‘Люди прийшли по їжу, а їх навмисно обстріляли’

Мене звати Ільченко Олександр Сергійович, народився 02.03.90 року, впродовж десяти років обіймав посаду фельдшера швидкої допомоги в місті Лисичанську. Працював і в чотирнадцятому році, коли до нас вперше прийшов “русский мир”.

У 2014 році також не було ні світла, ні води, ні газу... Тоді пережив багато чого. Бомбардування, обстріли, вивозив поранених швидкою допомогою. Зараз приїхав до Львова з Лисичанська, тому що знов почалися бойові дії.

Вранці прокидаєшся — люди у підвалах сидять. Води немає, світла немає, газу немає, нормальних умов проживання немає. Інфраструктура практично повністю знищена, харчові продукти та воду ніде не дістати та й грошей немає. Люди постійно в страху у підвалах живуть. Воду набирають із колодязя, зливають із батарей.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

Лисичанськ з ранку до вечора обстрілювали, бомбардували з літаків. Навіщо вони це робили? Я не знаю.

Мінометні обстріли були щодня. Я мешкав у двадцятому будинку, а на двадцять перший о шостій години ранку скинули або бомбу, або я не знаю що. Частину будівлі з третього по п'ятий поверх було знищено. Ні поверхів, ні квартир. Напевно, дванадцять квартир точно не було. Таке враження, що середину будівлі взяли якимось трактором, відкусили та викинули.

Поруч із під'їздом люди загинули. Я особисто бачив мертву жінку на вулиці. І чоловіка років до сорока.

Мабуть, в момент обстрілу проходили поряд із будинком і їх вбило. Біля двадцять четвертого будинку теж були вбити. За водою до колодязя йдеш, а поряд трупи людей лежать на вулиці та ніхто їх не забирає. 

Від бомбардувань загорялися будинки. Пожежники намагалися гасити пожежі, але що може зробити одна машина, коли вся вулиця вигоряє.

Руйнування були катастрофічні. Будинки, магазини. Обстріляли Лисичанську дитячу обласну лікарню. Дітей евакуювали, але ні лікарня, ні швидка допомога вже не працювали. Працівники швидкої боялися виходити на роботу через постійні обстріли.

Четвертий мікрорайон дуже постраждав. Люди ховалися у підвалі дев'ятиповерхівки, коли прямо в укриття влучив снаряд. Знесло балкони, вирвало двері. Було влучання в п'ятнадцятий будинок. Там взагалі між четвертим і третім поверхом стін немає.

Дуже сильно постраждали технічні коледжі №94 та №56. Кажуть, що їх замінували.

Я мешкав в районі РТІ. Нас теж дуже сильно обстріляли. Цілеспрямовано стріляли по газовій магістральній трубі. Півтори доби страшний гомін стояв. Величезна дірка в трубі та полум'я газу.

Води не було з початку березня. Згодом зникли газ та електрика. Люди палили багаття біля будинку, біля під'їзду, щоб приготувати їжу або закип'ятити воду. Сніг ще був. Ми його збирали, щоб купатися та унітази помити. Ось такі справи.

Що розповідають ваші знайомі, які залишилися в Лисичанську? Яка там зараз ситуація?

Люди кажуть, був приліт за місцем видачі гуманітарної допомоги. Там зібралося двісті–триста осіб. Тому що ніде поїсти не візьмеш, навіть якщо в тебе є гроші. Ти самостійно не купиш нічого, ніхто туди нічого не привозить. Люди стояли за гуманітарною допомогою: стегенце давали одне, олію, хліб, воду.

Батькам маленьких дітей давали п'ять памперсів та пачку харчування. Ти ж дитині не поясниш однорічній, що немає їжі.

Перший приліт був трохи далі по житловому сектору. Другий не долетів — теж по житловому сектору вдарили.

Але третій та четвертий — саме по Будинку Культури — там, де люди стояли. Усі розбіглися одразу: хто у підвал, хто куди, хто на землю впав. 

Люди прийшли по їжу, а їх навмисно обстріляли.

Я жив у достатку, в мене було все. А зараз я приїхав сюди до чужого міста, живу з людьми незнайомими. Звісно, я проти того, що відбувається зараз у нас у країні, я проти цієї війни, проти цього володі!