«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей

– Я народилася у місті Полтава, з сімнадцятого року живу у місті Маріуполь. У мене троє дітей. Одружена з військовим, українським військовим, українським «карателем». Я навіть цього не боюся говорити.

Жили ми добре, часто відвідували море, відпочивали. Коли чоловік був дома, ходили до нашого маріупольського зоопарку. У нас дуже гарний зоопарк, у нас красиві парки, Приморський парк дуже чудовий. У нас чистий пляж, добрий. Теж у Приморському районі. На Лівому березі він не дуже чистий, але купатися можна. З дітьми люди відпочивали. Дітки у мене ходять до школи, старша ходила до п'ятого класу. Двоє молодших – в садок. Іванка, їй шість років, – в десяту групу садка, а Іда, молодша – в ясельну групу. 

Я працювала доти, доки не почалася війна. Я працювала старшим пекарем магазину «Грація», при пекарні. Там пекарня при крамниці. Випікали хліб. Спочатку працювала тістомісом. Згодом перейшла пекарем на великі печі. Потім поставили старшим пекарем. Тому що я зрозуміла свою роботу, і дуже свою роботу любила. Робота – це моє друге життя та мій другий дім. О четвертій ранку пробудження – і з задоволенням пробудження!   –  о п'ятій вже виїжджаю на роботу. Ну, взагалі, жили ми добре. Нам достатньо було всього, що ми мали.

– Як у Маріуполі пройшло 24 лютого? Ви були готові до російської агресії? Зібрали речі, тривожний рюкзак?

  – Перед самою заворушкою, я вже дітям пояснювала, що робити, як ховатися. Під яку стінку лягати, як накривати голову і що далі, які дії. Тому що моя робота знаходилася за сімнадцять кілометрів від нашого будинку. Я автобусом добиралася годину – півтори. І діти у мене це все знали, все це розуміли. На сьогоднішній день я розумію, якби я була того дня на роботі, то навряд чи мої діти вижили б.

Починалося все це з ночі. Я дуже рада, що я була тоді вдома. Тому що у нас почалося о пів на третю ночі. Я прокинулася від того, що був сильний обстріл. Ми жили на Східному і дуже сильний обстріл був саме з боку Східного. Такий гуркіт був  серйозний. Вікна нашої кімнати виходять в бік селища Широкине. І звідти дуже сильні прильоти були. Тобто я розуміла, що це десь падає – але падає десь поруч. Недалеко. Може, навіть у полі. Поле від нас метрів п'ятсот. Може вісімсот – грубо кажучи.

Я розумію, що вже прильоти йдуть. Я чоловікові подзвонила - чоловік стояв в наряді, я йому написала повідомлення, пишу: «Щось не те». А він пише: «Ти втомилася, три зміни відпрацювала. Лягай спи. Все нормально. Все як завжди. Все як зазвичай».

Але коли був спалах, – а спалах був шикарний! – таке враження, що в мене в кімнаті хтось увімкнув світло. А потім вибух настільки сильний, що я думала, у мене вікна вилетіли з боку балкона. Я йому дзвоню і кажу:  ти розумієш, я ще такого не бачила. У нас ще такого не було.

Ми із сімнадцятого року живемо на Східному, у нас там були вибухи, були обстріли. Тільки з того боку далеко. Вдалині від нас. Я завжди у чоловіка питала, наскільки далеко стоять російські Гради. Він мені пояснював, що такі Гради, як у них на той момент стояли, – це ще сімнадцятий, вісімнадцятий, дев'ятнадцятий рік  – це сорок кілометрів. Тобто вони стоять ще далі. Не бійся - не переживай.

... А я розумію, що приліт був ну прямо – я йому дзвоню і кажу: «Ну ти розумієш, в нас такого не було!» Він мене вислухав і каже: «Та ні, такого не може бути». Він мені просто не повірив. Я тільки потім почала усвідомлювати, і він мені потім сказав: «Знаєш, коли ти сказала, я зрозумів, що це обстріл з повітря. Тільки я не міг тобі сказати». Вже пів на третю ночі по нам працювало «повітря». А люди цього не могли зрозуміти.

