Онкохворі та війна. Як у Львові рятують хворих переселенців

Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр.

Українська клініка світового масштабу. 8500 операцій, 25 500 пацієнтів щороку. 164 лікаря, які працюють у 17 відділеннях. Тут одночасно може перебувати до 540 пацієнтів.

А ще 3 лабораторії – клінічна, цитологічна, радіоізотопної діагностики, кабінети гіпербаричної оксигенації, функціональної діагностики, ендоскопічний, бронхоскопічний.

У поліклініці Центру працюють кабінети шийки матки, мамолога, урологічний, торакального хірурга, хіміотерапевта. Поліклініка приймає понад 120 тис хворих за рік.

На базі Центру розташована кафедра онкології та мед радіології ЛНМУ ім. Д.Галицького.

Мене звати Хавунка Андрій Володимирович, я працюю лікарем з променевої терапії, у однойменному відділенні Львівського Онкоцентру із 2006 року.

Бажання бути лікарем у мене з’явилося ще зі шкільних років. Я вирішив стати лікарем. Батьки мене у цьому всяко підтримали. І після закінчення Львівського медичного університету, в 2006 році, я пройшов інтернатуру з радіології. Після чого пройшов спеціалізацію по променевій терапії.

І з того часу працюю у Львівському обласному Онкоцентрі — у відділенні променевої терапії.

Променева терапія — це є один з основних трьох методів лікування в онкології: хірургія, хіміотерапія і променева терапія. Променева терапія у нас застосовується  як при радикальному лікуванні, так і в комбінованому лікуванні. Пацієнти переважно проходять усі методи лікування. Тобто, йде операція, після чого проводиться хіміотерапевтичне лікування. Після цього проводиться променева терапія. Або одночасно — хіміотерапія разом із променевою.

Відділення у нас є досить завантажене, у нас лікується близько двісті осіб на день.

Це досить багато людей. Для цього у нас є відповідне обладнання — апарати для променевої терапії. Ми маємо два апарати. Кобальтовий апарат, і прискорювач лінійний, американського виробництва. Прискорювач з’явився у нас у Львові з 2007 року. Це є сучасна техніка, сучасна апаратура, яка дає можливість якісно проводити променеву терапію на найвищому рівні — світовому:

доводити дозу опромінення, дозу радіації чітко на пухлину, зону реґіонарних лімфатичних вузлів, які підлягають цьому опроміненню. 

Звичайно, два апарати на таку кількість людей — це є мало. Тому зараз триває у нас монтаж, ремонт у відділенні, де буде встановлюватися ще один, третій прискорювач. Ще більш сучасний.

Такий є в самих розвинених країнах, у Німеччині, США. І найближчим часом ми його відкриємо. Якість лікування від цього тільки покращиться.

В лікарні є фактично усі хірургічні відділення — крім нейрохірургії. Нею займаються в інших установах.

Решта — повністю забезпечується хірургічним лікуванням. Хіміотерапевтичне відділення — окремо. Велика «хіміотерапія». І наша променева терапія.

Досить великий Онкоцентр, який працює як на Львівську область, так і на суміжні області, які знаходяться коло нас. А в даний час, враховуючи стан війни, також ми лікуємо і багато пацієнтів з областей, які раніше до нас фактично не мали потреби приїжджати: Харківська, Херсонська, Миколаївська.

На початку війни у нас було багато пацієнтів з Київської області, з міста Києва. Зі Сходу та Півдня України у нас і далі продовжують пацієнти поступати. Людей є багато. І ми намагаємося усім надати допомогу на сучасному рівні. Нікому не відмовляємо. І лікуємо — скажемо так.

Добре було б, коли б усі люди, кожного року, проходили профілактичне обстеження.

Так само — як ми — медики — проходимо такі обстеження. Такі як рентген, кардіограма, УЗД, інші обстеження. 

Для того, щоб була змога виявити хворобу на ранній стадії, коли вона ще зовсім не відчувається. Коли хвороба уже у запущеній стадії, тоді і лікувати цю хворобу звичайно набагато важче.

Якщо на ранніх стадіях, якщо наприклад, взяти рак гортані, таку локалізацію — то на ранній стадії лікується навіть тільки променевою терапією.

А на пізніх стадіях — тут вже потрібно залучати і хірургічне лікування, яке є дуже травматичним.

