Як воюють українські онкологи

Андрій Безносенко

— 24 лютого цього року я зустрів як і більшість українців дома. Лунали вибухи, я живу на Правому березі Києва. Тому я добре чув вибухи в аеропорту Гостомеля, в аеропорту Василькова, в інших місцях коли пролітали ракети. Потім була тривога, це було біля четвертої, на початку п’ятої.

Перше що я зробив – я перевіз і відправив дітей, сім’ю в безпечне місце.

І власне вже біля шостої ранку я був у Інституті. Тому що, тоді перебувало 450 пацієнтів на стаціонарному лікуванні, і вони отримували лікування.

Крім того, в нічну зміну було понад двісті людей медичного персоналу – обслуговуючого персоналу.

Було сорок дітей – у відділенні дитячої онкології, які були або після операції, або після хіміотерапії.

Або перед операцією – готувалися. Також були пацієнти і дорослого і дитячого віку – після трансплантації кісткового мозку. І одна дитина була після всіх процедур, які перебували проведенню трансплантації, яка мала відбутися 24 лютого. —

— Що від мене залежить, для того щоб забезпечити безпеку пацієнтів та персоналу Інституту.

Більшість пацієнтів, впродовж перших двох днів було виписано додому. Це ті, які живуть на Заході та в Центрі нашої країни. І вони добиралися потягом, автобусом чи іншими шляхами.

Пацієнти із Харківської області, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької – це понад 50 осіб – вони затрималися у нас до двох місяців. І вони не мали куди переїжджати.

Потім вже – ми їх перевели на Захід нашої країни, а також вони продовжили лікування за кордоном. —

Андрій Безносенко

— Дітей ми централізовано, під керівництвом Міністерства охорони здоров’я, благодійного фонду “Запорука”, Наталії Оніпко – за що їм ще раз дякую, і кожний раз буду дякувати,організували евакуацію до Львова. Потім перехід кордону і там лікування. Польща, Німеччина, США – багато країн відгукнулося – по дитячій онкології.

Тоді можливо пам’ятаєте, був аншлаг на залізничних вокзалах, і неможливо було добратися кудись.

Тому ми із керівництвом Укрзалізниці домовилися за окремий потяг – бо наші діти не можуть стояти чи сидіти усю ніч в потязі, дорогою до Львова. Вони обмежені у пересуванні.

Вони змушені бути або в лежачому, або в іншому положенні.

Тому ми пацієнтів із батьками саджали в залізничному депо, а не на вокзалі.

І коли потяг уже прибував на перон, то вагон із дітьми не відкривався, і туди не підсаджувалися інші громадяни. —

Андрій Безносенко

— Ті хто залишилися, вони залишилися жити в Інституті Раку. Ми зробили укриття в підвалі, майже на п’ятдесят ліжок. Забезпечили новими матрацами, білизною, стратегічним запасом води, Wi-Fi, кавою та харчуванням.

Там був як медперсонал лікарні, так і пацієнти, які не змогли поїхати. Оскільки їхні міста була або під окупацією, або уже розбомблені. Це і Чернігівська область, і Гостомель, Ірпінь, Буча. Це ті регіони що були під окупацією та повертатися було нікуди. Ми усі понад два місяці прожили в Інституті, допоки наші ЗСУ не відбили російських військ.

І лише після цього ми почали ночувати дома, і планувати своє життя під час війни по іншому. Не вистачало рук, не вистачало персоналу – навіть фізично знести ліжка у підвал. Допомагали лікарі. Допомагали волонтери, які коли не встигали медсестри – навіть ставили крапельниці.

Через два тижні після початку війни, ми прийняли рішення про відновлення лікування. Адже не працювали онкоцентри ніякі, а пацієнти у Києві залишалися. —

— Було багато тимчасово переміщених осіб, і їм потрібна була допомога. Запас ліків у нас був, ми почали надавати хіміотерапію, капали медикаментозні препарати. Це був як денний стаціонар, так і стаціонар повноцінний. І цим займалися всі: і дорослі онкологи, і дитячі онкологи, і онко хірурги. Також маніпуляції медсестринські часто виконувалися і лікарями. З того часу і по сьогоднішній день, ми працюємо як лікарня надання загальної допомоги – щодо хірургічної допомоги. Це і цивільні травми, і цивільні хірургічні катастрофи, це і гострі захворювання органів черевної порожнини. Тому окрім онкології, цивільні також до нас звертаються.

