Є операції, які пам’ятаєш усе життя. Патріарх української онкогінекології Олександр Глущенко – про наболіле

Є операції, які пам’ятаєш усе життя. Візьмемо рак шийки матки. Це ж не тільки видаляються внутрішні статеві органи, а й заочеревинні лімфовузли. І от робимо одну з таких операцій.

І травмується внутрішня клубова вена. Як ми не намагаємося її зашити, зажати – у нас нічого не виходить. Кровотеча така, що заповнює повністю усе операційне поле. Рана заповнювалася кров’ю миттєво. Аспіратором відкачуємо кров, пальцями тримаємо. Ситуація критична.

Знайшли ми такий вихід - голкою Дешана наклали шви по краях вени, на початку та в кінці. Так і врятували пацієнтку.

Особливо складні випадки – спільні операції. Прийшла до мене молода жінка. А живіт у неї - здоровенний і круглий. Така пухлина, що вже здавлює легені. Йдемо на операцію. Бачимо – а пухлина з відро. В середині сильне розростання, частково припаяний кишківник, сальник розпластаний. Викликаємо інших онкохірургів – ті починають оперувати паралельно.

Часто таке трапляється, що у хворої подвійна патологія. І рак тіла матки, і наприклад пухлина нирки. Тож робимо подвійну операцію. Одна бригада – онкогінекологічну операцію, інша – хірургічна бригада – оперує нирку.

Іноді є хворі із жовчнокам’яною хворобою. Ми йдемо на свою гінекологічну операцію. А інша бригада – видаляє жовчний міхур.

Люди, які захворіли раком – психологічно зломлені

Тож ми, як онкологи, повинні вміти підтримати їх і ментально. Бо в контексті лікування психологічний настрой пацієнта є дуже важливим для нашого успіху.

Звичайно, зараз потік людей зменшився. Багато жінок залишилося на окупованих територіях. Багато виїхали із зруйнованих міст. Ми ж до повномасштабної війни обслуговували Північний район Донеччини: Лиман, Бахмут, Костянтинівка, Покровськ.

Сьогодні залишилися Олександрівський район, Слов’янськ, Краматорськ. Але почали приїжджати пацієнтки із Ізюмського району Харківщини. Їм до нас зручніше – аніж до Харкова.

Об’єми роботи зменшилися – але працювати стало значно важче. Я маю на увазі моральну складову, коли вибухи уже гупають постійно. Обстріли можуть не припинятися з десяток годин. Масово залітають до Краматорська FPV-дрони. Обстрілюють ними навіть звичайні цивільні автомобілі – пару днів тому атакували автівку поруч із сусіднім під’їздом мого будинку.

А авіабомби – ці КАБи, ФАБи. Такою бомбою, два тижні тому, зруйнували квартиру нашій колезі у Слов’янську. 1,5 тонни.

А ще, для мене як лікаря, ця клята війна принесла складність захворювання моїх пацієнток. В ці останні роки значна кількість жінок таких приходить, на такому етапі хвороби – що вони уже не можуть підлягати оперативному лікуванню.

Хворі дуже запущені. Бойові дії, знищена логістика - дуже вплинули на стан жінок. Вони своєчасно не потрапляють до лікаря.

От масово приходять - якщо ми шийку матки можемо оперувати на стадії Т1b2, або  максимум стадія 2А після хіміотерапії – то зараз приходять 2Б. Чи 3. З метастазами в заочеревні вузли.  З такими метастазами, що здавлюють сечоводи. Потрібно дренувати нирку. Це зовсім інше лікування, аніж коли пацієнтка звертається вчасно. В багатьох випадках, таке лікування уже не радикальне, а паліативне і спрямоване на хоч якесь продовження життя пацієнтки.

Я із простої селянської сім’ї

Батько був машиністом локомотиву на залізниці.  Та усе життя він хотів бути фельдшером. Причина ось яка: одна із сестер мого діда вийшла заміж за Брайловського, відомого лікаря з міста Дружківка. Мій батько привозив йому молоко. І він бачив різницю в проживанні, в достатку, в побуті.

Але фельдшером батькові стати не судилося. Але все життя він розповідав, як хотів піти у медицину, і що я мушу стати лікарем.

Уже з четвертого курсу я почав ходити на практичні заняття по гінекології та акушерству.

Далі - служба в армії. Спочатку у санітарному батальйоні, молодшим хірургом. Потім у танковому полку.

Повернувшись до Краматорська, у 1975 році я почав працювати гінекологом у центральній міській лікарні. Онкологічне відділення було порівняно невелике – на 60 ліжок.

В 1979 році пройшов спеціалізації по онкогінекології.

І лікарем я уже працюю 51 рік. Моя донька – також лікар. У мене двоє внуків. Зять – лікар. Мобілізувався у ЗСУ. Служить у медичному батальйоні. Більше року. Захотів і пішов. І брат його рідний пішов служити.

Інфаркт? Та було-було

Відлежав я 10 днів у кардіології. До місяця часу – реабілітація. І знову на роботу.

Кинув курити, спиртного майже не вживаю. У мене ж є сили, працювати хочеться – чого ж я буду дома сидіти.

А раніше ставили діагноз консиліумом

Із 1975 року по сьогодні, трансформація онкогінекології пройшла капітальна. А різне було. Застав я ті часи, коли лікарі консиліумом, за відсутності методів, таких як КТ, МРТ, цитологія - ставили діагнози, й оперували. Були складні часи.

Онкологічна служба постійно вдосконалювалася. З’являлися нові препарати.

Справжню революцію в оперативних втручаннях викликав розвиток лапароскопічної хірургії.

Але я займаюся традиційними хірургічним втручанням – порожнинними операціями.

Є просто кардинальні зміни і в забезпеченні хворих ліками. Ситуація в рази краща. От наприклад – 90-ті роки, медичні заклади майже не закуповували специфічні медикаменти для лікування онкології. І вся фінансова тяжкість лягала на хворих. Раніше я виписував величезні списки того, що має купити хворий. Починаючи від шовного матеріалу і закінчуючи антибіотиками. Зараз все інакше - хворий йде до мене на операцію, а у нас в Краматорському ОТМО наявно все. От буквально, все необхідне маємо.

(Богдан Лобанов)

Мої інтерни – моя гордість

Чи не хотів я через війну виїхати за кордон? Та ви що, ніколи. От мені часто дзвонять, пишуть пацієнтки, яких я оперував. Багато із них за кордоном. Постійно тільки чую нарікання на тамтешню медицину. Вони жаліються на шалені, просто неймовірні черги. Навіть на банальний прийом, консультацію онколога треба чекати. І то не один місяць. Я б у таких умовах не зміг працювати. Я звик допомагати хворим оперативно.

З іншого боку – в Україні є велика кількість молодих лікарів, яких ми, старше покоління повинні навчити. Кілька десятків моїх інтернів стали успішними фахівцями. От зараз у нас проходить інтернатуру Владлена Клебан. Я покладаю на неї великі надії. Під час операції важливо, щоб ваш асистент розумів твій хід дій, що ви будете робити далі. І Владлена у цьому орієнтується блискавично.

Чи візьмемо колишнього нашого інтерна Богдана Лобанова – він зараз успішний онкогінеколог, оперує також і на Західній Україні в Медичному центрі Святого Юра у Стрию.

Я вчу інтернів, що фах хірурга онкогінеколога починається із прийому пацієнта. Адже уже тоді вся відповідальність лягає на лікаря. Коли ще до операції дуже далеко. Звичайно, молоді інтерни, на певному етапі, залучають нас, своїх наставників до процесу лікування.

29.04.2026