Хворий підписує згоду. Так краще — потрапить до свого рідного відділення, до свого лікаря. У випадку відмови — заведуть до відділення, закріпленого за районом, в якому його зловила “швидка”. В одне з таких його буквально затягнули 15 років тому, коли відмовився будь-що підписувати. Там з ним ніхто не панькався — у перший тиждень щодня били санітари. Його, інших. Без розбору. У цьому відділенні “люду” буйного просто було багато. Хворі без причин кидалися один на одного. Їжу приносили в одну невелику палату, ложок обмаль і їли руками, постіль брудна, сморід і короста. Одним словом — все включено.

І знову та ж сама дилема – застосування сили проти хворих. У яких випадках вона виправдана? Та наскільки захищений медперсонал психіатричних лікарень?

Ось кілька років тому хворий обласної психлікарні Львівської області із шматком розбитого скла порізав медсестру, намагався поранити й інший персонал. Санітари тоді наполягали, що якщо б у минулі дні до нього застосували фізичну силу, прив’язували його – то цього інциденту б вдалося уникнути.

- Але коли насильно прив’язуєш хворих – їх родичі пишуть десятки скарг у всі можливі інстанції. А далі – маса перевірок. Як працювати в таких умовах? Не дивно, що ми змушені працювати по кілька змін – недобір персоналу, ніхто не спішить йти на таку роботу, - розповідає один із мед братів.

Суворий режим

…Санітар приймального мотузкою прив’язує свою руку до його, бере папери та веде до відділення. Його заводять на обмежувальний, суворий режим. Це своєрідний карцер відділення. Сюди потрапляють всі новоприбулі буйні. В них забирають ремені, шнурівки. На обмежувальному режимі заборонено користуватися мобільними, і тут справді їх не має. Бо суворий режим — це одна величезна палата, в якій іноді вміщуються по 25 хворих, бо в залежності від кількості буйних можна доставити ліжка зі "спокійної" частини.

На суворому в палаті завжди сидять чергова медсестра і санітар. Ґрати на вікнах, звісно, як і по всій психлікарні. З палати вхід в невелике приміщення з туалетом, ванною та умивальниками.

Традиційне лікування буйних — галоперидол та аміназин — класика радянської психіатричної системи. Від галоперидолу викручує м’язи та сковує усе тіло. Така природа його медикаментозної реакції. Викручує усього так, що не хочеться взагалі жити. Він бігає по палаті та не знає, де подітися. Але недовго, санітар відразу реагує. Дві руки міцно прив’язує мотузками до ліжка. Це у фільмах гамівні сорочки. А в українських реаліях звичайні мотузки. Міцно, надійно та без грошей.

Питання застосування ліків, того ж галоперидолу, що заборонений в багатьох країнах Європи та світу – вкрай дискусійне. Адже є й інші ліки, аналогічної дії – що мінімізують побічну дію.

Але вони дорогі. В кілька разів. Держава не може забезпечити лікарні такими аналогами – за бюджетні кошти. Якщо рідні хворих мають кошти – купують. Ні – то хворим через побічні дії, доводиться проходити “сім кіл пекла” – бо біль нестерпний.

Побут

Він пробудився з надією, що сьогодні ну точно вийде звідси. Подивився навколо — на сусідньому ліжку ще досипав Микола. Той взагалі прив’язаний та сплутаний мотузками і по ногах. Він майже під сто кілограмів, привезли в ночі. Кричав та махав руками, мовляв чемпіон з боксу. Санітару допомагали його крутити 5 пацієнтів зі "спокійної" частини. Тут так практикують — "притомніші" хворі допомагають персоналу за певні преференції.

Санітар Іван тут працює більше 15 років. Плюс, військовий у минулому. Через багатий досвід він не надто церемониться. Минулої ночі поприв’язував половину палати. Дехто трохи покричав, хтось поспівав, хтось ніс відверті нісенітниці. Згодом почали діяти ліки, буйних повирубувало.