Наступний такий був спалах уже о п'ятій ранку. Вже тоді, коли офіційно оголосили повністю війну. Не розумію, навіщо їм ця війна, не розумію, що вони хочуть цим довести, але Україну вони не отримають. Маріуполь також. Там, що кажуть зараз, «ДНР» – це так. Ну подивимося. Маріуполь все одно буде українським.

– Як Маріуполь пережив день 24 лютого?

... В перший день, ось коли вже о п'ятій ранку був перший вибух, зі спалахом, я підняла старшу доньку і кажу: «Доцю, почалася війна». Чоловік уже мені дзвонить, обриває телефон, каже: їдьте. Але я розумію, що я не поїду. Я не маю машини, не маю транспорту – я нікуди не поїду. Він каже: «Беріть теплі речі та тікайте звідти. Куди-небудь. Але їдьте».

Я розумію те, що у мене готівки немає взагалі. Чотириста гривень загалом у гаманці. Якщо їхати, на це потрібні гроші. Я кажу: на вулиці жахливий обстріл – стріляють, бахкають. Я кажу: зараз трохи світліше cтане, я піду зніму гроші з картки. Хоча я розуміла, що це вже зробити буде неможливо. Почала шукати банкомат, зняти гроші. В одному банкоматі три тисячі зняла – більше не було. Потім прийшла до іншого – там у нас магазин «Сільпо» є. Там уже була велика черга – а тільки шоста ранку. І ось, поки я стояла в черзі, був сильний-сильний дощ, повертаюся – їдуть танки, їдуть БТРи, їдуть наші хлопчики, їдуть наші Гради, дуже багато піхоти.

– Як ви рятувалися в цей день? 

– …Нас сусід відвіз до центру міста. Ми там довго тикалися, не розуміли що робити. У нас обстріл був лише зі східної сторони  міста. Наш мікрорайон Східний. Тільки там обстрілювали, і ми розуміли, що у центрі міста ще безпечно. Ми спробували машиною виїхати через блокпости з Маріуполя. У Маріуполь вже нікого не пускали, стояли колони машин. З Маріуполя нас також не випустили. Як нам пояснив військовий, в той час сильно «працювало повітря», а раптом нас в дорозі вб’є. Я кажу: мені треба виїхати. Показую полтавську прописку. Кажу: у мене чоловік – учасник бойових дій. Він каже: «Ні, я нікого не випускаю». Хоча деякі машини він пропускав. Хто там був, я не знаю. 

…Ми знайшли інформацію, що у спорткомплексі «Терраспорт» приймають біженців, людей, яким потрібне укриття. Ми поїхали туди. Наші сусіди поїхали до знайомих, на двадцять третій мікрорайон, а ми лишилися там.

– Як ви рятувалися наступні дні?

– Спали ми на матах, такі матраци великі, на підлозі. Дуже холодно. Дітей нагодували… Діти звичайно були дуже сильно налякані, бо обстріл, стріляють, а як же там тато?  Старша себе тримала дуже добре в руках. Молодша, три роки, – вона цього не розуміла. Іванка, шестирічка, вона розуміє, дуже багато чого розуміє. Вона питала за тата: а як тато? а що тато? а чому? А він живий? а ти йому подзвони! Вона мене постійно смикала.

...Наступного дня, мій сусід запропонував з'їздити додому – забрати тварин, речі. Вже стріляли сильно, дуже сильно бахкали. Дорогою туди – дуже багато машин, що згоріли, розбиті будинки, згорілі будинки, прильоти були прямими потрапляннями в квартири. Повна розруха. Ми під'їхали до під'їзду, я навіть якщо чесно голову не піднімала, щоб подивитися чи вікна у нас цілі. Тому що ми, зігнувшись, вискочили з машини, і забігли прямо в під'їзд. Ліфт звісно вже не працював. Ми забігли, забрали своїх тварин і вибігли. Звідти як виїжджали, уже падали міни. Прицільно: машину він тільки встигав повертати ліворуч - праворуч. Я на нього кричала: «Дави!», поки він натискав на газ, настільки ми були в стресі, злякані. Це було, звичайно, дуже страшно і дуже жахливо. Вони мене привезли до «Терраспорту», і ми там були до першого числа.