І ми допомагаємо цілодобово – більше півроку. Адже і компетенції і досвіду це робити – поряд із онкологією – у нас вистачає. —

Валерій Зуб

— Дійсно, Чернігів, Чернігівська область це один із тих регіонів, який був із перших днів в оточенні, який був під окупацією.

І працювати в умовах такої повномасштабної агресії медичній галузі було дуже складно. Хочу сказати з приводу Чернігівського онкоцентру, заклад був під постійними обстрілами. Всі ті пацієнти, які в той період, в перші дні знаходилися на лікуванні вони були переведені в укриття.

Там і продовжувалося лікування у перші дні. Було прийнято рішення перевести всіх пацієнтів, а також персонал, що залишався у закладі – в окреме приміщення, яке було найбільш пристосоване та укріплене. І там залишалися пацієнти. Деякі – аж до повного визволення Чернігова. —

— Виникала потреба продовження лікування складних форм. Особливо це стосувалося тих пацієнтів, яким потрібно було продовжувати проходити черговий курс хіміотерапії.

І було прийнято рішення відкрити окреме відділення, це окремий структурний підрозділ онкоцентру, в районному центрі Ніжин – де була найбільш простіша логістична розв’язка. І куди можна було направити більшість пацієнтів.

Було відкрите відділення, куди був прикомандирований наш лікар – онколог, який і організовував там всю роботу.

Для того, щоб забезпечити лікування хіміотерапевтичними препаратами, ми звернулися до всіх онкологічних центрів, і буквально за два-три дні ми зібрали ліки, які мали на майбутнє в наявності нашого онкоцентру.

І лікування пацієнтів, які знаходилися в самому Ніжині, в інших містах продовжувалося. Під час обстрілів було пошкоджено комп’ютерний томограф, також повністю вийшов з ладу генератор. Комп’ютерний томограф після цього не зміг працювати. Була пожежа в онкоцентрі, це сталося в результаті потрапляння осколків та мін.

Теж саме відбулося і з лінійним прискорювачем, під час обстрілів був пошкоджений дах над ним. Була пошкоджена і система охолодження лінійного прискорювача. Споруди онкоцентру потрапили під обстріли, було пошкоджено багато вікон, дверей, дах приміщення. Прямих влучень не було – але були нанесені ушкодження мінометними обстрілами та осколками. —

— Якщо говорити про стан онкологічної допомоги, то хочу сказати, що онкологічна служба витримала ті виклики, які виникли у ці дні.

У перші дні був хаос і нерозуміння – що робити, як працювати?

Але буквально на другий тиждень – всі заклади, які не були під окупацією почали приймати – окрім своїх пацієнтів – ще й пацієнтів із інших регіонів. У деяких регіонах – збільшення відбулося на 30-50%. Тобто, відмови від прийому пацієнтів із інших областей не було.

Мабуть найбільшою проблемою це було організувати логістику для наших пацієнтів. Ми повинні були розробити такий маршрут, щоб він був зрозумілим: куди пацієнту звернутися, коли він приїхав у інше місце. Це стосувалося в основному переселенців. І ми повинні були їм підказати, де проводиться лікування, де є ті ліки, які їм потрібні. І це те, що потрібно було зробити в ці перші дні. І це мабуть було найскладніше.

Дякуючи нашим закордонним партнерам був створений відповідний сайт. Було задіяно близько 30 європейських онкологічних центрів. Вони були готові взяти на лікування наших пацієнтів безкоштовно. І ми надавали максимально швидко інформацію про ці клініки. Відповідно, ті пацієнти, які вже виїхали за кордон, або які збиралися виїхати за кордон, вони мали інформацію, а тому могли звернутися в ці лікувальні заклади, де проводили лікування тих патологій, які вони потребують. —

— Майже дев’ять місяців ми знаходимося на території, де проводяться активні бойові дії – починаючи з 24 лютого 22 року. Під час війни ворог хаотично обстрілює населені пункти та нищить життєво важливу інфраструктуру.

На Миколаївщині постраждали медичні заклади. Так у квітні, в результаті військової агресії рф, було пошкоджено 13 таких закладів. Мікрорайон – де розташований онкоцентр – це спальний район у східній частині міста. І там зосереджено багато медичних закладів. 4 квітня територія нашого онкоцентру потрапила під обстріл. На щастя, працівники змогли сховатися у бомбосховище і не постраждали від вибухів. Хоча і вікна онкоцентру, і автомобілі, які були припарковані біля закладу – розтрощило вибуховою хвилею.