Вранці на зміну приходить санітар Тарас. Іван його водить біля кожного хворого, розповідає, хто і як поводився. Словом, здають — приймають зміну.

Тарас працює на трьох роботах, якраз прийшов з ночі трохи напідпитку. Не кожен витримає такий режим. Він добряга, порозв’язує майже всіх, щоб поїли. Снідають у цій же палаті, хворих підганяють, щоб не засиджувалися, бо на "спокійній" частині не вистачає посуду.

Вживання алкоголю – теж проблема.

- Ми знаємо, що більшість санітарів, які заступають на нічну зміну, знімають стрес алкоголем, - каже одна із завідувачів відділення психіатричних лікарні Львова.

- Я ж не можу їх всіх по звільняти – і так склад персоналу недоукомплектований. Тож ті що є змушені працювати у понаднормові зміни. Якщо і їх по звільняти – то робота відділення буде просто паралізована. –

А все тому, що на роботу санітарами (“наглядачами” – медбратами) на заробітну плату у 200-250 євро на місяць, та ще й з нічними змінами, охочих йти не так багато.

Виходом було б підвищення зарплати. Але в держави на це грошей не має. Пріоритети інші – по 3000 євро знаходиться для суддів, прокурорів, топ-чиновників. А в психіатрії – й так розберуться.

Що вони їдять

На харчування у лікарнях України з бюджету виділяються трохи більше 1 євро на день на пацієнта. Тож у психлікарні каші зранку, в обід і на вечір. Суп і борщ, тертий буряк. Ціле свято, коли дають омлет. Головне — мати приправи та цукор. На "суворому" вони є в Андрія. У нього чергова з “маній”, що він тут “смотрящий” і тримає “общак”. Тож приправу та цукор завжди кидає на стіл — на всіх.

Андрія вже трохи полікували, він може навіть зосередитися на читанні книжок і чекає судово-медичної експертизи. На нього є кримінальне провадження, йому світить покарання за злісне хуліганство. І чи дадуть йому реальне покарання, чи все закінчиться лише лікуванням — у руках психіатрів.

У Андрія психоз та манії, каже, що загострення перед тим, як його затримала і привезла сюди поліція, тривало два тижні. Він ходив по своєму невеличкому містечку та імітував комп’ютерні ігри-стрілялки. Заходив у магазини, чіплявся до людей на зупинках.

— І мене сюди теж привезли з мигалками — цілим кортежем, — каже Петро. Йому за 50. Звичайний господарник з села. Ні, не звичайний. Шизофренік. До лікарні везла швидка у супроводі поліцейської Тойоти. Він переконує, що ніколи не чув голосів у голові, ніби тверезо мислить, але разом із тим — лежав мало не по всіх відділеннях лікарні і має другу групу інвалідності.

Чи робить щось система охорони здоров’я для покращення харчування? Робить. Численні програми фінансування забезпечують належну їжу фактично для більшості військових, які внаслідок війни отримали психічні травми.

Військових підтримують волонтери, численні благодійники та меценати – іноземці.

По пересічних хворих – поки що особливих змін не має.

Покинуті

— Все буде добре, — каже йому лікар, — за пару днів підеш на "спокійну" частину.

— Все буде добре, — перегукуються з одного ліжка до другого прив’язані хворі.

Та більшість їх усвідомлює та розуміє, що доброго, ой як не буде. Вони тут постійні клієнти зі складними діагнозами. Вони психічно хворі. Невиліковно.

Він чув тут історії багатьох. З року в рік вони зустрічаються у відділенні, так можна простежити цілі життєві драми. От Василя він пам’ятає ще з 2003-го. Тоді до нього ще приходила дружина, діти. Сьогодні вони живуть в іншій області, в них інша сім’я. А Василь фактично живе тут у відділенні. По неділях приходить брат. Невеликої пенсії вистачає на скромну передачу. За багато років хвороби Василь більше нікому не потрібен.

