«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя

– Мене звати Катя, мені тридцять один рік, донедавна я проживала у місті Маріуполь, Донецької області. Там народилася, там виросла, ніколи не виїжджала звідти.

Все це почалося в п'ятнадцятому році, коли обстріляли в місті Маріуполі Правобережний район. Східний. Саме той район, де я мешкала. У нас були попадання до сусіднього під'їзду, у нас повилітали вікна у квартирі. Лоджія, квартирний блок повилітали повністю.

Ми на той момент були всі в будинку, всі живі залишилися, всі здорові. Але коли підходили до вікна, я бачила як потрапляли в магазини снаряди, я бачила як потрапив снаряд до дитячого садка. Нас обстріляли тоді Градами. Це не можна емоційно передати.

Я тоді була вагітною другою донькою, на даний момент у мене три дочки. Три роки, шість років та вісім років. Моїй першій доньці рік і один місяць був   –   на момент обстрілу. Я ходила вагітна, це все було дуже нервово та дуже тяжко емоційно пережити. Слава Богу, що у нашій сім'ї залишилися всі живі-здорові. На той момент загинуло понад тридцять людей, і дуже багато людей постраждало. На вулицях уже лежали мертві люди. Їх закривали чим могли, як могли. Тоді одразу приїхав Азов, приїхала вмить швидка допомога, приїхали пожежники. Бо квартири горіли. Магазини горіли.

Я виходила буквально через півгодини після обстрілу, я це все бачила, чула... Люди так само вибігали, боялися. Дітей спускали у підвали, бо переживали дуже сильно про другу спробу обстрілу. У нас на той момент миттєво вимкнулося, буквально за півгодини до обстрілу, пропало світло, вода та зв'язок. У нас зовсім не було жодного зв'язку по місту. А після обстрілу, уже ввечері або наступного ранку, вже через добу включили всі комунікації.

І ось напевно в той момент, якийсь переворот у голові стався, що справді у двадцять першому столітті можуть спальний житловий район, у якому нічого немає,  – просто будинки, в яких люди живуть, – просто обстріляти, без жодних причин та пояснень. І все.

Ми нікуди не виїжджали. З району, з міста нікуди не бігли. В цю мить. Тому що здавалося, що у нас є армія. Після того вже були блокпости, неподалік нас, сформовані, ми знали, що ми під захистом. Магазини, все працювало. За кілька днів усе налагодилося, практично у побутових питаннях. Ну, а морально, це було дуже важко. Бігали по родичах після обстрілу, щоб довідатися, що всі живі, всі цілі та всі здорові.

 – Розкажіть про перший день повномасштабної війни. Як він вас застав?

– 23 лютого 2022 року було перше переживання: про те, що підписав путін наказ про те, що він визнає «лнр» та «днр». І допомагає їм. І ось двадцять третє, увечері, о десятій годині вечора ми лягали спати, в якомусь хвилюванні дуже сильному. Ми реально хвилювалися, що буде далі. Тому що з 14-15 року ми знали, що йому Маріуполь потрібний, це сухопутний шлях до Криму. Ми знали, що ми стоїмо на його шляху, що йому це треба буде. Але ніхто не думав, що дійде до такого.

І двадцять четвертого числа, з ранку, десь напевно о пів на п'яту ранку я почула, що десь дуже близько йшов бій. Але в нас протягом цих семи – восьми років – у нас завжди точилися бої недалеко. Ми до цього ніби звикли, ми небезпеки не відчували.

Я послухала, що вночі йшов бій, позакривали вікна і далі лягли спати. Тобто переживання якогось такого сильного не було, страшного. А потім о пів на сьому мені подзвонила мама – вона працює на околиці району Східного, це на кордоні з Новоазовським районом – і вона сказала тоді мені, що у нас за магазином дуже багато стоїть техніки, стоять танки, стоять БТРи. Дуже багато військових. З дому не виходьте.

 – Що було у наступні дні?

– Мама сказала, щоб не виходили нікуди, а був робочий день, четвер, у мене дитина в дитячий садок ходила, я збиралася, у мене будильник стояв заведений, що потрібно дитину відвести в дитячий садок. Мама зателефонувала, сказала нікуди не йти. Ми залишились усі  в будинку.

