«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»

– Мене звати Ножайський Денис Борисович. Я народився у Волинській області, місто Нововолинськ. Мені 34 роки. Прожив в основному все життя там.

Але склалося так, що друге моє рідне місто – Маріуполь. Бо у мене тітка та її син усе життя прожили там. Після Чорнобильського вибуху їх відправили туди. Виділили як одинокій матері квартиру. І вона там усе життя мешкала. Майже кожне літо я їздив до них. І ось про те, що зараз відбувається у Маріуполі, – мені дуже боляче знати та чути...

Я закінчив ПТУ за спеціальністю  газозварювальник, але не працював за професією. Мене батько навчив займатися шпаклівкою, ґрунтовкою, фарбуванням машин. Ну і зварювання, напівавтомат, теж. Батько рано помер. Мати через кілька років після нього. Я вирішив поїхати до Києва на роботу. Буквально два роки тому. 

У мене почало все складатися щодо клінінгової компанії. Ми з хлопцями скинулися, розпочали свою справу. Прибирали приміщення після ремонту, давали людям заробити та самі теж заробляли. Прожив я майже рік і вісім місяців у Києві. По-різному бувало: і в хостелах ночував, і, бувало, на будівництві, де працював, жив.

– Якими ви пам'ятаєте перші дні повномасштабної агресії?

– Війна все зіпсувала. Для мене це був дуже великий шок. Так вийшло, що в мене не було жодних засобів інформації, я був повністю в роботі. Одного ранку прокинувся – і здивувався: черги в магазинах, банкоматах, я не розумів, що відбувається...

Я не чув цих вибухів у аеропортах.  Але коли я почав з людьми спілкуватися, я просто зрозумів, що почалася серйозна війна, що путін збожеволів. Тому порушилося все життя нормальних людей, робота.

Я ще два тижні був у Києві. Я не знав ці два тижні, кому телефонувати, що мені робити. З тіткою у Маріуполі я втратив зв'язок. Я дуже за неї хвилювався, навіть хотів поїхати за нею туди. Тому що її син уже понад три роки в АТО контрактником. І виходить, що його одразу на передову послали. Ми всі хвилювалися за тітку, розуміли, що в Маріуполі дуже серйозний обстріл триває, а вона зникла із зв'язку...

Тітка, слава Богу, у Житомирі з'явилася потім на зв'язку. Щоправда, отримала дуже серйозну психологічну травму. Вона вихователем дитсадка була все життя. І понад двадцять років чекала у черзі на квартиру, їй дала держава. І вона розповіла, що немає вже ані тієї квартири, що їй дали, ані того гуртожитку, де спочатку жила – все розбомбили. Тітка була така завжди життєрадісна, а зараз у неї постійно сльози, і порушена психіка. Люди пережили там жахливі речі...

– Чи зустрічалися вам інші обстріли та руйнування цивільних об'єктів, будинків мирних жителів?

– Другий чи третій день війни, я жив на «Універсамі» – Позняки, вулиця Ревуцького,18. Це дуже близько біля райвідділу поліції на вулиці Кошиця. І коли крилата ракета летіла, ППО наша збила її. І чи ракета поміняла свій напрямок, чи шматки її, – але вона поцілила до житлового будинку. Знесла кілька поверхів. Оце особисто я бачив. Гасили пожежу, розбирали всі ці шматки. І цю вирву я бачив особисто...

Бої, знаю, на ТЕЦ були, коли я ще був у Києві, за електростанцію – ось за неї був бій – це ми теж чули вночі.

– Чи були ви свідком подій, в яких ви бачили злочинні дії проти таких же мирних жителів, як ви?

– Я не знав, що робити. І тоді з'явився мій колега по роботі, Сашко. Він каже: допоможи мені будь ласка. А в мене були водійські права. Один мужик дав нам свій мікроавтобус і попросив, щоб ми його дружину та дитину вивезли хоча б до Києва. А згодом за кордон. Такий був план, але так не вийшло. Ми поїхали до Бучі, це було ще до цих звірств – коли ґвалтували, вбивали людей. Але вже обстріл був.

І коли приїхали, ми потрапили на перший обстріл, коли «цілили» вже по мирних будинках, по всьому місту.

Нам довелося сховатися в укриття в тому самому будинку, де він винаймав квартиру. В укритті було ще п'ять жінок і дев'ять дітей. Ми пробули там майже три доби – не виходячи. Обстріли були серйозні і інформація була про те, що росіяни вже в місті. Ми не так за себе переживали – як за жінок та дітей.

Через дві доби я таки вийшов надвір і побачив жах: будинки зруйновані були вже поруч. І в нашу машину «прилетіло» теж: машина згоріла. Вибухнула і згоріла вщент.

Я повернувся до підвалу, розповів усе Сашкові. Ми намагалися говорити так, щоб жінки цього не чули, щоб менше паніки та менше діти плакали. Вирішили — ніч перебудимо, і їдемо хоча б електричкою. На будь-якому транспорті, на якому вийде...

І вийшло так, що тієї ночі «потрапило» саме в наш будинок, в якому ми ховалися. З нами був Вовчик, сам він із Бучі, ми там познайомилися. Після удару обірвало трубу з гарячою водою. Гаряча труба облила його. Мені трохи уламки потрапили в ногу, мені робили вже тут операцію. Його облило водою, окропом, це було жахливо. Ми мали покинути цей підвал, бо ми думали, що все обвалиться. І до ранку, до цієї електрички ми забрали всіх дітей, сіли на потяг і приїхали на Дарницький вокзал. А там чекали відправлення на Львів.

У цього Вови стан був критичним, до нього одяг весь приклеївся. Він отримав дуже страшні опіки. Нас госпіталізувала «Самаритянська допомога», дякувати Богу...

Стріляли просто по всьому місту. Там не було нічого такого, що їм загрожувало – жодної військової бази – нічого там такого немає. Вони просто хотіли розбомбити. У них же манія, що в кожному будинку ховаються військові за мирним населенням. Це все їхнє міркування...

Це були Гради, осередками було то там, то там. Один власник магазину знав, що вже підходять російські солдати. Він просто відкрив свій магазин. І почав роздавати все людям місцевим: мовляв, забирайте, бо прийдуть росіяни і грабуватимуть.Нічого такого гарячого ми не мали, було там печиво. «Потребу» справляли у відра.

В основному там були дівчатка, маленькі, від чотирьох до дванадцяти років. Але слава Богу вони вже вивезені в Європу, і мого колеги дружина з дитиною вже в Голландії.

 – Які ваші плани на майбутнє?

– Я зараз проходжу реабілітацію ноги, маю військову професію, я оператор танка Т-64. У 2008 – 2009 рр. служив. Я став у Львові на облік. Потрібно вилікувати ногу. І піду захищати країну. Іншого виходу не те, щоб немає, – бажання немає. Саме бажання таке: за те, що вони наробили , просто мститися їм – ось і все. Хочеться дати відповідь. Таку, щоб вони більше в житті ніколи не поверталися сюди і навіть у думках у них нічого подібного не було.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.