На "спокійній" частині таких кілька. Вони тут у прямому сенсі живуть. Постійно. Іноді на короткий час виходять, і знову сюди. Живуть у своєму вигаданому світі, безтурботні і мовчазні.

Лежать у відділенні і різноманітні психопати з систематичним загостренням хвороби. Вони все розуміють, орієнтуються навіть у політичному житті країни. Спілкуєтеся з ними, живете, лікуєтеся. А потім бац — кинувся з кулаками. Ні з того ні з сього.

Не дивно, що до багатьох пацієнтів приходять вже тільки батьки. Зазвичай старенькі мами.

Чому невиліковно хворі, у переважній більшості залишаються одні? “Поріг терпіння” рідних має свою межу.

Чи можна у цьому винити чоловіка (дружину), які розлучаються з хворим? Убезпечення дітей від впливу важко хворого, бажання дати їм повноцінне дитинство без фізичних ризиків – це аргументи колишніх членів сім’ї психічно хворих із важким перебігом захворювань. Але що робити самим хворим, коли найрідніші їх покидають? Наскільки адекватним є позбавлення таких хворих можливості брати активну участь у вихованні дітей? Та чи можна винити рідних? Як мінімізувати домашнє насильство в сім’ї зі сторони психічно хворих?

Зрозуміло, що хронічні хворі потребують систематичного спілкування із психологами та постійно проходити психологічні курси, групові та індивідуальні заняття. Це звісно, могло б кардинально змінити ситуацію.

Та що робити тим хворим, які не мають на це грошей? Психологічні послуги є вкрай дорогими в Україні. Тим більше, для інвалідів, які мають пенсії в розмірі 50-100 євро. Обмежена кількість психічно хворих мають доступ у повсякденному житті до безкоштовної психологічної допомоги і ця допомога психологів має фрагментарний характер. Чи може собі українська медицина дозволити збільшення фінансування психологічних послуг? Адже навіть в лікарнях – грошей не вистачає ані на лікарські засоби, ані на харчування – що ж говорити про оплату послуг психологів поза межами лікарських стаціонарів?

На "спокійній"

Його нарешті перевели з частини для “буйних”. На “спокійній” життя вирує. Тут дозволені мобільні, є кімната відпочинку, дають кип’яток, що вважається особливим бонусом. А ще бібліотека, прибирають щодня, є їдальня та водять на прогулянки. Такий фарш не дивний — це чи не одне з найкращих відділень взагалі у цілій Україні. Серед всіх обласних психіатричних лікарень. Картини на стінах та килими на підлогах. Та це ніяк не згладжує драму життя пацієнтів.

— Чесно, не бачу виходу, — каже йому Сергій, затягуючись "стрельнутою" сигаретою. Вдягнений у все чуже. Щось дали в лікарні, щось дали хворі. З-під сорочки видно наколки. У нього взагалі все тіло в них.

— Не бачу виходу, — повторює Сергій.

Та який вихід може бути. Все життя по таборах. 8 судимостей. З Луганської області місяць добирався. Йшов лісами, замінованими полями, їхав електричками. Тепер — “дурка”.

— Мєнти, що мене привезли, сказали лікарям, що я ліг на колію на вокзалі. Мовляв, суїцид. Але я не пам’ятаю того, — каже Сергій.

За кілька днів Сергія виписали. Його проводжало ціле відділення.

— Не наш клієнт, —  віджартувалася лікар. Та й не приховував, що це лише питання часу, коли його посадять наступного разу.

На "спокійну" частину можна пронести горілку. Банально, хворі, які мають вільний вихід, купують та проносять. Банально, лише у випадку дозволу з боку санітарів. Правило просте: налиєш їм — вип’єш сам.

Війна

Особлива група хворих. У відділенні вони замінюють один одного. Одних забирають, інших привозять. Військові допомагають персоналу заспокоювати буйних та підтримувати порядок.

