«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»

– Я – Фролова Наталія Іванівна, мені 55 років. Народилася, навчалася, працювала у місті Бердянську. Навчалася я на швею, дизайнер одягу. Багато років пропрацювала підприємцем, шила одяг на замовлення. У мене було своє ательє. Є дочка доросла, онука… Останні роки я займалася хендмейдом. Брала участь у виставках, робила інтер'єрні ляльки. У нас курортне місто, приїжджають люди та купують сувеніри при від'їзді. Донька теж цим уже займається – у нас творча сім'я. Жили ми досить добре. Я дуже люблю своє місто…  

Останнім часом переїхала до Харкова: так би мовити, сімейні обставини змінилися. Я живу у цивільному шлюбі. Сім років уже у Харкові. Працюю на фірмі з пошиття одягу. У Харкові розвинена інфраструктура – бо, наприклад, у Бердянську з роботою важко взимку – лише влітку. Мені дуже подобається Харків, гарне місто. Все було дуже добре. До двадцять третього лютого.

– Якими були для вас перші дні повномасштабної агресії?

– Я взагалі дуже рано встаю: десь о пів на п'яту. І ось щойно я встала і почали бомбити Харків. Тобто були чутні постріли. І причому поряд. Увімкнула телевізор – там оголосили, що відбувається повномасштабне вторгнення. Ну це, звичайно, був стрес, я  – в сльози. Перші дні можна сказати, що ми навіть не їли. Тобто я не могла навіть зосередитись і повірити в усе, що відбувається. І вибухи – це такий стрес, що не хочеться навіть їсти. І не спали. Не можемо ні заснути, ні розслабитись, боїмося всього.

Бігти в укриття було далеко. Але в нас частина приватного будинку, і ми на нього розраховували. Плюс така кімната у нас є, вона ніби коридор, між двома несучими стінами і без вікон. Заклеїли все, що можна було, скотчем, як от по телевізору говорили. Ми з ранку до вечора слухали новини. Щоб бути хоча б у курсі того, що відбувається, бо це дуже було складно...

Потім десь через три дні я вже зрозуміла, що треба себе якось трохи взяти в руки. Адже війна війною, але треба вижити, зберегти здоров'я. І я почала тоді відволікатися. Перший раз це було складно взагалі – просто приготувати поїсти. Я не могла зосередитись, сконцентруватися на якихось певних діях.

У нас там поряд Дергачі, Ізюм, Бєлгородська траса. Але це якось віддалено спочатку були ці вибухи... Ракета ударила вночі вночі, ми бачили: там прямо таке загорілося!!! А потім пішли вдень подивитися: все згоріло. Холодна гора, Полтавський шлях, де знаходиться термінал, звідки приміські автобуси...

Магазини скрізь працюють – вхід із чорного ходу. Ми стояли по дві з половиною години в черзі, щоб щось купити щось із продуктів. На таких парковках підземних. Не з боку центрального входу чи просто неба, а на парковках. По дві з половиною години стояли.

У мене знайомих багато. Ті, що жили, на Салтівці сказали, що повністю все зруйнували. Вони поїхали до батьків, до Солоницівки. Люди, які жили на ХТЗ, казали, там заміновано. Міни на парашутах спускають.

Люди можуть стояти в черзі по хліб – і може ракета впасти. Показували, що жінці ногу відірвало. 

 – Чи були ви свідком обстрілів та руйнувань цивільних об'єктів, будинків мирних мешканців?

– Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів. Це за кілька кілометрів від нас. Це був найсильніший удар. Згодом почали літати літаки. Над нами вже. Ми мешкаємо зараз на Холодній Горі, це район Озерянської церкви. Там поряд в'язниця недалеко. Її будівля повністю зруйнована.

Неподалік вулиця Холодногірська. Там, де військове училище, танкове – повністю кут будинку знесено. Ми пішли до магазину, супермаркету «Клас», у торговому центрі. Повністю вікна всі вибило поряд у будинках. Повз магазини йдеш – повністю вітрин немає. Торговий ряд – скла немає. Ніде. Але ніхто мародерством не займався. Усе висить, одяг.

Майже зруйнований торговий центр «Нікольський» – тільки збудований.

Ринок «Барабашова» – практично весь спалений. Ось цей дим несло, коли вітер був у наш бік, такий чорний попіл, сірий. У нас він був на вікнах, у дворі, на даху.

