Променева терапія. Як і де рятують під час війни
- Тарас Зозулінський
У Львівському онкологічному регіональному лікувально – діагностичному центрі – 17 відділень. Найбільші, два із них, променевої терапії. У них може лікуватися 22% усіх стаціонарних пацієнтів закладу – 120 хворих. Променева терапія – один із трьох методів лікування в онкології.
Як її надають в умовах воєнного стану та про хворих переселенців із Донеччини – далі у сюжеті.
Софія Ігорівна Залуська, лікар променевої терапії ЛДОРЛДЦ
Отже, променева терапія у нас починається тут, для того щоб її розпочати, пацієнт спочатку робить КТ дослідження.
Після цього цей диск ми загружаємо в програму Eclipse. І тут уже проводимо планування. На нашому апараті може робитися планування із чотирьох — шістьох полів.
Визначаємо дозу, і тут проводиться дозиметрія. Ми тут бачимо і які ділянки, і яка доза доводиться. І на цій програмі ми можемо планувати на два апарати. На наш Кобальтовий апарат — апарат з ізотопом.
Це Кобальт — 60. Там є постійне джерело опромінювання, і ми його перезавантажуємо переважно раз у вісім років. І так само на лінійний прискорювач — це є апарат, який виділяє фотонне випромінювання.
Його не потрібно перезаряджати — він працює на електронній трубці. За допомогою нього можна робити такі фігурні поля, які менше шкодять здоровим тканинам.
І тут, коли ми загружаємо сам диск, ми бачимо, яка доза потрапляє саме на пухлину, і яка — на здорові клітини.
Тут ми можемо передивлятися наші поля — скільки нам потрібно. Роздивляємося, яка саме доза потрапляє на які структури.
Можемо передивлятися і в цьому режимі. Дивитися, чи не задіти критичні структури. Наприклад, суглоб. Дивимося, який відсоток дози, і куди потрапить. І при потребі коригуємо.
Ми так само переглядаємо, чи з певного поля ми не вражаємо здорові ділянки. Зараз, на даному плані у нас є простата, і тут ми дивимося, чи ми не заділи ключові суглоби, а також — сечовий міхур.
Після того, як ми провели дозиметрію — на даній програмі — пацієнт вже може отримувати курс променевої терапії на наших апаратах. Я вам зараз покажу один із них.
Зараз я вам покажу наш перший апарат — лінійний прискорювач, тут так само стоїть захист. Це свинцеві двері, тут також спеціальний коридорчик
В цьому приміщенні знаходиться наш найсучасніший апарат, лінійний прискорювач марки Clinac.
Дане приміщення є сконструйоване спеціально, щоб захистити пацієнта від радіації, у випадку якихось непередбачуваних ситуацій, людина може за цим коридорчиком сховатися.
Тут у нас знаходиться спеціальна фіксуюча пластикова маска, вони різні -
в залежності від того, що опромінюємо. Чи це є ротова порожнина, чи щось інше. У масці пацієнт проходить променеву терапію.
Наш пацієнт лягає на цю кушетку, ось спеціальні підставки. І тут уже на апараті наші лаборанти підводять поля, та проводиться процедура.
Отже, цей апарат — лінійний прискорювач марки Clinac. Він виділяє фотонне опромінювання, тут є спеціальна фотонова трубка, за допомогою якої виділяється опромінювання.
Так само цей апарат чим хороший — що він може робити спеціальні поля, за допомогою яких ми можемо опромінити пухлину — і не зачепити здорові структури.
А зараз я вам покажу наш інший апарат, він називається Terabalt, відрізняється від лінійного прискорювача він тим, що тут є постійне джерело опромінення, Кобальт 60. Тобто, у даному приміщенні завжди є певна доза опромінення.
Тому це є такий, можна сказати певний бункер, тут стіни більшої товщини, тут все є захищено. Але все рівно, певна доза тут залишається, і навіть персонал завжди отримує певну частину дози.
Тому наш персонал завжди має при собі датчики, яким вимірюється, яку дозу ми отримали. Чи не порушили ми певну кількість дози за місяць опромінення.