Військові тримаються разом, до них ніхто не приходить, зате рідні присилають їм великі передачі.

Війна наклала свій відбиток. За даними МОЗ України, кількість психічно хворих в країні зростає з року в рік.

Понад 1,5 млн. мешканців нашої країни страждала від психічних захворювань до початку повномасштабної війни. Понад 2 мільйонів щороку зверталися за допомогою до фахівців психіатрії та більшість з них госпіталізовувалися. Україна посіла 1-ше місце за кількістю психічних розладів в Європі.

Згідно останньої статистика Міністерства Охорони Здоров’я, за 2024 рік – кількість звернень за психіатричною допомогою зросла втричі від показника 2023 року.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я, в Україні близько 10 млн людей мають ризик психічних розладів.

У Міністерстві охорони здоров’я прогнозують, що через війну психологічної підтримки потребуватимуть понад 15 млн українців.

Ці дані демонструють, наскільки війна та її наслідки посилили потребу в підтримці психічного здоров’я в країні.

За даними ВООЗ, близько 450 мільйонів осіб у світі мають психічні захворювання. Щороку більше 800 тисяч людей гинуть внаслідок самогубств, тобто 1 людина кожних 40 секунд.

Стигматизація дітей

- Сьогодні донька знову прийшла додому у сльозах, - каже Андрій. Він має першу групу інвалідності. Шизофренія. Про його хворобу знають у школі дитини. Сусідські діти розповіли іншим, що у їх квартирі постійні крики. Приїжджають "швидкі". Та й сам Андрій часто неадекватний. 

Проходячи повз його доньку, інші діти крутять пальцем біля голови. З нею не хочуть дружити - бояться, що заразяться.

Через такі приниження проходити діти психічно хворих. 

Чому в школах чи дитячих садочках, такі діти зазнають насмішок, приниження та образ?

Хто винен у цьому – батьки, які не звертають уваги у вихованні на такий аспект?

Педагоги, вихователі та вчителі?

Чиновники?

У чому винні самі діти?

Складність соціалізації

- Більше 20 разів я намагався влаштуватися на роботу. У мене дві вищі освіти. Досвіду роботи багато. Але маю інвалідність третьої групи. По мобілізації - то проходив військово-лікарську комісію, визнаний непридатним і виключений з військового обліку, - каже Ігор. - Раніше, коли питали при пройомі на роботу, що в мене за хвороба - то казав, як написано в пенсійному посвідченні - "загальне захворювання". Тепер обов'язково потрібно показувати військовий квиток. А там штамп, вказано через яку категорію хвороб мене виключено з військового обліку. І не потрібен нікому хворий, з діагнозом параноїдальна шизофренія.

Чи можна винити у такому тотальному явищі представників українського бізнесу? І що робити шукачам праці в Україні, які мають інвалідність із психічних захворювань – чи можливо її знайти? Чому не має спеціалізованих державних програм у даній сфері?

На волі

…Він йде по вулиці свого міста, потроху забуваючи за галоперидол, грати та мотузки на руках. Ці спогади важко забуваються, особливо коли зустрічає на вулицях "співлежальців" по палатах. Он Мирон в центрі пропонує перехожим картинки. Зараз живе з сестрою, його квартиру вона продала.

— Що, коли попадав?

— Та ні, я тримаюся, не бухаю, — каже Мирон.

— А я от до анонімних алкоголіків записався, двіжуємо там, п’єм. Зараз на базарі продаю, — чекаючи на автобус, посміхається Степан.

І таких зустрічей одна на другій. Іноді підходять один до одного, іноді воліють відвернутися і швидше пройти далі. Особливо, коли зі знайомими, які ще про психлікарню не знають. Або із дітьми, яким дружини не розповідають гірку правду життя.

Він теж відвертається та переходить на інший бік вулиці. Він цурається їх. І в першу чергу себе. І свого захворювання.

30.11.2025

Тарас Зозулінський