За “Орден Святого Пантелеймона” змагається лікар Краматорського ОТМО, що рятувала поранених при обстрілі залізничного вокзалу

Відірвані руки та ноги. Люди без очей, вух та щелеп. Старенькі та діти. Такого жаху я не бачила ніколи у своєму житті. Це найстрашніше, із чим я стикнулася за весь час своєї роботи.

(© 2022 Andrea Carrubba/Агентство Anadolu через Getty Images)

На початку повномасштабної війни я мешкала у Краматорську. Але коли у березні стався приліт біля мого будинку, і була пошкоджена моя квартира, я переїхала до Дружківки.

Вранці 8 квітня пили каву, коли моєму хлопцеві зателефонували із Краматорська та попросили терміново приїхати. Богдан працював зі мною, проходив інтернатуру. Із його товаришем Данилом, інтерном – травматологом із Дніпра, ми терміново виїхали.

Тоді ми ще не уявляли того жаху, який трапився. Телефоном нам розповіли про обстріл залізничного вокзалу і сказали, що потрібна допомога.

На той час значна частина лікарів, разом із обладнанням була евакуйована із міста. Тож з огляду на масштабність терористичного удару, залучали усіх кого могли.

Хірургія у другій міській лікарні уже була занята. Там була величезна кількість поранених. З’їхалися усі хірурги, що залишалися в Краматорську. Тож місць в операційних не було. Тому нас відправили в третю міську лікарню Краматорська.

Картина, яку я побачила, мені ночами сниться усі ці роки.

Ми йдемо коридорами, які вщерть забиті пораненими. Діти, бабусі, діди. Майже у кожного на лобі маркування. Два кольори – зелений і чорний.

Коли я уже спитала потім у військових, що то намальовано, мені пояснили – чорне маркування, це ті пацієнти, яким вже особливо не допоможеш - дуже термінальні пацієнти.

А зеленим – із легшими пораненнями. І їх необхідно було оперувати в першу чергу. Людей стільки було поранених – що доводилося робити такий складний вибір. То був страх Божий, із таким ми ще не стикалися.

Це найстрашніше, що я бачила за свою роботу. Я онколог. Хірург-онколог. Я оперую такі планові операції. У мене не має ургентства – тобто термінових операцій, що загрожують життю.

А тут я опинилася серед поранених: відірвані кінцівки, поранення в черевну порожнину, в грудну клітину, рани голови. Люди без очей, без вух, без щелеп. То був такий жах.

Ви знаєте, очі бояться, руки роблять. На інтернатурі нас навчали. І перший рік інтернатури я проходила у лікарні, в загальній хірургії. Я трохи щось бачила, читала. Як черговий лікар я теж мала досвід роботи в травматології.

І ситуація склалася така, що тих людей треба було оперувати тут і зараз. Наплив постраждалих був такий, що не вистачало хірургів.

Велика кількість лікарів на той час були евакуйовані із Краматорська – тож рятувати людей з’їхалися всі хто залишився, і також доїздили із усього регіону.

Із своїми інструментами та медикаментами почали приїжджати колеги із Дружківки. Ми почали оперувати.

Хоч я і онколог, першу допомогу мені вдалося надати пораненим людям. Базові знання у мене були – і я оперувала. Ми ампутували кінцівку, оперували черевну порожнину, видаляли чи зашивали травмовані кишки.

У нас було три столи. На двох ми оперували дорослих. А третій, в іншій операційній – там дітей оперували.

Двом дівчаткам я діставала осколки – з голови, з м’яких частин плеча, зі стегна.

Наступним був чоловік середнього віку. Я йому ампутувала верхню кінцівку. У нього було поранення ще й в черевну порожнину. Ми його стабілізували та відправили у лікарню до Дніпра.

Наступного принесли чоловік з відірваною ногою. Йому військові наклали турнікет, щоб транспортувати до нас. Ми зробили ПХО, ампутували так, щоб можна було закрити дефект.

Був потерпілий із складними пораненнями грудної клітини та черевної порожнини. Осколок задів легеню, і застряг між легенями і кишками.

Ми дістали осколок, зашили легеню. Видалили кишківник, видалили селезінку. Наставили купу дренажів. І теж відправили на Дніпро. Бо медзаклад із хірургією, який на той час функціонував у Краматорську – він був повністю зайнятий пораненими.