Тому що пацієнтам фактично робиться така операція, як ларингектомія - коли «забирається» гортань повністю. Людина після цієї операції не може розмовляти. 

Але це робиться по життєвих показах. При цьому робиться і хіміотерапія, і променева терапія. Тобто, при запущеності хвороби — складність лікування зростає.

І тоді пацієнти потребують комплексного лікування, коли воно є більш травматичне для пацієнта. Скажем так, усі оці наші, для пацієнта, види лікування, вони мають свої ускладнення.  

Як хіміотерапія, так і променева терапія. Але якщо ці лікування застосувати правильно, у правильному порядку — для пацієнта є шанс на вилікування. 

Тому хочеться сказати, щоб кожна людина, хоча б раз на рік проходила профілактичні огляди. Зверталися до своїх сімейних лікарів. А сімейні лікарі — уже у відповідності до віку, будуть призначати певні обстеження, які потрібні людині, для того віку.

Навіть враховуючи умови війни — фінансування в лікарні є, і лікарські препарати.

Пацієнти зараз практично не купують ніяких препаратів, ними ми є забезпечені. Робляться ремонти, продовжуються роботи. Як я вже говорив, у нас встановлюється самий новий, дуже дорого вартісний сучасний апарат — для променевої терапії.

Тож із часом ми будемо на рівні самих сучасних європейських лікарень. Багато є пацієнтів із тих областей, де йдуть активні бойові дії, які є знедолені.

Ми намагаємося їм всіляко допомагати. Ми розуміємо їх складне становище — чисто по людськи. Намагаємося їм допомогти. Не лише в медицині — але й психологічно.

Лікар — це є така професія, у якій потрібно постійно вчитися. Тому що стандарти лікування з часом змінюються, удосконалюються.

У світі проводиться велика кількість досліджень. Зокрема у Європі, США. Вони фінансують ті дослідження, і звичайно на основі тих досліджень змінюються стандарти лікування. І потрібно звичайно нам за тим слідкувати і вчитися.

Дуже добре було б для нас, якщо б ми мали більше можливостей стажуватися за кордоном. Переймати цей досвід. До війни звичайно ми їздили, і за кордон, і вчилися. І в Польщі ми були, і в Німеччині — в Дюссельдорфі. Колеги наші були і в Швейцарії, і в Штатах.

Надіємося, що війна закінчиться, і ми будемо мати змогу вчитися за кордоном. Переймати цей досвід на користь нашим пацієнтам.

Євчушкіна Алла Михайлівна, родом я із Херсонщини.

Виросла я в чудовому краї в Україні, проживала останнім часом в мальовничому селі на березі Дніпро-Бузького Лимана.

Краса кругом, все. Яку тепер забрала у нас росія, забрала все наше життя. Я до війни, ще в листопаді місяці помітила, що уже в мене…

Я до цього бачила, але якось не йшла до лікарів, бо у мене пенсія мала. Думала що нічого страшного. А одного разу я стояла, йшла сімейний лікар, я її попросила, щоб вона подивилася на мене.

Вона по торкалася і каже: «Досиділася. Щоб завтра була в лікарні». Я прийшла, мене дивилися гінекологи, я здала аналізи.

І мені сказали, що в мене онкологія, і мені треба їхати в лікарню. І я наступного дня поїхала в лікарню в Херсон. Там пройшла обстеження. І у мене — рак третьої степені, правої грудини. І лімфовузли з метастазами.

Так я лікувалася, і 22 лютого мені зробили п’яту хіміотерапію. 23 я виписалася. А 24 лютого почалася війна.

Дуже важко переносила. Після хіміотерапії приїжджаєш, перші дні і нудить. Тяжко.

Рятувалася цитрусовими. Апельсинами, мандаринами. Син привіз був мені, в холодильник положила. І постійно їх їла. Ото я ними спасалась. 

Хіміотерапія — це важко. У мене пішло відразу на печінку, у мене збільшилася печінка відразу. Після першої хіміотерапії пішли погані аналізи, вдвічі збільшилася печінка. І мені потрібно ще було шосту хіміотерапію робити, але мені не стали робити. Бо у мене дуже погані аналізи були.

Двадцять четвертого почалася війна. У мене підвал такий, що у нього не можна було ховатися.

