Найстрашнішим був гелікоптер. Коли завис над нами

Доброго всім дня та мирного неба. Мене звати Олександр, я реабілітолог та адиктолог: фахівець з хімічних залежностей. Це наркоманія, алкоголь та інші супутні залежності.

Колись мені вдалося взяти невелику ділянку — кілька гектарів, прямо в лісі, де власне я побудував реабілітаційний центр і працював останні років десять. Також до мене приїжджали люди, робили сімейні табори — близько тридцяти осіб. Я киянин, народився у Києві. Хоча мої батьки з Кіровоградщини та Черкащини. Навчався у Києві у школі, а потім у Харчовому інституті. В певний момент життя я прийшов до віри, і потім навчався у семінарії. Здобував іншу освіту — філософську, богословську. Останнім часом працював із залежностями.

Чому я зайнявся цим? У мене було складне дитинство. Батько мій випивав. І батько мого батька випивав. Це була деструктивна сім'я. Дитинства у мене не було, я власне зростав на вулиці. В мене з дитинства завжди була жалість до людей, які опиняються на вулиці. Я шукав можливості, як їм допомогти. З погляду духовної допомоги є різні варіанти, мені найбільше сподобалася дванадцяти крокова програма. Ще я навчався на арт терапевта у Болгарії. Я член Східноєвропейської асоціації арт–терапевтів. Також навчався на реабілітолога.

Коли з'явилася можливість взяти цю землю, я побудував дерев'яний будинок. Там був храм — капличка. Для того, щоб люди, які в мене жили, мали змогу молитися. Ми мали виробництво: у мене була кузня та велика майстерня. Облагороджували ліс. Город був. Усе, в принципі, було дуже успішно. І місце тихе. До мене дуже часто приїжджали друзі та священники, щоб послухати літургію у тій каплиці, яку я зробив. Дуже багато людей відвідали мій центр. Близько тисячі людей, яких я знаю особисто, та близько сотні людей, які пройшли безпосередньо лікування.

Чи припускали ви, що росія може розпочати наступ на всю Україну? Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

На початку війни в мене жило небагато людей. Десь три особи. Перед війною до мене прийшов ротний з проханням, щоб ми розмістили якийсь укріпрайон. Тому що у мене на ділянці стояв підірваний дот. Там була лінія оборони Києва. Тобто, це було стратегічне місце. Тому, коли почалася війна, наші хлопці (72-а бригада) зайшли до мене на ділянку, та я їм допоміг. Віддав увесь інструмент, лопати. Зробив комунікації, щоби все це було. Вони зайшли десь двадцять восьмого. Як розпочалася війна? За кілька днів у мене було якесь передчуття що вона буде, що все до цього йде. Навіть двадцять третього числа я набрав повну машину продуктів. І ось двадцять четвертого, для нас почалася війна, коли над нашими головами почали літати гелікоптери, які висаджували десант у Гостомелі. Тому що ми практично навпроти аеропорту, через річку. Це все Бучанський район. Протягом кількох днів ми з хлопцями, які жили в мене, спостерігали за цим зі своєї ділянки. Гелікоптери іноді підлітали та намагалися бомбити наші позиції, а саме, артилерію. Вона дуже близько стояла біля нас. І вони відстрілювалися й відлітали. Але, дякувати Богу, завжди це було не успішно.

Чим ви займалися у перші дні, коли росіяни проводили повномасштабний наступ?

Коли зайшли наші хлопці, так склалося, що я жив з ними в окопах. Допомагав усім, чим було треба. Навіть десь керував, щоби правильно розрити траншеї. Тому що я знаю місцевий ґрунт. Солому привозив, щоб замаскувати все. Говорив, як будувати. Пилу давав, пиляв дерева. Потім уже поранених виносили. З одного прильоту — там дев'ятеро людей було. За весь час був один убитий. Він був тяжко поранений, і не доїхав до лікарні, не встиг...

Вони «поливали» нас з берега Гостомеля. Вдень, вночі. З мінометів, гармат, з танків і БТР. Найстрашніше, це був гелікоптер. Коли він завис над нами.