Цей Кобальтовий апарат, на це ліжко лягає пацієнт, піднімається догори. Підноситься до джерела. Відстань від джерела до ліжка має бути переважно вісімдесят сантиметрів.
При потребі — воно піднімається і опускається. І ще у нас тут є підставочка, де є металеві блоки свинцеві. Ми можемо прикрити очі, прикривати головний мозок, і так далі.
Біля головки апарату завжди є найбільша кількість радіації.
Тут так само знаходиться наш свинцевий блок, який наш лаборант переставляє, щоб прикрити критичну зону.
Сьогодні променеву терапію у Львові проходять як мешканці Західної України, так і переселенці –
хворі із зони активних бойових дій. Нашому герою вдалося вивезти родину з Слов’янська.
Звідти - до лінії фронту – рукою подати.
Соляк Сергій Леонідович, 1960 року народження. Наразі пенсіонер.
Я народився, виріс і все свідоме життя прожив у місті Слов'янську на Донеччині. У 14 році у Слов'янську загони Гіркіна захопили, владу вигнали, поліцію.
Почалася перша війна у Слов'янську. Ми з сім'єю напевно місяць-два були. Потім уже тяжко стало. Виїхали. Жили у Краматорську, ближче до Донецька виїжджали до родичів.
За цю війну ми постраждали, наш будинок зазнав руйнувань. Дах осколками побило, вікна повибивало. Повернулися, відновили усе слава Богу. Думали війни вже не буде. Так жили досі.
Я сам зі Слов'янська, і всі родичі у Слов'янську. Працював на заводі "Бетонмаш", електриком. Але ж це як два роки уже на пенсії.
І завод тоді трохи постраждав – але все відновили. Тепер знову прийшла війна.
Якою мовою спілкуються на Донеччині?
Населення у нас і російською розмовляє і українською. У селах здебільшого українською розмовляють. У містах – російською мовою. Тому що у школах та навчальних закладах все навчання російською мовою. Так що мимоволі – на російську переходиш.
Розкажіть про свою сім'ю, рідних
Мені 62 роки, я живу з дружиною – вона на чотири роки від мене молодша.
Доньці сорок років буде. Синові – тридцять два. Вони мають свої сім'ї. У них по дочці. У сина – два роки буде доньці, а у доньки – десять місяців дитині буде.
У нас будинок, у доньки квартира, син теж купив квартиру.
Життя думали налагодитись. Маю брата у Слов'янську, у нього також сім'я, двох доньок, онуки є.
У дружини теж брат з сім'єю. Ми всі зі Слов'янська. Там і двоюрідні брати-сестри, і троюрідні. Мати у мене теж у Слов'янську.
Сама вона з-під Харкова, Куп'янськ – звідти. Вона живе зараз у Слов'янську. Не захотіла виїжджати, їй 84 роки. 85-ий уже пішов.
Початок повномасштабного наступу – яким був перший місяць війни у Слов'янську?
Не думали, що буде війна. Двадцять четвертого лютого під ранок, о п'ятій годині, почули вибухи снарядів, бомб, ракет. Поруч у нас недалеко місто Краматорськ.
Там аеродром військовий. І ось з першого дня війни його почали бомбити. Від нас це 15 км.
Сильні вибухи. Потім уночі чуємо такий гул, як літак летить. І сильний вибух. У нас там гора Карачун є. І там телевежа. Її у 14 році бомбили.
І ось тепер знову прилетіла ракета, потрапила до цієї вежі. Розбомбили. Телеканали одразу зникли. Згодом, один-два все таки почали показувати.
Світло пропадало. Газ довго був, але потім теж почав пропадати. Спочатку по Слов'янську коли стріляли – це далеко, і не часто.
Але потім коли вже до Ізюму підійшли росіяни близько – а Ізюм десь кілометрів 30-35 від Слов'янська.
Тоді вже почали стріляти часто по Слов'янську. Так як у нас маленькі онуки – ми вирішили поїхати, евакуюватися.