Потерпіли і пацієнти. На території закладу лежали більше десяти поранених. Їх на ношах і машинах завозили до приймального відділення центру онкології, для надання медичної допомоги. Зазнав пошкодження наш радіологічний корпус, який на початку лютого був у фінальній стадії капітального ремонту. З новим, сучасним обладнанням і повністю готовий до прийому хворих. Не кажучи вже за операційну – у вікна якої прилетів уламок касетного снаряду. —

Андрій Ганич

— Доброго дня. Я Андрій Ганич, завідуючий радіологічним відділенням Маріупольського онкологічного диспансеру. Ще з дитинства мріяв бути лікарем.

Моя мати працювала медичною сестрою саме в цьому відділенні, тому з самого дитинства я був там частим гостем і питання щодо вибору фахової освіти взагалі вже було не питанням.

На сьогоднішній день я лікар радіаційний онколог з більш ніж двадцятирічним досвідом і вже два роки очолюю радіологічне відділення.

На початок 2014 року наше відділення було розраховано на 50 ліжок, та надавало онкологічну допомогу містянам Маріуполя та жителям семи прилеглих районів загальною кількістю близько 700 000 населення. Після окупації м. Донецьк наше відділення залишилось одним з двох відділень – у всій Донецькій області (разом з відділенням променевої терапії м. Краматорськ).

Щорічно ми проводили лікування більш ніж п’ятистам пацієнтам з самою різною географією – це були і пацієнти з Маріуполя, і з окупованих на той час територій. І навіть, з сусідніх областей – Запорізької та Луганської. Слід зазначити, що не дивлячись на застаріле обладнання та майже нульове фінансування з боку адміністрації, завдяки неабиякому альтруїзму персоналу нашого відділення, ми все ж-таки активно застосовували сучасні технології:

3D-візуалізацію та планування променевого лікування, 3D-друк, розробляли пристрої для точного позиціонування пацієнта в координатній системі апарату променевої терапії. В 2021 році на базі нашого відділення була розгорнута амбулаторна хіміотерапія з єдиними на той час в Маріуполі гематологічними ліжками.

Тому, на початок повномасштабного вторгнення рф у лютому ми були відділенням, якому було дуже важко, але яке мало всі підстави для подальшого розвитку.

Треба сказати, що ми виявились не готові до війни. На 24-те лютого в нашому відділенні проходило лікування близько 40 пацієнтів, більшість з яких були місцеві мешканці, які проходили лікування амбулаторно.

Але лишилось 16 пацієнтів, які були не місцеві і які вже фізично не мали змоги дістатися свої домівок. За декілька днів за чотирма пацієнтами приїхали рідні, тож у відділенні залишилось 12 пацієнтів – 5 чоловіків та 7 жінок. Тим часом, події розгортались дуже швидко і вже через декілька днів у місті було відсутнє газо-, тепло-, світло- та водопостачання, був повністю відсутній зв’язок. В таких умовах головним нашим завданням було забезпечення життєздатності пацієнтів. —

— Ми готували їжу на вогнищі, забезпечували водою, яку отримували розтопивши випавший в березні сніг.

Температура у березні все ще трималась нижче нуля, тому нашим правилом було постійна наявність на столах у відділенні двох чайників або термосів з окропом – закінчилась або охолонула вода – негайно кип’ятити нову. Ніякого резервного генератора в нас не було, а був звичайний побутовий генератор, який принесла родина нашої медичної сестри, що перейшла до нас у відділення після влучання снаряда в їхній будинок.

Ми намагались відновити живлення нашого обладнання за допомогою цього генератору оскільки, серед наших пацієнтів були ті, яким не рекомендується робити перерви в променевому лікуванні, в зв’язку з біологічними властивостями їх пухлин. Але потужності генератору не вистачало і у нас було всього 7 літрів палива. Тому вирішено було застосовувати генератор виключно для кип’ятіння води, коли не розпалене багаття, та підзарядки ліхтарів.