Я не бачив — мені вже солдати розповіли. Але по звуках це було приголомшливо і страшно, тому що ми сиділи просто в ямі, але це не укриття. Все над головами пролітало. Коли згорів мій будинок, я та мій реабілітант викопали просто яму та сиділи в ній. В мене навіть речі всі в уламках. Але дякувати Богу, ми живі.

Як вам вдалося вижити під цими систематичними обстрілами?

Ми прислухалися до кожного шереху, бо це було питання життя та смерті. Я вже розрізняв, коли міна сто двадцята, коли вісімдесята, коли «Гради» криють. «Гради» — це дуже страшно. Страшно тим, що вони дуже щільно накривали. Ти сидиш у ямі, а навколо тебе розривається. І ти розумієш, що кожен вибух може бути останнім. Я залишився без майна, машини, майстерні. Залишилися великі борги... Будинок розбомбили не одразу — перший приліт був міни. У мене була там ікона — велика дірка утворилася у дерев'яному зрубі. Але будинок був ще «живий». Ми вже там не мешкали, бо це було небезпечно. Викопали ями поряд із будинком, щоб у них ховатися. На початку березня прилетів гелікоптер. Дерева покосило, зайнялося майже все, спалахнув будинок. Ми всі побігли до ями та впали, а над головою літали ракети, чулися вибухи. Було видно, як падали дерева. Я тільки думав, щоб на голову нічого не впало.

Коли стало тихо, я виліз із ями та побачив, що спалахнув будинок. Але стан був незрозумілий: закінчилося бомбардування, не закінчилося? Згорів будинок, машину придавило дерево, яке скосило від вибуху. Ось так я залишився без майна. Тільки встиг витягти генератор, бо хлопцям треба було заряджатися.

Коли ви вирішили їхати? Як вам вдалося евакуюватися?

Я залишився без нічого, не було можливості їхати самому. Але настав такий момент, коли сам взводний підійшов і каже: «Ви, напевно, йдіть, що вам тут робити. Ви пропадете». По суті, так і було б, бо згодом приїхали мої знайомі хлопці з Нацгвардії та побачили у тій ямі останки людей: відірвані руки та ноги. Невідомо, чи це були росіяни, чи наші, але там страшенно бомбардували.

Ми збиралися виїжджати, але приїхали хлопці, які пошкоджують ворожі літальні апарати. У них спеціальне обладнання — в народі «риба» називається. Його привезли, й наші хлопці спробували вразити безпілотник. Поклали до одного з вагончиків, але хтось, мабудь, з коригувальників побачив, та росіяни почали мінний обстріл. Розбомбили все обладнання. Хлопці обіцяли ввечері забрати нас. Але вони теж були посічені осколками, та не могли допомогти нам.

Ми вже налаштувалися вранці наступного дня йти пішки. Хоча, це було складно. Але ввечері приїхали хлопці з цієї ж бригади, тільки з іншої роти, що стояли поруч у Петрівцях. І вони казали, що можуть довезти нас до Петрівців. Все, що було з речей, я позбирав в один рюкзак, і ці хлопці нас довезли.

То був складний шлях. Їхали «таблеткою»: УАЗік без світла. Я не знав, як їхати на Петрівці, вони теж. Ми приблизно їхали, а в цей час були ще бої у Бучі. Ми навіть майже потрапили до росіян. Розверталися, тікали, проїжджали через мінне поле, бо інакше не можна було проїхати. Загалом, ось така ціла історія.

Якими для вас є наслідки війни?

Наступного ранку приїхали мої друзі та довезли мене до Києва. У мене нічого не залишилося... У Києві на той момент було дуже багато порожніх квартир — усі виїжджали. Я комусь із друзів зателефонував, і один із товаришів відгукнувся. Так я опинився в порожній квартирі, і мене просто почало трясти при кожному звуці сирени або взагалі звуці. Наприклад, я пішов у магазин, хтось дверима «бахнув», а мені погано.

Я взяв у товариша машину і приїхав до Львова. Це Західна Україна, тут мені було трохи легше. Прийняла мене хороша сім'я вірян. Але згодом мене знову мене почало трясти. Я порадився з психотерапевтом, і він запропонував мені лікування, тому що стан мій був справді важким.