Електрика пропадала, вони стріляли ракетами в підстанції. Не було електрики.
Наша місцева влада все відновлювала. Знайома моя – із колишньої роботи, вона велосипедом їхала у приватному секторі.
Щось вибухнуло, або збили, або ракета вибухнула. Знайому сильно зрешетило. У тяжкому стані. Не знаю чи вона жива – але була у тяжкому стані.
По школах вони стріляли. Але до того часу, коли я виїхав, сильно школи не зруйнували. Але вікна вибивало. І по будинках, біля будинків – переважно вночі вибухали ракети.
Машини горіли. Були убиті та поранені. І діти були.
Як сьогодні живуть мешканці Слов'янська?
Є знайомі, у дружини брат залишився у Слов'янську. Незабаром зима, опалення не буде.
Ні дров, ні вугілля. Вони у приватному будинку живуть, без газу – думають виїжджати. Ми з ними по телефону зв'язуємось, фотографії надсилають. Вже багато шкіл розбито.
Пошкоджені сильно без вікон, без дверей. Дахи пошкоджені. Будинків багато зруйнованих – п'ятиповерхові, дев'ятиповерхові.
Нині електрика є – але з перебоями. Газу давно немає. Готують або на електропечах, Або на дровах, роблять із цегли якісь печі.
Але взимку швидше за все поїдуть – хто залишився, поїдуть усі. Ті, хто залишилися, не поїхали – це люди без грошей здебільшого. Їхати нікуди.
Хтось не дуже наважився, кудись у невідомість їхати. Працював ринок довго, потім на ринок впала ракета – годині о дванадцятій дні.
Людей постраждало багато, і ринок не працює. Магазини здебільшого закрилися – але супермаркети ще є.
Як ви дізналися, що у вас онкологічне захворювання?
Я ще в Слов'янську останній місяць відчував, що маю проблеми з “туалетом” – зі “стулом”. Але не до цього було, думалося про інше – то тривоги, то снаряди, то дітям десь ховатися.
Ми приїхали сюди, на Львівщину, до Дрогобича. Довго квартиру шукали, переселялися – також не до цього було.
Потім я таки знайшов час – пішов до лікарні. Звернувся до лікарів. Мене спершу сімейний лікар обстежив, потім відправив на колоноскопію.
Далі на КТ. У результаті виявилось, що у мене рак прямої кишки. Мене направили до Львова, до обласної онкологічної лікарні.
Тут я вже другий місяць, пройшов двадцять курсів радіаційної терапії. Променева терапія. Ще мені вісім сеансів пройти. Потім близько двох місяців буде реабілітація, а потім треба робити операцію. Пухлину видаляти. А потім може ще якусь терапію.
Має бути операція важка. Там який нюанс поганий, ця пухлина близько до анального отвору.
І там важко робити операцію. Можливо доведеться накладати “стоп”. Це коли до туалету людина не може сходити. Треба ходити із мішечком.
Чи є у вас звернення до глядачів?
Ми зі Слов'янська виїхали з валізкою речей. Дітям взяли – онукам.
У нас все майно, будинок, квартири – все у Слов'янську лишилося.
Роботи також немає. Я хоч і пенсіонер – міг би ще попрацювати. Але зараз – за станом здоров'я – не зможу працювати.
Ми в Дрогобичі живемо, квартиру винаймаємо, дорого все коштує. Продукти дорожчають. Дорогі ліки. І зима незабаром.
Так що потребую допомоги, тому що мене чекає операція важка, потім відновлення.
І невідомо, які ще процедури. Скільки грошей потрібно буде на медикаменти. Якщо якісь організації допоможуть – я буду дуже радий, не відмовлюся. Оскільки ситуація така, що ніхто не допомагає. Роботи нема, пенсія маленька. Сім'я, діти, маленькі онуки. А виживати треба.
Я був би дуже вдячний, якби хтось допоміг, взяв участь у моїй долі. Хотілося б поновити здоров'я.
Даний матеріал підготовано та профінансовано The European School of Oncology (Milan, Italy) - https://www.eso.net/