…Першого березня нас забрали зовсім чужі люди. «Терраспорт» дав оголошення в інтернеті про те, що у нас дуже багато людей. Бо наприкінці лютого дуже сильно обстріляли Сартану та Волноваху. І почали надходити люди, котрі змогли звідти виїхати. І всі їхали дорогою до «Терраспорту». Всім треба було кудись ховатися. Дуже людей стало багато. Я з дітьми спали на підлозі. Почалася кишкова паличка, інфекція, діти у когось отруїлися, у когось застуда. І ми зрозуміли, що нам із дітками там просто не місце. І «Терраспорт» дав оголошення: чи зможе хтось забрати людей до себе? Приїхав чоловік, Сергій. Він своїх діток відвіз до Малинівки, двадцять кілометрів від Маріуполя. І з дружиною Оксаною вони повернулися назад, щоб допомагати українській армії. У них не вдалося щось серйозно робити, тому що в тероборону їх не прийняли, записали дані і все. Він приїхав і каже: «Ми вас забираємо до себе. Ми живемо неподалік “Терраспорту”. Житимете у нас: у нас перший поверх, раптом якщо щось буде – ми зможемо спуститися в підвал». Ми поїхали до них. Перше-друге число ми жили у них в квартирі. Ще було світло, зв'язок, вода. Опалення вже не було. Холодно було дуже. Ми ще і їсти готували, і помитись можна було. Але Оксана каже: давайте наберемо повну ванну води, на всяк випадок. Адже бої вже йшли. Коли ми приїхали до них, чутно було…Я розуміла, що це стріляють не на Східному. Бої йшли з боку Порт-сіті. Я розуміла, що це вже десь поряд. 

– Ви бачили обстріл житлових кварталів?

– Третього числа о пів на сьому ранку я прокинулася від того, що були прильоти, такі як у нас дома на Східному. І вони падали десь дуже поряд із нашим будинком. Тим більше, перший поверх, дуже чутно. Ми побачили, що немає світла, немає води.

Взяли речі, пледи, килим у них дуже гарний був, може навіть перський… Сергій каже, треба брати все тепле, що нам знадобиться у підвалі. Ми пішли в підвал. Почали спускатися люди з сусідніх під'їздів, бо третього числа було дуже «спекотно». Не так через Гради, як через «повітря». Дуже працювало «повітря». Літак випускав по п'ять-шість, а може і дванадцять цих мін, бомб... Ці бомби падали, гухали настільки... Ми сиділи в підвалі, у нас піднімалися ці плити, і ми разом з ними такою хвилею. Падали плити, а ми тільки потім. Відчуття, що ми навіть у повітрі затримувалися на кілька секунд. Такі були вибухові хвилі!  Серйозні обстріли були до сьомого березня. Ні з ким із рідних не було зв'язку.

– Ви намагалися виїхати з Маріуполя у наступні дні?

– Четвертого березня Сергій та Оксана пішли в район «Обжори». Вони дізналися, що люди, місцеві мешканці, вирішили їхати, робити колону. Ми побігли до машини. Сіли, наклеїли ці наклейки «ДІТИ», поїхали до «Обжори». Там було дуже багато машин. Дуже велика колона йшла. А коли ми їхали –  працювала мінометка. Мінометка працювала «жорстко».

…Коли ми їхали в центр, до «Обжори» – дуже було багато трупів. Це місцеві, мирні мешканці – не військові. Військових я не бачила. Були трупи мирних громадян. Хтось накритий був, хтось просто так… Ми під'їхали туди, стали в колону – колона рушила. Ми були на початку колони. Можливо, п'ята — шоста машина. Ми майже доїхали до «Порт-сіті» – на сам «Порт-сіті» ми заїхати не встигли – пішли міни. Міни падали прямо перед машинами.

І ось машини почали об'їжджати ці вибухи, ці ями. А міни падають – одна, друга, третя. По гальмах! І розуміємо, що четверта просто може нам влучити у машину! Ми піднімаємо очі, а перед нами вже дві машини горять. З написом «Діти». І там справді були жінки за кермом. Там сиділи діти. І вже ці дві машини перед нами горять…Ті, що далі проїхали, по них не потрапило. Вони завернули на узбіччя. А потім просто різкий розворот і назад. Вони їдуть, а за ними міни одна за іншою, одна за іншою. І Сергій розуміє, що вже просто «все». Він каже: їдемо назад. А він більш такий кмітливий, він розумів, що далі дуже небезпечно. І ось скільки ми їхали – стільки позаду нас лягали міни. Озиратись було страшно, єдине, що я зробила, скільки могла накрила собою дітей. Змусила їх просто скластися літерою «Г», «З» –  не знаю. Щоб не дай Бог, жодний осколок їх не зачепив.