Засипле — і все. Тому я лежала на ліжку. І одного дня, пам’ятаю, вранці, без десяти шоста. Чую — це такий гул був, я навіть зараз не знаю як розповісти.

Один гул над дахом. І другий. І другий снаряд повертається — і зривається. А вранці коли я встала, увімкнула телевізор, то там оголосили, що без десяти шоста летіли дві крилаті ракети.

Одну із них збили. І це вони були, це я чула, це було страхіття. Того дня, коли я виїхала, тоді у мене вже жила сестра з Олександрівки. Це поряд село.

Його знищили «орки» з лиця землі. Там від будинків зовсім не залишилося нічого. Передають знайомі, що там полігони робили. Розчищали, порозділяли, домівки позбивали.

Паркани, вони усе танками повністю розрівняли. «Орки» ці ходили по домівках, забирали у людей всю побутову техніку, все що можна було грабували.

Продукти відбирали, все повністю грабували. Людей вбивали. Скільки трупів там полягло наших односельчан. І у сусідньому селі — дуже багато. Вони не шкодують нас.

25 лютого мені потрібно було пройти томографію, якраз я в черзі стояла в обласній лікарні. І почалася війна і вже все.

Коли почалася війна у мене магазин поряд, бо я не могла багато ходити. У мене проблеми — я ногами не можу ходити. У мене болять дуже ноги.

Врятувало те, що позаду мене магазин, то я купила собі продуктів. У мене було що їсти. Світло в вода — це таке. Як переб’ють щось, у нас відразу ремонтували.

Комунальна техніка працювали, усе відновлювали. І далі постачали людям воду і світло. А того дня, коли я виїжджала, ми із сестрою сиділи, і хотіли йти обідати.

І я не знаю, що мене зупинило, що я не пішла. Ну, хвилин на десять затрималася. І сидимо, чуємо, що таке? Осколок попав у вікно і був вибух.

Посипалося скло. Я вибігаю, сестра за мною. Дивимося, а у мене із дитячою кімнати двері відкриті. І скло дрібненькі шматочки аж по двох кімнатах.

І пробита велика діра у вікні. Виходжу на кухню, а там теж пробите вікно. І якби ми із сестрою сіли їсти — якраз там стіл стояв, і нас би не було.

Те що ми затрималися, що ми не пішли — тому залишилися живими. Мені сусід дав скотч, я заклеїла вікно. А після обіду сиділи, і вже говорили, що вже у селі окупанти є.

І ходять по домівках, вимагають паспорти та перевіряють людей. Я чую хтось стукає. Я виходжу, дивлюся у вікно — незнайоме обличчя.

Я говорю собі — ну що Алла, приймай «гостей». Відкриваю двері — думала що «вони» вже. А це була невістки моєї сестра рідна із чоловіком. Говорять — Толік нам сказав — це племінник мій, сестри син — щоб ми вас забрали і вивезли звідси.

Тому що, сьогодні тут буде жарка ніч. Щоб ми вивозили вас із Станіславова. І ми поїхали із ними в Олександрівку, тому що уже вечір був.

Коли ми їхали, вже вслід нам стріляли. Ми вискочили другою вулицею і попід Лиманом їхали.

Тікали на ту Олександрівку. Там нам потрібно було пересидіти ніч. А вранці о п'ятій годині виїжджати.

Так чотирнадцять годин, котрі ми сиділи там, це неможливо було винести.

Кожні півгодини щось вибухало. І над головою. Той підвальчик, якби на нього упало, то живих би вже нікого не було. Там для закруток підвал. Тож ми до п’ятої ранку посиділи і тоді поїхали на Миколаївщину.

Я виїхала із дому, в чому стояла. Ви не повірите — у нас часу не було. Я у чому стояла — у калошах, у безрукавці, домашньому светрі порваному і штанцях. Так я і поїхала. І нічого не було. Так я залишилася тут без нічого.  Добрі люди мені допомагали весь час. Обули мене, одягнули мене. І тоді мені телефонувала на Миколаївщину моя знайома дитинства.

І каже, що ти Алла сидиш. Каже, потрібно звертатися, потрібно лікуватися.

А я кажу — куди я звернуся, як у мене ні одягу, ні грошей — нічого не має.

Навіть телефон у мене залишився там. Вона говорить, я тобі дам номер телефону, і дзвони в Міністерство охорони здоров’я. Я чула, що там допомагають онкохворим. І поїдеш лікуватися.