Я не виїжджаю звідси. Для мене Донеччина – це просто любов. Для мене тут дуже комфортно.

Бо хто як не я? Тут мої пацієнти, я потрібна їм у Краматорську. Мій обов’язок допомагати та рятувати життя.

Так, ситуація зараз у нас досить складна. Ось у мене мама у Слов’янську. Уже кілька ночей поспіль ночує у своєї подруги. Вона мешкала на тій вулиці, яка залишилася без жодного цілого будинку. Якщо раніше прилітали КАБи 250 чи 500 – то зараз росіяни луплять по центру Слов’янська ФАБами по 1500. Півтора тонни.

Ще кілька місяців тому я мешкала у Дружківці. Але трасу до Краматорська почали дуже сильно накривати. І FPV-дрони, і шахеди. Це добирання стало морально не виносимо. Тому ми відремонтували квартиру, яка була пошкоджена обстрілами і повернулися до Краматорська.  А у Вербну Неділю, знову стався приліт до мене у район. Три КАБи. Згодом, 8 квітня – прилетіло у будинок навпроти мене. Перших два поверхи взагалі вигоріло. Це було в обідню пору. Росіяни обстрілювати почали і вранці, і в обід, і ввечері. За ніч я вже мовчу.

Я повернулася до Краматорська, бо хотіла жити на Донеччині. Я тут народилася, навчалася, росла. У мене тут все. Мене сюди тягне. Тому приїхала продовжувати інтернатуру в Краматорський онко диспансер. Зараз це Краматорське ОТМО.

Пацієнтів зараз дуже багато. 18 людей щодня – це стабільно. Кожен день у мене – спочатку прийом, потім операції. Є люди, які приїжджають і з Дружківки, Лиману,  із Новоолександрівки Дніпропетровщини. У них там комендантська година – значно довша ніж тут. І ми розуміємо, що вони чекати не можуть. Вони й так на свій страх і ризик приїжджають. Оперуємо – а навколо бухи і бахи. Обстріли стабільно. Але ми стискаємо зуби – і оперуємо.

Оперують усі лікарі, що є в нас у Краматорському ОТМО. Так - із медичного персоналу дуже багато виїхало. Важче стало нам оперувати.

Через мене проходять і первинні пацієнти, і консультація, і аналізи подивитися після хімії, і ті що скеровуються на імунотерапію та таргетну терапію. І амбулаторних хворих вистачає – із новоутвореннями на шкірі, яких оперуємо та в той же день відпускаємо до дому.

Історій із пацієнтами вистачає. Різні історії трапляються. Розкажу за один випадок – якого просто “на голову не натягнеш”.

Два місяці тому жінка прийшла. 50 років, молода, красива. Із великою пухлиною на шиї. Прийшла до мене на прийом після консультації у гінеколога. Бо лікарка її спитала – що в тебе на шиї? А пацієнтка махнула рукою - та то вже давно. Ну і гінеколог до мене скерувала.

- Так, а чого ви до мене прийшли, я не займаюся шиєю, - питаю у неї.

- Прийшла до вас, бо ви жінка, - каже вона мені.

А в неї новоутворення, щоб ви розуміли - 10 сантиметрів на 8. На шиї.

Розповіла, що це у неї вже більше 40 років.

– А чого ж ви нічого не робили раніше? –

- Я коли була маленька, мене ще в Донецьку оперували. І у мене була дуже сильна психологічна травма. –

Я так і не зрозуміла хто, але до неї нібито домагався чи то хірургу, чи то анестезіолог.

- І після того, я вирішила собі, що я більше до лікаря-чоловіка із цією проблемою не піду. А до вас прийшла – бо ви жінка, - сказала мені пацієнтка.

Я її переконувала – треба в іншому закладі оперуватися, це мають робити щелепно-лицеві хірурги. Адже дуже багато нервів, артерій проходить. А я до цього ніколи не оперувала новоутворення на шиї. Та пацієнтка навідріз відмовилася – до чоловіків більше не піде.

Мені було трохи страшно. Така операція – це не моя “територія”.

Але прооперувала. Майже чотири години тривала операція.

Тож із різним доводиться стикатися в моїй роботі.

20.04.2026