... Люди згоріли живцем. Люди сидячи в машині, вони не змогли звідти вибратися. Коли залітає міна в машину, воно просто вибухає і горить одразу. Дай Боже, щоб їх просто розірвало  – і вони нічого не зрозуміли. Це дай Бог так – чесно! – щоб було. Ми бачили, що воно все горить. Просто це вибух – і такий конкретний вибух. Там вилітає все, розлітається на частини. Вилітає скло. У першу машину, в яку потрапили, там і дах зірвало. Це такий ось вибух був. І я розумію, що це стріляли не українські воїни. Прильоти були від росіян.

– Де ваша сім'я ховалася у наступні дні? Чи тривали обстріли?

– Ми продовжували там жити, ми повернулися назад. Я розуміла, що потрібно звідти вибиратися, тому що «вони» були все ближче. Чим ближче ставали вибухи, тим швидше нам потрібно звідти вибиратись. Їжу готували ми на вулиці, на дровах. Тому що вже тоді було перебито газопровід, газу вже не було. Вода теж закінчувалася. Не так багато запасів. Адже ми думали — а раптом дадуть воду, а раптом дадуть світло. Але ми вірили! Ми вірили в добро. Ми чекали на гуманітарну допомогу. До нас приїжджали поліцейські, вони привозили солодощі діткам, якісь фрукти.

– Де ви брали воду?

– Коли вода закінчилася, Боженька нам послав дощ. Два дні був дощ, дуже чудово. Ми збирали у будь-які, брудні - не брудні, відерця, будь-яка тара, яку можна було наповнювати. Ми наповнювали дощовою водою – вода зі стоків стікала. Потім ми пили цю воду. Правда кип'ятили, але не завжди вона була кип'ячена. Кип'ятили, робили чай – щоб не просто воду. Коли закінчився чай, ми просто обламували гілки з дерев, там у нас вишня гарна стояла. Вишневий чай – дуже смачний, дуже корисний – як нам казала одна жінка. 

Людей було дуже багато з нами у підвалі, і з собаками, і з котом. Папугу правда залишили в квартирі, ми його вкутали, на сьогоднішній день не знаю чи він живий. Сусідку попросили приглянути за ним, коли все добре буде. А так   –  з нами жив кіт, і вівчарка у одного чоловіка була. Люди рятували все живе.

– Ви бачили воєнні злочини проти мирного населення?

– Будинки горіли щодня. По три, по чотири будинки. У нашому дворі лише чотири будинки горіло. А один будинок, з п’яти під’їздів, був розбитий авіабомбою, складений посередині. Тобто, з дев'ятого поверху та до першого поверху. Як нам сказали – там були люди на момент, коли впала авіабомба. Два під'їзди стоїть, а ось цей посередині – його просто немає. Просто одні руїни – і все.

Горіли будинки – дуже горіли. Були прильоти під наш будинок, саме під цей підвал, де ми були. Там два Гради впали, і поштовх був серйозний. Трупів було дуже багато. Людей самі ховали. Я особисто з чоловіками ховала двох військових та двох місцевих жителів, які там загинули від осколків.

... Я коли була в підвалі, коли бачила ці трупи, я розуміла, що в мене повинен бути паспорт і моя прописка. Це було все у мене в курточці. бо ще ж і за водою доводилося ходити. 

... Води не було саме такої доброї, питної. Щоб дати дітям. Але ми напували дітокводою дощовою. Потім ми ходили за водою за кілька кварталів. Може кілометр, може два кілометри дороги. Ми ходили під обстрілом за водою. Двічі сходили. Тоді я сказала – втретє я вже не піду. Тому що це дуже небезпечно. І постійно падати обличчям у багнюку, і падати поруч із трупами людськими, це було дуже страшно…А пити хотілося ж…

– Як ви вирішили знову спробувати врятуватися з Маріуполя? 