Я телефоную у Міністерство, вони мені дали номери телефонів Києва, Львова, і ще якогось міста. Я забула. Зателефонувала в Київ, там треба житло, у мене не має, а в лікарні не можна. А у Львові, тут моя однокласниця з Миколаєва, її приютили тут.

Думаю, я у неї запитаю, якщо вона мене візьме — то я поїду.

Зателефонувала я, і попала, це золота людина, людина від Бога. Я все життя буду його пам’ятати.

Якби не він — я не знаю, щоб зі мною було. Це Тріль Орест Володимирович.

Лікар цієї лікарні. Він розмовляв зі мною мабуть з пів години.

Я йому сказала тільки, що я втікала, біженка, як мені лікуватися, як у мене нічого не має.

А він сказав, що лікувати мене будуть безкоштовно.

Я зателефонувала своїй подрузі, і вона сказала щоб я приїздила. Що вона домовилася, і мене візьмуть у лікарню на два місяці.

В понеділок я приїхала сюди сама у лікарню. Орест Володимирович дав мені свій телефон. Говорив, щоб я зателефонувала і він мене зустріне. А я думаю, я сама найду.

Мені підказали, я підійшла до його кабінету, в приймальні запитала і мені дозволили. Коли я зайшла, я побачила таку добру, чуйну людину, з посмішкою.

Він мене зустрів. Я кажу, я до вас телефонувала з Херсонщини. Я відчула від нього тепло. Він піклувався про мене, усюди ходив зі мною.

По всіх кабінетах він мене водив особисто. А коли почали обстеження виявилося, що у мене дуже погані аналізи — печінка.

Я вживала ліки, мені покращилося. Тоді мені призначили операції. Орест Володимирович особисто оперував. І завідувач відділенням Процько Ігор Васильович.

У цьому відділку, в який я потрапила, я відчула тепло і допомогу — після того усього, що у мене було. Добрі лікарі — львів’яни, допомагали, турбувалися за все.

Я думаю, що все залежить від керівництва. Ігор Васильович організував колектив. І там у нього навіть медсестри, навіть санітарки — дуже чуйно відносяться до своїх пацієнтів.

Я вдячна тим людям, котрі мене лікували.

Мені зробили операцію 2 червня. Я на декілька днів була виписана. І мені повторну операцію уже робили в гінекологічному відділенні.

Мені видаляли матку — адже після того, як у мені зробили першу операцію — у мене почалися сильні болі.

Після цього я виписалася — 26 червня. Якраз мені було 66 років, день народження. 5 липня я уже сюди прийшла на променеву терапію. І з тих пір я лікуюся. 

Сьогодні уже буде двадцять друга процедура. У цьому відділенні дуже чуйний завідувач — Вовк Петро Іванович. Лікар, котрий мене веде — Хавунка Андрій Володимирович.

Не буває такого ранку, щоб він не зайшов і не спитав, як я, як моє здоров’я. Дуже чуйні і медсестри, і санітарки тут. Одяг дали мені, так як в мене зовсім не було одягу. І санітарка мені дала, і виписалася хвора — також мені привезла одяг.

Телефонуємо, зв’язок підтримуємо. Говорять, що там постійно бомбардують, вбивають людей. 

«Орки» на Херсонщині — от вирощують люди овочі — і капуста, і огірки, і помідори, все гниє у них. Росіяни не дають вивозити. А хто вивозить — вони викидають, а тоді розстрілюють. Біля машин лежить труп — чоловіка, який віз — його вбили. Щоб люди дивились. І не робили цього.

Вони не дають людям жити. Все повивозили, викрали. Вони все повністю забирають. Обчищають повністю домівки. Навіть не цураються нижню білизну красти.

Із своїми жінками розмовляють, і розповідають, що вони купалися у джакузі. Вони побачили, що у нас люди так добре живуть в Україні. Що у них навіть джакузі у селі є. І окупант там годину купався. І каже дружині: і тобі взяв. І футболочку, і трусики, і косметику взяв.

Мало того, що побутову техніку. Вони навіть і нижню білизну — і ту забирають у людей. Це нелюди, дияволи. Більше нічого. Путін це не людина — це диявол.

Даний матеріал підготовано та профінансовано The European School of Oncology (Milan, Italy) - https://www.eso.net/