Жорстока правда із-за ґрат

 
  • Тарас Зозулінський
  • Юрій Онисько

За офіційними даними “Європейського Комітету з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню”, Україна перебуває на другому місці у Європі за кількістю випадків катувань, тортур, побиття, зґвалтування, вимагання грошей, каліцтва та вбивства у місцях позбавлення волі: виправних колоніях, тюрмах, СІЗО.

Це підтверджують і колишні засуджені, і теперішні в’язні, їх родичі та адвокати.

Дане явище є можливим через закритість Департаменту з питань виконання покарань (пенітенціарної системи) в Україні.

Якщо в останні роки побиття працівниками поліції у відділках поліції зменшилися у кілька разів, зокрема і через внесення змін до КПК України та реформування системи, то у пенітенціарній системі - Кримінально-виконавчій службі - усе зберігається ще на рівні Радянського Союзу.

Такий стан речей є можливим, у першу чергу, через закритість кримінально-виконавчої служби, відчуття безкарності її працівників та службовців тюрем, неможливість у більшості випадків для в’язнів відстояти свої права.

У пенітенціарної служби є великі можливості для впровадження каральних заходів у тюрмах — це і Групи Швидкого Реагування, і Спеціалізовані Воєнізовані Структури. Хоча, згідно законодавства, вони повинні застосовуватися виключно для придушування бунтів, на практиці цих спецпризначенців використовують для залякування, побиття та катування в’язнів.

Відомо кілька десятків випадків, коли в останні роки спецпризначенців вводили у виправні колонії та СІЗО, під приводом протидії дезорганізаційним моментам серед в’язнів.

Після таких акцій спецпризначенців та службовців Департаменту з питань виконання покарань, сотні в’язнів звернулися до медиків, адвокатів та правозахисників із скаргами на нелюдське поводження, вчиняли спроби самогубства.

Однак, це орієнтовно 10% від постраждалих. Всі інші — залякані адміністрацією колоній не наважилися розповідати про події.

Жорстока правда із за ґрат

Відомі численні факти про знущання над в’язнями, масові побиття та каліцтва у найстрашніших європейських тюрмах в Україні - Олексіївській ВК №25 (Харків), Роменській ВК № 56 (Сумська обл.),  Південній ВК № 51 (Одеса), вбивства у Хмельницькому СІЗО, Північній виправній колонії №90 (Херсон),  Темнівській ВК №100 (Харківська обл.), систематичні зґвалтування у Бердянській ВК №77 (Запорізька обл.); Жовтоводській ВК №26 (Дніпропетровська обл.), Кропивницькому СІЗО, Городищенській ВК № 96 (Рівне), вбивства у Вільнянській ВК № 11 (Запорізька обл.), Замковій ВК № 58 (Хмельниччина), Одеському СІЗО.

Мають місце жахливі факти, коли оперативні частини та керівництво виправних колоній та СІЗО, залучає до своєї злочинної діяльності інших в’язнів. Керівництво пенітенціарних установ використовує інших в’язнів (так званих активістів) для побиття, катування, ґвалтування та знущання над іншими в’язнями, з метою систематичного і періодичного вимагання значних сум грошей та матеріальних цінностей від родичів ув’язнених.

Окрім того, адміністрація колоній та СІЗО, для приховування фактів катувань в’язнів, у значній частині випадків не допускає до них адвокатів, змушує в’язнів писати відмови від адвокатів та відмови від побачень із правозахисниками, не допускає для медичного обстеження сторонніх лікарів, а зняття побоїв здійснюють медики самих виправних колоній, що звісно є необ’єктивно.

В’язнів залякують не розповідати про катування, поміщають у так звані прес-хати, до ДІЗО та ШІЗО.

Окрім в’язнів, які “працюють” на адміністрацію, та окрім Груп швидкого реагування, воєнізованих спецпідрозділів та оперативних частин, пенітенціарне керівництва широко застосовує статті Кримінального Кодексу України — 391 та 392 - “Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань”, ”Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань”. Цими ст. КК України передбачається покарання від 3 до 10 років ув’язнення. І цю можливість керівництво пенітенціарних служб використовує для залякування в’язнів та показового покарання найбільш незгодних із злочинною системою.

Відповідно, ув’язненим до основного покарання, додаються додаткові терміни ув’язнення.