І тоді вже стало відомо, що вже справді почалася війна, в інтернеті. Ми ще мали світло, всі комунікації були. Почалася війна, ми побачили, що почалося вторгнення по всій Україні. Було обстріляно Київ, Харків, основні такі міста. Що були удари по всіх військових базах, аеропорти повністю практично постраждали по Україні. 

І ніби тоді стався якийсь переворот у голові, бо двадцять перше століття надворі, дипломатія. А в нас війна. Як? Як таке може бути? 

Ми були вдома з двадцять четвертого по двадцять восьме. По перше. У цей проміжок ми були вдома, ми нікуди не виходили зовсім, я з метою безпеки заклеїла вікна скотчем,  як усі рекомендують. На лоджії між вікнами я поставила дитячі матраци від ліжок. Бо якщо будуть летіти шибки, я розуміла, що матраци хоча б дадуть якусь затримку. Ми були вдома, нікуди не виходили.

Двадцять четвертого і двадцять п'ятого вранці ще було світло в нас, була вода, був газ. Не було опалення. Опалення вимкнули одразу двадцять четвертого числа. Вже не було. І двадцять п'ятого ввечері ми вже залишилися без світла, повністю. Була вода та газ. Почалися обстріли вже сильні числа, напевно, двадцять сьомого, двадцять восьмого. І першого. Це реально було три дні, коли були дуже близькі бої.

Дівчата говорили, що на околиці району, у нас школа шістдесят дев'ята стоїть, і йшлося про те, що в школі повилітали вікна. До нас були дуже близькі прильоти. Ми сиділи і починали рахувати — ага вилетіло, починали рахувати якісь секунди, щоб розуміти, як далеко приземлиться.  Як близько прилетить чи відлетить – теж було дуже багато переживань.

Сховалися в міжквартирній перегородці, сиділи на матраці, дітей — садила на матрац, укривала ковдрами. І вони просто сиділи та молилися. Ми вивчили з дітьми…Буквально у мене дитині три роки, і вона за пів дня вивчила Отче Наш. Вона сиділа, молилася, повторювала за нами.

Двадцять восьмого ввечері, і першого вранці, і ввечері були дуже сильні обстріли, ми сиділи в перегородці – навіть не виходили з неї. Першого ввечері я подзвонила чоловікові і сказала, що потрібно щось робити.

А зв'язок був лише між восьмим і дев'ятим поверхом. На майданчику. Єдине місце, де можна було зателефонувати. Я зателефонувала чоловікові і сказала, що треба виїжджати, бо дуже важко морально це все чути. Як падає скло – це все…

І він сказав що нас приїдуть заберуть машиною. І другого числа з ранку ми збиралися, хотіли зібрати речі, ми погодували дітей, ми приготували сніданок, ми сиділи, пили каву і розпочався дуже сильний обстріл саме житлового району. Саме по домівках. Потрапляло до будинків. Я виходила до сусідки в сусідню квартиру, діти сиділи в перегородці, у мене вікна всі були відчинені в квартирі і двері відчинені – бо дуже сильна вібрація була і вибухова хвиля.

Я пішла до сусідки, у неї теж протягом відчинилося вікно, я пішла вікно відчинила, визирнула, і я побачила як на моїх очах були прильоти в три квартири в будинку навпроти. Це був дев'ятий поверх, сьомий поверх і другий поверх. 

Люди спускалися в підвали в будинках, було видно – ховалися просто в під'їздах, а ми сиділи просто в перегородці – переживали. І все.

І буквально бій тривав більше години. Дуже сильно, дуже активно та інтенсивно. Бій був шалений. Просто прилітало скрізь. Все сипалося скрізь.

І після цієї години – мабуть,  Ангели-охоронці все-таки бережуть і оберігають – за нами приїхала та машина, яку обіцяли. За нами приїхав начальник мого чоловіка – чоловік працював на заводі «Азовсталь» інженером електриком – і забрав нас. Вони теж потрапили під цей обстріл сильно, стояли, машину сховали під будинком. З торця будинку. Біля АТБ.

І вони стояли чекали, вони бачили весь цей обстріл, всі наслідки цього обстрілу. І коли вони постукали у двері, і сказали, що за нами приїхали, було стільки емоцій і сльози були, і якась радість. Діти були одягнені, на них надягали курточки, чоботи, і вони просто вибігли і сіли в машину.

