«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»

– ...Мені 41 рік. Я корінна донеччанка. Завжди розмовляли російською мовою – і не було жодних проблем.

Працювала адміністратором у магазині. На той час у мене було двоє маленьких дітей. Жили, працювали, відпочивали. Будували плани.

Потім, у чотирнадцятому році, після Криму, розпочалися у нас якісь дії. Ми ходили із чоловіком, із друзями на українські мітинги.

Хоч і били, заарештовували.

Потім стався аеропорт. І ми зрозуміли, що почалася війна.

Бомбардували, ставили свої установки. На подвір'ях, там де будинки. Привозили, відстрілювали. І їхали.

Ми потім сиділи у підвалі. Росіяни ставили установки там, де церкви, там де дитячі садки. Тобто там, де можна.

Після, ось так сказати, коли обстріл минає, туди прилетіло щось, через п'ятнадцять хвилин або Лайф Ньюс, або якісь їх репортери були буквально через десять хвилин уже на місці події. Коли все сталося, вони вже опитували.

У нас ще приказка у Донецьку ходила, що коли бачите репортерів – звідти треба тікати. Там щось буде. Потім ми не витримали. Тому що – ну, вже цілий день – а ночі ми боялися до жаху, бо вночі це було... Потім нам потрапило в газ. Коротше, у нас не залишилося ні газу, ні води, ні світла. І ми поїхали.

Були на морі пів літа. Потім сталося перемир'я. Ми повірили, що справді буде перемир'я. Ми приїхали, три тижні просиділи вдома і не витримали – поїхали до Слов'янська.

Мій чоловік – менеджер з електротехніки, працював на радіоринку. Дітям на той момент було: старшій шість, молодшій – три.

Коли приїхали до Слов'янська, у старшої дитини, десь півроку були нервові тіки. І психолог із нею працював.Тому що старша дитина більше розуміла. Тому що дитина переживала, знала, де приліт, де відліт – де  який звук. Куди падати, як забігти. І так далі.

– Ви припускали, що може розпочатися повномасштабна війна по всій території?

– Сказати, що я думала, що цього не буде – ні. Я розуміла, що колись... Він не зупинився – колись, це все станеться знову.

Звичайно, як здоровій людині, не могло б прийти в голову, що на нас можуть напасти – на всю Україну.

Коли оголошували, що “днр” ось буде в адміністративних межах, я вже уявила, що вони спробують захопити не тільки Донецьку та Луганську область. Я вже собі намалювала план – якщо так почнеться – я в "днр" жити не буду.

Навіть, якщо там буде мир, процвітання – байдуже – я туди не повернуся. Тобто я для себе намалювала знову план, що я маю зібрати речі, дітей і кудись із батьками переїжджати. Але 24 числа я зрозуміла, що кудись переїжджати – ніхто особливо не знав, куди. Бо вся Україна була в однаковому становищі.

Потім повітряні тривоги. Краматорськ у нас поряд. Ізюм ми чуємо. І розуміємо, що Луганська область. І ми розуміємо, що ось-ось уже – ось вони.

Ну і, відповідно - і ракети, і прильоти вже. І взагалі все.

– Яким ви запам'ятали перший день наступу в лютому?

– По-перше, мені не спалося взагалі. Я розуміла, що щось – ось інтуїція – так би мовити. Я не могла зрозуміти що.

Лежала. Наче заснула. Потім чула, що почали “бити”. Розуміла, в принципі, куди. То був Краматорський аеропорт. Лежала в заціпенінні, думала, дай Бог, щоб це мені наснилося.

Лежала – наче все затихло. Потім подзвонив мій брат. Він зараз у Донецьку. Він зателефонував і каже, що ви робите? Я говорю – ми спимо. Він каже – ти що – на вас напав путін. Це вся Україна. Україну бомблять.

Ми увімкнули телевізор і все зрозуміли. Почали думати, що робити. Але перші кілька днів не розуміли, що робити. Бо небезпечно було скрізь, погано. Читали, що відбувається. Вже там у нас – повітряна тривога – пояснили, куди спускатися.

– Чи бачили ви події, в яких військові проти таких мирних мешканців, як Ви, вчиняли злочинні дії? Що ви бачили у наступні дні?

– У нас хрущовка, ці безпечні стіни.

Ось коли бомбили Лавру, Святогірську, коли ми почули звук літака, це взагалі невимовно – це, напевно, найстрашніший звук.

Зараз я якось відійшла. Але діти боялися ночі. Тому що ніч – це найстрашніше. Йшли до школи у підвал. І там проводили ніч. І зранку поверталися. Тому що літак, це був найстрашніший звук, який ось летить і ми лежимо під цією несучою стіною.

І коли чуєш, що пускають бомби, лежиш і думаєш – Господи, не стріляй. А потім коли дізналися куди попало, куди цілився – Господи, це у людей...  Нічого святого.