з 1 січня 2010 року до 30 червня 2019 року в ЄРСР міститься 854 вироки лише за статтею 391 КК України.

Так, лідером за використанням ст 391 КК України є Олексіївська ВК №25 (Харків) — 38 вироків. 36 вироків винесено щодо засуджених, які утримувалися у Синельниківській ВК № 94.

 

І кілька речень по суті — що розповідають засуджені та їх родичі — про які тортури:

  • працівники крали у засуджених продукти харчування;
  • примушували лежати кілька годин на морозі на вулиці — без одягу на асфальті;
  • примусили повзти навколішки по сходах з зафіксованими за спиною руками, де вони лежали протягом декількох годин. Тих з засуджених, хто висловлював невдоволення, били;
  • на засуджених-скаржників стали тиснути, примушуючи відмовитись від скарг, частину з них побили;
  • адвокати засуджених, до огляду засуджених не допускались;
  • обливанням засуджених холодною водою під тиском з брандспойта;
  • одягання в гамівну сорочку;
  • занурення голови у воду аж до стану задухи;
  • застосування наручників, за якими потім б’ють молотком, щоб змусити їх піднятися до передпліччя;
  • сексуальне насильство — кілька працівників виправної колонії зв’язують руки та ноги засудженого, сідають йому на спину та ґвалтують резиновими палицями;
  • працівники колоній вдягають наручники та тримають в’язня, а ув’язненні із числа прислужників адміністрації (активісти) ґвалтують;
  • прив’язували скотчем до ліжка і залишали на кілька днів;
  • душили за допомогою пакета на голові;
  • робили “розтяжку”;
  • катували електричним струмом, підключаючи оголені дроти, у тому числі до геніталій;

Попри реформи у судовій сфері, органах прокуратури, СБУ, поліції - кримінально-виконавча служба продовжує бути нереформованою фактично від часів Радянського Союзу. Це найбільш закрита структура в Україні. Особи, які засуджені до відбування покарання — також люди — і мають право на захист своїх прав людини.

Вимагання грошей, знущання, каліцтва, побиття, катування, зґвалтування, вбивства, додавання додаткових термінів ув’язнення, не можуть бути виправданими і жодним чином поясненими.

Лише увага суспільства, широкий резонанс, розголос у Засобах масової інформації можуть зменшити кількість та обсяги описаних вище явищ у місцях позбавлення волі.

Тільки незалежні ЗМІ, журналісти — разом із громадськими організаціями та правозахисниками можуть боротися із цими явищами.

Проєкт набув особливої актуальності за минулий рік, коли під приводом карантину, адміністрація виправних колоній у багатьох випадках відмовляє правозахисникам, журналістам, представникам громадськості у відвідуваннях та моніторингу місць ув’язнення, що у свою чергу дозволяє приховувати беззаконня що твориться у виправних колоніях та СІЗО.

  1. Не реформована система пенітенціарною служби (кримінально-виконавчої служби), підриває довіру української влади на міжнародній арені;
  2. Катування, зґвалтування, вбивства, вимагання грошей, залучення адміністраціями до розправ над ув’язненими інших в’язнів (активістів) є наслідком відчуття безкарності з боку керівників та службових осіб тюрем, колоній та СІЗО;
  3. Фактична відсутність кримінальних покарань та засудження працівників пенітенціарної системи, призводить до збільшення кількості порушень прав людини у місцях позбавлення волі;
  4. Дана тема слабо висвітлена у ЗМІ, на поверхні лише найбільш резонансні та кричущі випадки, інші ж випадки залишаються невідомими широкому загалу. Над темою захисту в’язнів працює вузьке коло — коаліція громадських та правозахисник організацій — які не можуть у повній мірі охопити системний моніторинг місць позбавлення волі по усій Україні;
  5. Наявність в українському суспільстві стереотипу -”вони злочинці — так їм і треба”
  6. Підтвердження викладеної вище інформації у щорічних звітах “Європейського Комітету з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню”;
  7. численних звітах представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
  8. повідомленнях пенітенціарної служби та Міністерства Юстиції України про введення особливого режиму (введення спецпризначенців) у ряд виправних колоній та СІЗО;
  9. звіти правозахисних організацій про дані моніторингових візитів у місця позбавлення волі;
  10. наявність у ЄРСР кількох сотень вироків — щодо додаткового терміну ув’язнення для засуджених, за злісну непокору адміністрації;