Я склала продукти які були, цілі пачки позабирала, забрала ковдри, подушки, гроші, документи забрала, буквально одну сумку речей, яку ми встигли зібрати. Там теплі шкарпетки, дитячі колготки, гамаші, таке інше. І ми сіли та поїхали. Ми їхали, і ми ще чули, як ззаду нас бахало по району, але бачили лише наслідок того, що сталося.

Ми їхали через все місто, до «Азовсталі» – всі дороги були повністю побиті. Цілком усе: не було жодної ділянки цілої. Скрізь були ями від снарядів, десь навіть снаряди стирчали… Снаряди, що не розірвалися… Ось так.

Ми доїхали до мосту – це центральний міст, який сполучав два береги Маріуполя через річку. Нас перевірили військові, подивилися документи, побачили, що діти з нами, й пропустили.

Ми до них приїхали додому, це Приморський район, недалеко від Тисячі Дрібниць, буквально від центру міста дійти пішки десь десять-п'ятнадцять хвилин. Ми приїхали до них, у них було світло, у них був газ, у них був інтернет – це було настільки дико – ми тиждень сиділи без світла, без нічого, а тут приїжджаєш: люди ходять у центрі міста спокійно. Вони чують про те, що десь там йдуть бої, але вони цього не бачать. І ось це було диким для мене. У мене не вкладається – як так – ми там ховаємось по підвалах, а люди ходять і не відчувають небезпеки. Я так припускаю, що багато хто не думав, що може до них дійти, до центру міста.

Ми приїхали, було все добре, ми почали приходити до тями, діти ніби трохи ожили, у дітей телефони, вони гралися. За три-чотири години у нас пропало світло і вода в тому районі теж. Був газ – і все. Води питної запас у них був. 

Були такі дні, що розуміли, що треба збирати сніг. Збирали сніг, топили його. На вогнищі. Готували чай на ньому. Готували їжу на ньому. Збирали дощову воду, так само підставляли трилітрові бутлі скрізь, шоб крапало, саме збирали воду постійно. На вулиці холодно, жили практично у підвалі весь час ми. Шістнадцять днів прожили у підвалі.

Ми перші дві ночі, другого та третього березня,  коли були там, намагалися спати в будинку. Але коли чули, що прилітає близьк… Дітей швидко зібрати не можна – вони сонні, вони не можуть одягнутися. А переходити треба було вулицею. Сніг випав, у мене діти бігли в звичайних шкарпетках до підвалу. А потім я вже під обстрілом піднімалася та брала їм взуття. Тому, що я на руках спускала наймолодшу дочку.

І ось з четвертого числа ми повністю обладнали собі підвал. У нас були дерев'яні палети, були ті ковдри та подушки, які ми з собою привезли… Дитячі ковдри – ми на них дітей укладали спати… Сидячи, напівлежачи, ну як завгодно – у будь-якій позі спали. Були такі дні, коли ми зовсім не виходили із підвалу. Тому що дуже сильні бої були, і так вийшло, що ми були в епіцентрі.

З одного боку вилітали, над нами пролітали і падали за будинками. Ми чули, як прилітало на «Тисячу Дрібниць». Ми чули свист ракет, ми бачили звідки йшли залпи. Тому що особливо в темряві видно, як спалах іде, потім уже звук, і чути, де приземлялося.

Ми стояли, намагалися зрозуміти, в який бік. Було таке, що сиділи в підвалі, і було відчуття, що просто над твоєю головою просто падає і розривається. Ми кілька разів думали, дійсно, що потрапило до будинку.. Але це було п'ять-шість будинків від нас. Недалеко. Це нас, напевно, рятувало. Не до нас – слава Богу.

– Який був побут під час обстрілу?

– Готували ми на багатті, чоловіки спорудили типу мангал. Дрова, дякувати Богові, там були: , свій будинок. Ми знаходили, пиляли, збирали дерево. На «Тисячі Дрібниць» у перші кілька днів можна було зателефонувати. Там поряд була вишка Київстару, де люди іноді могли додзвонюватися. Ми коли виїхали в той район, пішли четвертого числа зателефонувати, я одразу з ранку не могла додзвонитись, ні до чоловіка, ні до кого з родичів. Потім увечері ще один вихід у нас був, ми знову пішли, мені важливо було його почути, що він живий, що здоровий, що цілий. Я до нього додзвонилася. Ми прийшли додому. 