«Барабашова» повністю згорів – його тричі бомбили. Парк «Фельдмана», парк «Горького»… 

Я виходжу на вулицю, буквально 20-50 метрів, і ось цей будинок зруйнований, де в'язниця.

Спочатку ми ходили і у всіх був такий вираз обличчя, як у мене… У всіх однаковий вираз обличчя. Усі перелякані. І постійно повітряна тривога – не знаєш, чи в магазин іти, чи додому.

Ми ж особливо запасів (перед війною) не робили. Все було доступно у продажу. Тобто продуктів ми не мали.  Ми навіть не запасалися ані мукою, ані цукром.

І щодня виходиш – починається повітряна тривога. Бувало разів по десять на день. Починаєш уже звикати до неї. Але все одно далеко від дому не відходимо.

Приготували все до підвалу. Потім думаємо, а раптом у підвалі придушить?  

 – Розкажіть, як вам та вашим рідним вдалося виїхати до Львова?

– Вже практично у всьому районі почало горіти: де потрапляє ракета, одразу горить поряд. Над будинком пролітають літаки та свистять.

Ми потерпіли трохи… Мій чоловік умовляв мене їхати. Але я не могла на це наважитись. Як я поїду до чужого міста? Адже речей не візьмеш багато. Все треба вирішувати, всі наші побутові проблеми, які не так просто вирішити у такому віці. 

До останнього вже терпіли, я відмовлялася їхати, бо мені було важко зважитися. Вже просто було неможливо. Останні ночі ми не спали, бо щодня були бої. Чутно. Всю ніч. Заснути неможливо. Практично всі райони розбомбили. Не знаю навіть такого району, який би був цілим. Будинків немає – ось шматки. Дірки, скла немає скрізь. Ось це все чорне у людей досі. Була ще зима – а в людей шибок немає.

А діти в мене у Бердянську... Вони сказали, що місто окуповане. Газопровід пошкодили в Маріуполі, і вони не мають взагалі опалення. Як приготувати їжу? Продуктів немає, на ринку все дорого втричі. Повісили російські прапори…

Нещодавно онука змогла виїхати. Під обстрілом. І вісім блокпостів треба було пройти. Ми лише недавно зустрічали її у Львові. Провели її до Польщі.

Вони ходили на автобус. Там ось цей Маріупольський коридор, Маріуполь – Бердянськ – Запоріжжя. Вони тричі не могли сісти до автобуса. То скасовували, то не було місць. А потім якось вийшло. А донька залишилася. Хотіла до Дніпропетровська, але зараз не випускають.

Внучка поїхала, але сказала, що їхали під обстрілом, мінами. До жінок нормально ставилися. А до чоловіків: їх роздягали, перевіряли, і гроші відбирали. Один чоловік продав щось. І їхав, щоб життя влаштувати на новому місці – у нього відібрали велику суму...

Вони їхали у три етапи. Доїхали до Запоріжжя, потім там переночували у якомусь дитячому притулку, їх погодували, і наступного дня далі на Львів поїхали...

А як ми вже хотіли з Харкова виїхати, пішли до вокзалу пішки. Ми не далеко від вокзалу живемо. Транспорт у нас не ходив у Харкові. Загалом ніякий. 

Був безкоштовний евакуаційний поїзд та кілька платних. На безкоштовному дуже багато людей, і у тамбурі стоять, а їхати 24 години! Ми вирішили їхати платно. Микола Борисович, мій чоловік, – військовий пенсіонер, афганець. Йому був безкоштовний білет. Мені купили. І так доїхали, але їхали дуже довго. Там вже були пошкоджені рейки, їх ремонтували і ми навколо їхали, довше набагато.

Їхали ми в поїзді, і на пероні люди між собою розмовляють. Везуть із собою тварин. Їдуть молоді, і з дітьми хворими. Чоловіки переважно залишаються. А дітей та дружин відправляють сюди і далі за кордон.

– Чи спілкуються ваші знайомі із родичами у Росії? Як ставляться росіяни до повномасштабного вторгнення в Україну?

– На роботі багато хто казав, що тепер посварилися і не розмовляють. Тобто російські родичі кажуть: мовляв, не вигадуйте, такого не може бути! Я б теж не повірила, якби щодня не чула це. Вони гадають, що це все неправда. 

Ось Микола Борисович посварився з сестрою. У нього десь там живе в росії. Сказала, що ми бандерівці чомусь. І багато хто, я чую, посварився. Аж не контактують. Тобто повне нерозуміння. І співчуття вони не мають.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу. 

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.