Там ховалися діти з Ізюма. Там біженці з Ізюма. З Сєвєродонецька. І там нічого. Окрім Лаври, там нічого такого. Як кажуть вони, вони ціляться лише по військових цілях. Немає військових цілей. Там є Лавра.

Після цього, звичайно, переосмислення дуже швидко йде – я їх і до цього не вважала, “русский мир” – я знала, я розуміла, що таке “освободители”, і як вони будуть. Але це вже була межа.

…Старша дочка не могла їсти. Ми налаштовувалися виїжджати, бо старша, у неї миттєво повернулося вісім років тому. Дитина не їла нічого. Постійна паніка. Молодша, вона більш така, вона більше в собі тримає, але було видно, що вона боїться. Намагалася одягнути навушники, щоб нічого не чути. Забилася собі у куток і сиділа.

Якби наша ППО не працювала, то нас би вже там не було.

– Чи багато з місцевих підтримували росію? Ваші друзі, родичі – росіяни – як ставляться до агресія?

– Спочатку, може, хтось і чекав “російський світ”. І хтось там хотів говорити російською. Але до двадцятого березня, коли ми спускалися в підвал, вже навіть найзатятіші пенсіонерки проклинали путіна, казали що він фашист і так далі.

Тобто, світогляд у людей змінився. У багатьох. Ну, звичайно – вони скрізь є, напевно – такі, що продадуть і здадуть – але ж я кажу, що дуже багато хто змінив свій світогляд. Просто я ось дивувалася – два тижні – людина – нова думка. Тому, що зрозумів, що ця ракета не вибере: російською, або якою мовою ти розмовляєш.

Зрозуміли – після Харкова особливо – який російськомовний. Після Луганська. Після Маріуполя. Люди, багато хто зрозумів, що всі ці слова, обіцянки, що тільки військові об'єкти – це ну... І особливо після Лаври – теж багато людей зрозуміли. Що у росіян немає нічого святого. Немає...

Родичі в Росії – була пара – але з ними спілкуватися марно. Ми закрили цю тему. Я вважаю, що вони вартують свого президента. Після цього мені і мама сказала... У мене більше нема родичів. Я їм кажу – над моїми дітьми літають бомби, ракети. А вони – треба потерпіти, ми теж страждаємо. Ну, це у них цукор подорожчав, і взагалі ми самі себе бомбимо. Даремно розмовляти.

Я п'ять хвилин намагалася, але це п'ять хвилин вирвані з життя. Можна було не робити. Можна було послати слідом за російським кораблем і для себе забути.

У мене молодша дочка займалася танцями. Тренери, вони ж один одного підтримують із Росії. Сама тренерка говорила, щойно все почалося: "Заходжу в Інсту, а вони відписуються від нас. Навіть не хочуть чути. Це ті люди, які разом танцювали, колись за контрактом, колеги!"

– Як ви прийняли рішення поїхати?

– Я та мої дочки. Отак і прийняли. Тому що я все чудово розуміла. Що якщо зараз почнуть йти з Ізюма, і рухатися, і зміститься фронт – ми вже все це проходили.

Якщо є люди, що думали і чекали зелених коридорів, і думали, що обійдуть Слов'янськ стороною – то я чудово розуміла, що ніхто нікого не обминатиме. Що це буде майданчик до Краматорська – а потім Бахмут, і там далі вся Донецька область. Масштаб я вже бачила колись.

Приїхали до Львова. За кордон діти не мають бажання виїжджати. І я, і діти сказали. В мене діти не хочуть. Сказали, що кому ми там потрібні, власне кажучи. Це нова мова – і взагалі – тут я громадянин України – тут я вдома. У будь-якій точці. Все одно – я вдома.

– Ви плануєте повернутися назад до Слов'янська чи у Донецьк?

– У нас у Донецьку колись у наш будинок потрапив снаряд – затопило. Повністю. Тому що потрапив у трубу. Потім сушили. На даху – там живого місця немає. Все в уламках. Ми на другому, а там третій поверх – я думаю там і жити не можна...

Біля кума теж одна стіна відвалилася. Ну, це жовтень, там брали аеропорт, звичайно, там було страшно. Вони переїжджали до іншого району.

Я там вісім років не була і якось не тягне. Я зустрічалася з людьми з Донецька, у мене минулого літа кума приїздила до Слов'янська у справах. І ми зустрілися. Ну, в них – я не знаю – навіть якщо Донецьк повернеться до складу України – там уже... Там телебачення російське. Там немає української мови, там мої діти – бандерівці. Ну, як туди повертатися!

Дуже хочеться у Слов'янськ. Я взагалі вірю, що наші хлопці не віддадуть нашої землі. Але якщо там буде росія – ні. Тобто навіть за речами не поїду.

– Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.