Їсти готували на багатті, якісь пампушки намагалися робити. Тому що хліба не було жодного. Нічого.

Діти, які мали в житті все, абсолютно все – починаючи від якихось іграшок, і до продуктів, які вони люблять, – раптово втратили абсолютно все…

Чоловіки ходили в магазин. Вони там встигли скупитися, якісь продукти, що було. Крупи в магазині купували, солодощі тоді принесли дітям – діти були дуже раді. Тому, що вже два тижні, напевно, пройшло з початку війни.

Потім, напевно, числа дев'ятого-десятого, ми пішли на «Тисячу Дрібниць», зателефонувати. Ми не додзвонилися. Йшли назад. Там велика ділянка. школа, без будинків, без нічого, без захисту. Ну, по відкритому полю треба було пробігтися. До паркану, приватного сектора. І ми коли бігли, почули, що свист дуже близький.

Ми присіли під парканом, буквально за півметра над головою над нами почали пролітати уламки. Ми бачили як вони димляться, було видно, що вони гарячі. Пробігли якийсь проміжок, потім стали відпочити. Бачили, де падало. Я спостерігала, як потрапляло на п'ятий поверх – там переважно п'ятиповерхові будинки невисокі, – як були прильоти в будинки приватного сектора, як загорялося.

Люди в цей момент вже почали ховатися, розуміли, що це все ж таки небезпека. Стало дуже страшно, коли почалася авіація. Коли почали літати вночі, ми почули літак, всі повибігали з будинків. Я з підвалу встала, діти спали. В якійсь мірі вони не відчували якоїсь небезпеки, тому що, може, я була з ними поруч. Вони спали, вони не чули коли прилітали, коли відлітали. А ми почули літак, і була вже справді паніка.

Тому що, куди він скине бомбу, було взагалі невідомо, незрозуміло. Почалися авіаудари, центр міста постійно бомбили. Було таке, що взагалі не виходили з дому, бо постійно, кожні десять-п'ятнадцять хвилин ми чули, як пролітав літак, і ми чули, як падало. На той момент почали бомбити центр міста, були попадання біля Третьої міськлікарні, було попадання у Центральний ринок, коли повилітало більше ніж на кілометр у людей скло.

І на той момент саме там жила мама господині, у якої ми гостювали, виходить, вона пішки прийшла, у чому була. Ось просто в чому була одягнена, у тому й прийшла. Наступного дня вже чоловіки поїхали вранці, забрали речі теплі та документи.

По лікарні там теж був удар, там світлини показували. Водій, який нас віз, Сергій, він показував фотографії, які він зробив із вікна. Там, виходить, будинок стоїть, і біля нього стоїть міськлікарня. Він показував наслідок авіаудару…Там слід від нього, я не знаю, там реально яма, Камаз спокійно вмістився би і його реально не було б видно.

– Чи бачили ви воєнні злочини проти мирних жителів?

– На вулиці, на лавочці лежав чоловік без ознак життя, там видно було, що людина вже мертва. Жінка лежала на асфальті теж…Ми намагалися йти десь між будинками: коли чули літак, підбігали або до будинку, або до під'їзду забігали. Тому що взагалі було не зрозуміло, в який бік прилетить.

Якщо снаряд, було зрозуміло – звідки й куди, а літак ми просто чуємо, що він летить над нами, ми начебто розуміємо, що десь зараз упаде, а який район – взагалі не зрозуміло було.

– Як ви вирішили евакуюватися з міста?

– Ми вирішили, що потрібно за всяку ціну вибратися з міста. Двадцятого числа я зателефонувала чоловікові, він зателефонував сестрі у смт. Ялта. Це неподалік Маріуполя, буквально кілометрів двадцять. Може тридцять. І сестра знайшла водія, який нас приїхав та забрав. Двадцять першого березня ми виїхали із Маріуполя. Він приїхав зранку, теж під обстрілами, ми сиділи у підвалі – ми не вилазили. Ми почули, що почав хтось кричати з вулиці, ми вибігли, у шкарпетках. І я побачила, що стоїть водій, який каже: я вас заберу. Ми швидко зібрали дітей. У мене були сумки зібрані, все було складено, ми дітей посадили в машину та поїхали.