У головному корпусі онкологічного диспансеру був розгорнутий шпиталь, в якому надавалась допомога великої кількості поранених цивільних громадян. За моїм розпорядженням, до 24 лютого у відділенні була заготована досить велика кількість перев’язувального матеріалу, який ми передали шпиталю. Слід сказати, що майже з 250 співробітників диспансеру, на той час працювало лише близько десятка.

Я пишаюся своїми друзями – хірургами-онкологами, Едуардом Мостовим, Владом Саєнко та Марком Дорошенко, які втрьох цілодобово, під артилерійськими обстрілами надавали хірургічну допомогу в шпиталі. Крім цих трьох хірургів в диспансері залишилось дві медичні сестри та дві чи три молодших медичних сестри. Я вважаю їх справжніми Героями.

Тим часом лінія фронту в місті впритул наблизилась до нашої лікарні. Під час артилерійських обстрілів ми з хворими переховувались у каньйоні з апаратами променевої терапії – там досить щільні стіни та відсутні вікна, нажаль, наше відділення одноповерхове та не має підвалу. —

— Однієї ночі було дуже багато поранених, тому я лишився на ніч у шпиталі. Повернувшись на ранок побачив, що в палаті, в який я весь цей час ночував шрапнеллю та уламками пошкоджене вікно. Зробивши обхід відділення ми виявили ще декілька пошкоджених шрапнеллю вікон. Стало остаточно зрозуміло, що подальше перебування в будівлі відділення небезпечно. Тільки тоді мені вдалося переконати пацієнтів евакуюватися, бо до цього часу вони відчували себе порівняно комфортно та в безпеці. А виганяти їх силою я не мав ані морального, ані адміністративного права.

Мені вдалося домовитись з керівництвом шпиталю про виділення автобусу для евакуації наших пацієнтів.

І вдень, 9 березня пацієнти були евакуйовані. І дійсно, ця евакуація виявилась дуже вчасною. Тому що години через дві, коли я забирав дрова з багаття після приготування їжі хворим, наше відділення потрапило під авіаційний удар. Перший удар був ракетним, з прямим влученням у будівлю відділення в декількох метрах від мене. Другим ударом була авіаційна бомба, яка влучила біля пологового будинку, поруч з яким і розташоване наше відділення. Цей удар мав нищівні наслідки – майже всі двері та вікна пошкоджені, величезна діра в стелі. Страшно уявити, що було б, якби пацієнти лишились у відділенні. Ще тиждень я лишався жити у відділенні з метою забезпечити збереження обладнання, наскільки це було можливим. —

Андрій Безносенко

— Під час повітряних тривог, персонал лікарні, лікарі та пацієнти перебували в укритті. Але повітряні тривоги тривають годинами. І щоб не втрачати час, ми із колегою почали шукати історії лікування раку – під час війни. Зокрема в професійних наукових онкологічних журналах та ЗМІ.

Виявилося, що у новітній історії було досить багато війн. В Югославії, в Іраку, в Афганістані, в Сирії, в Лівії – але не має жодного професійного медичного опису – що відбувалося з онкологічними пацієнтами під час війни. Як відбувається процес менеджменту онкологічної допомоги. І це не був дефіцит інформації – а вакуум інформації. Її взагалі не було.

Тому через наші контакти, через об’єднану онкологічну спільноту, ми почали спочатку збирати інформацію. Потім аналізувати. І вже потім із колегами із університету Стенфорда та Гарварду це публікувати у найпопулярніших наукових медичних журналах. —

— Для того щоб фіксувати що відбувається, прогнозувати майбутнє онкологічної допомоги під час війни, для того щоб показати професійній онкологічній спільноті, що відбувається із нами лікарями онкологами. І що відбувається із нашими пацієнтами. Адже якщо ми не опишемо – не опише більше ніхто.

Чому це важливо? Тому що ми інформуємо наших колег, про умови роботи, в яких вони ніколи не працювали. І не вміють працювати. Отримати інформацію із ЗМІ, що обстріли пройшли, хто загинув, як працює ППО – зрозуміло, це важливо. Але нам було важливо донести професійну інформацію до наших колег, як бути в шкурі онколога українського – під час бомбардувань Києва, Маріуполя, Краматорська, Миколаєва. —

27.11.2022

У підготовці цього журналістського розслідування брали участь ГО «НАБУ» та її керівник, правозахисник Андрій Петришин.

Даний матеріал підготовано за фінансування The European School of Oncology (Italy)  

https://www.eso.net/