– Їхати я хотіла щодня. Щодня у мене був план. Щоночі я ревіла. Я хотіла додому. Я хотіла до свого чоловіка. Я знала, що він знає що робити в цій ситуації…

Пішла по воду, люди пішли. Троє чоловіків, і я пішла з ними. Взяла дві баклажки. Одна шестилітрова, інша п'ятилітрова.  І коли йшли назад уже, ми падали на землю. Бо були прильоти – напевно, разів десять. І коли я впала, мене чоловік штовхнув, бо коли прямо на нас снаряд летить – ми його не чуємо. А коли десь поруч  – то чути такий свист. А коли на нас летить, ми не чуємо цього звуку, ми не розуміємо.

І ось я впала обличчям прямо біля дідуся. Він був мертвий. І я побачила його страшне, розбите обличчя. Я плакала всю ніч, у мене був шок, я просто плакала, у мене була істерика… Я думаю: хоч би діти не бачили, не чули мої сльози. Але звичайно вони все це бачили і чули… Я розуміла, що вони цього не мають бачити... 

Зважилися ми їхати, коли російські військові  «зайшли» до школи біля нас, через два будинки. Там у нас стояла Національна Гвардія. І я пішла до наших дізнатися, як справи. Я заходжу до школи, а вони викидають пацанів мертвих. Наших. І я стою, дивлюся на ці їхні форми, білі стрічки, у мене ступор, я розумію, що назад вже бігти не можна. Я підходжу до нього просто в притул, тому що я повинна йому щось сказати. Він дивиться прямо мені у вічі. Я підходжу, а він мені дивиться. Дивиться мені в очі, а я не знаю, що йому сказати.

А він мені каже: «Ми тут все зачистили, тут все чисто. Тут все гаразд. Якщо хочете звалити – у бік Володарська. Вам коридор. До шістнадцятої нуль-нуль. Хочете – валіть. На всі чотири сторони. Вас ніхто не чіпатиме».

Я мовчки розвертаюсь, приходжу звідти. І говорю Сергію: нам дають зелений коридор. Зелений коридор нам дає тільки «днр». Не Україна. Хоча чоловік мене попереджав: ніколи не користуйся їх коридором. А в мене не було вибору. Я розуміла, що або «пан, або пропав».

Сергій пішов, у нас друга лікарня, на сімнадцятому мікрорайоні, від нас недалеко. Там уже був штаб «днр». Він зайшов, каже мені тут головного, я хочу дізнатися, як виїхати. Хлопці, ось ці, росіяни, йому сказали, будь ласка, виїжджайте, але до шістнадцятої нуль-нуль. Тільки ось наклейки «Діти», що ви не одні, що ви їдете з дітьми.

Скажу одне: я розуміла, що ми виїжджаємо у бік «днр». А мені туди не можна – у мене чоловік військовий. Я знаю, що таке російські солдати, я знаю, що вони «тварини останні». І що вони розстрілюватимуть – і дітей, і жінок. Вони ні з ким не панькаються. Вони сміття суспільства. Вони не мають жодних цінностей. І я розуміла, що нам туди їхати не можна. Але довелося – а як?!

Якби ми залишилися б у Маріуполі – я не знаю – ми, напевно, не вижили б. Ми щодня готували на кілька сімей. Це була наша велика родина. Так от, у мене була маленька тарілочка, і я дітей кожну з ложки годувала. А сама доїдала те, що залишалося. А як не було – чайку випила, і вистачить. А що робити.

…Почали виїжджати з нашого будинку – скрізь зруйновані будинки, обірвані дроти – скрізь усе згоріле, вікон взагалі не було. Лікарня, де були люди, загалом розбита, половина лікарні знищена. Дуже багато високовольтних дротів, вони всі лежали. І ми дуже боялися – хоча розуміли, що світла все одно немає.

При виїзді Сергій питав у російського солдата, як нам виїхати, де дорога, бо всюди все розбито. Спочатку ми приїхали не до самого Володарська. Ми приїхали до села Малинівка. Це під Володарськом – десь кілометрів з десять. Ми там були два дні, вибухи однаково ми чули. І вони наближалися дедалі ближче до нас. І я попросила Сергія відвезти нас у Володарськ. Кажу: відвезіть нас туди – я буду якось звідти вибиратися.