Ми їхали дорогою, ми бачили дуже багато танків, дуже багато техніки, російської, і були танки підбиті, просто розбиті танки, видно, що були блокпости, розбиті.

На під'їзді до цього смт Ялта перевірили один раз документи, просто переглянули свідоцтво про народження дітей, подивилися на дітей, речі не перевіряли. Просто документи. І ми виїхали – заїхали у смт Ялта. І там ми були добу...

Ми знайшли водія, що нас довіз до Бердянська. З Мангуша до Бердянська…Ми заплатили гроші йому, за п'ятьох   – десять тисяч гривень. У Бердянськ коли ми заїхали, навколо були російські військові, всі з білими стрічками, з цими літерами Z на танках, на техніці. Техніки по Бердянську дуже багато. Ми цілий день простояли у черзі на автобус, але автобусів тоді не було...

 – Як вам вдалося виїхати з окупованої території?

– Колона рушила об одинадцятій годині з Бердянська і в десятій вечора ми приїхали до Запоріжжя. Від Василівки до Запоріжжя ми їхали, вже було темно, сутінки вже були. І ми потрапили під обстріл. Ми чули, як не сильно далеко падали снаряди, нашу колону повністю зупинили. Причому колона була дуже велика. Того дня вивезли понад чотири тисячі людей.

Було п'ятнадцять автобусів великих, і колона напевно кілометрів три, машини ще просто легкові їхали. Ми стояли годину чи півтори, мабуть. Без світла, повністю все виключалося. Нам сказали повимикати повністю телефони, щоб не було жодних геолокацій, геоміток включених.

Якоїсь миті в когось в автобусі спалахнув телефон і жінка почала говорити: «Я не знаю як його вимкнути!». Так на неї там прямо так почали кричати! Це справді було нервово. Бо всі дуже хвилювалися.

Поряд лягали снаряди, ми бачили, як воно димилося, бо поле. Видимість дуже хороша, було в цьому плані дуже страшно. Дітей одразу на підлогу. Поприсідали на сумки, жінки намагалися хто зігнутись, хто схилиться, так ховалися.

Через годину-півтори – ми поїхали. Нас пустили у бік Запоріжжя. Нас пустили військові – вже була українська територія. Там уже були наші військові.

– Як ви далі рятували дітей? Як ви їхали?

– Умови звичайно були дуже тяжкі. У нас був СВ вагон, тобто купе, і в ньому два місця, Дев'ять чоловік було на цих двох місцях. Здебільшого у купе було по вісім-дев'ять людей. Намагалися посадити. Лежати ніхто не міг – просто посадити.

Людей треба було якнайбільше вмістити. На станціях Запоріжжя лише купе були зайняті. Потім люди підсідали в коридорах, на сумках. Стоячи їхали. Хтось намагався сісти на якісь валізи.

Вночі діти у нас лягли спати на ковдрах, які ми забрали з підвалу.У нас дві дитячі ковдри, які ми привезли з Маріуполя, і досі вони з нами. Це така пам'ять, що вони з нами пройшли «все».

Дві старші дочки, виходить, – моя та моєї подруги – лягли на підлозі, а ми втрьох і четверо сиділи на лежанках. Середня моя дочка спочатку на руках лежала. Дітям було дуже тяжко. У поїзді було спекотно, їх нудило. Ми їхали рівно добу. Від Запоріжжя до Львова ми їхали рівно добу.

Ми сіли там о дванадцятій у поїзд, і тут о дванадцятій сорок ми приїхали. До туалетів –   черги неймовірні, бо людей дуже багато. Дуже було погано, коли дітей почало нудити. Почали рвати, були й інші наслідки. Ми приїхали до Львова, вийшли з залізничного вокзалу, підійшли до намету, нам сказали їдьте в адміністрацію, вас вже там розселять на якийсь час. Ми сюди приїхали, у нас із шести дітей трьом дітям зле було, тому що нудило дуже сильно. Ні таблетки, ні сиропи – нічого не допомагало.

– Як ви думаєте, що буде далі?

– Ми обов'язково повернемося до Маріуполя, я в цьому впевнена, що він буде обов'язково українським, наша армія дуже велика – все відіб'ють.

Катерина із трьома дітьми вже у безпеці за кордоном. А ми всі віримо, що наша перемога буде незабаром. Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.