Вони нас відвезли до Володарська, там ми були ще добу. Там школа, російські прапори скрізь, російські військові ходять. Було справді дуже страшно. Я підійшла до дівчинки – волонтера, і кажу – я хочу поїхати на Мангуш. На що вони у мене запитали: «У вас там родичі? Зараз туди ніхто не їде. Ми зараз усіх відправляємо на Ростов. Якщо у вас є в Мангуші знайомі чи родичі. Бо просто так вас ніхто туди не відвезе».

Тобто немає туди нам дороги. Я говорю, мені треба на Мангуш, бо в мене в Урзуфі взагалі родичі. Вона мені каже: «Тут зараз зв'язку немає, але ми знайдемо волонтера, який вас зможе доставити на місце, де приймає зв'язок. І ви зможете подзвонити родичам до Урзуфа. Вони підтверджують, що ви їх родичка. І ми тільки тоді, щось придумаємо, і вас відправляємо у той бік».

А так вони всіх насильно садять в автобуси – і на Ростов. Розумію, що нам там і на добу не можна залишатися. Але сидимо, чекаємо. Я зустріла людей, які були з нами у підвалі. Також потрапили до Володарська. І вони кажуть –ми  виїжджатимемо в Україну. У бік України – на Мангуш. 

Я кажу: куди на Мангуш? Хлопець каже: «Я хочу вивезти свою сім'ю до Бердянська, а з Бердянська – вже на Запоріжжя». Я «впала їм на хвіст», з великим проханням: будь ласка, будь ласка! Нам довелося переночувати там у Володарську, під цими їхніми прапорами. І ми дочекалися перевізника – ми на нього дуже довго чекали. І він нас вивіз о сьомій годині ранку з Володарська – ми тишком-нишком зібрали свої речі, піднімаємо діток. Машинка на вісім місць невелика. А нас було тринадцять людей.

І ми всі туди завантажуємось, і все, їдемо. Дякую йому, звичайно! Його звуть Вадим. Дай Боже, щоб у нього було все гаразд. Він нас вивіз. Дуже багато було блокпостів. Тому що у нас в машині були чоловіки, теж там сім'я їхала. Вони перевіряли чоловіків. Дуже жорстка перевірка була на блокпості в Мангуші. Вони навіть знімали їх відбитки пальців, фотографували в різних ракурсах. Начебто готували документи на них – нові справи заводили. Мовляв, чому ви покидаєте, звідки їдете, куди і за чим? І так ми дісталися Бердянська. Мені чоловік уже розповів, що там у його товариша по службі залишилася дружина, і ми поїхали туди.

– Як ставляться до воєнної агресії ваші знайомі з Маріуполя — там є шанувальники «русского мира»?

– Багато знайомих поїхало до Росії. Дуже багато. У них іншого виходу не було. Що вони кажуть? Вони не розуміють зараз, як їм жити далі. Вони там нікому не потрібні. Харчування не дуже, ставлення також не дуже.

Як самі місцеві? Дуже багато людей, з якими я дружила, спілкувалася, поважала, любила як своїх рідних. А вони виявились шанувальниками Росії. «От росія прийшла, от якби Україна не стріляла, ми б навіть свої будинки не кидали». Справді, «Україна обстріляла, Україна обстріляла». І в них лише те, що їх російські солдати рятують. Мовляв, це українські солдати по них стріляють – це все українські солдати.

Люди, розплющуйте очі, куди ви взагалі їдете? Про що ви думаєте? Чоловіки, які їдуть туди – на росію – вони не розуміють того, що їх мобілізують! Мобілізують служити. І вони йтимуть, і обстрілюватимуть своє рідне місто! І вони цього не розуміють!

У мене дівчинка знайома, я їй пишу: «Їдь з росії, їдь. Тікай звідти. Ти розумієш, що в тебе сина заберуть служити!» – «Нікого ніхто не забере». До речі, рідні їхні залишилися в Маріуполі. Він же піде стріляти по своїй бабусі, по своїй сестрі. А вона цього не розуміє. “Що ти кажеш таке! Ні, звичайно!»

Юлії вдалося виїхати із Бердянська до Запоріжжя. А вже звідти  – у Львів. Сьогодні Юлія вивезла трьох дітей у Польщу. Її чоловік продовжує боронити Україну від російського агресора.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.