‘I soldati russi fermavano un’auto con del pane — buttavano via il pane e ci passavano sopra con l’auto. In modo che la gente non avesse nulla da mangiare’

Un abitante di Kherson descrive come viveva la città durante i primi giorni dell’occupazione russa.

Mi chiamo Batko Akhtyn Volodymyrovych. Sono nato a Kherson, ci ho vissuto. Fino al 2014 avevo i genitori, c’era tutto. Ma nel 2014, in un mese, ci sono stati quattro funerali: sono morti mia moglie, mio figlio, mia madre e mia nonna. Sono rimasto solo. Prima di questi eventi vivevo a Kherson, lavoravo.

Com’è stato il primo giorno di guerra su larga scala a Kherson?

Il 24 febbraio a Kherson non c’era ancora nulla. Quasi nessuno sapeva nulla. Solo in televisione avevano detto che due missili erano arrivati a Odessa. Cioè, erano tutti tranquilli.

Ma è iniziato... Abbiamo un aeroporto a Chornobaivtsi. Sono iniziati i combattimenti. E quando hanno iniziato a sparare, allora la gente ha capito che si trattava davvero di una guerra. Perché prima di quegli eventi, nessuno voleva credere che la Russia ci avesse attaccato.

È stato quando sono iniziati i combattimenti vicino a Chornobaivtsi tutti l’hanno sentito, e anche io. Vivevo nel settore privato. Mi prendevo cura dei miei nonni anziani i quali vivevano nelle vicinanze. Il primo giorno di guerra, la prima cosa che feci fu di correre da loro e avvertirli di fare scorte di cibo e trasferirsi in cantina, se possibile, perché la guerra era iniziata davvero. Loro non ci credevano, mia nonna mi disse: “Nipote, cosa stai dicendo?”. E quando hanno iniziato a sparare, allora ci hanno creduto anche loro.

Durante il giorno ci sono stati alcune situazioni del genere: hanno iniziato a piovere razzi, ci stavano bombardando. Ma la situazione era più o meno calma. Ma a partire dalle 21.00, quando sono entrati nella città.... Hanno iniziato a saccheggiare, a fare irruzione nelle case — è stato allora che la gente ha capito.

Com’era la vita dei civili durante l’occupazione?

Quando i soldati russi sono entrati in città, erano vestiti come barboni; dico davvero. Voglio dire, le loro scarpe erano avvolte con lo scotch! Indossavano dei grandi cappotti! Ma avevano mitragliatrici ed erano tutti sbronzi. Si potrebbe dire ubriachi fradici.

Arrivavano così, tiravano l’otturatore: “Bene, ora vi finiamo, dateci l’oro!”. Hanno preso le auto. L’ho visto con i miei occhi.

Saccheggiavano alla grande. Maltrattavano gli anziani. Una nonna che abitava un paio di case più in là disse: “Nipoti, cosa state facendo?”. E loro risposero: “Che cazzo di nipoti siamo per te? “Ti sborriamo addosso qui e basta”. Ecco com’era...

Al numero 47A di Vulytsia Dem’iana Bidnoho, c’era una casa, ci vivevano delle persone. E c’era un cancello di ferro battuto. Lo hanno divelto. E c’era un garage, hanno portato via tutto quello che vi hanno trovato, perché un signore vi teneva una Jeep. La prima reazione di quel signore fu quella di apostrofarli così: “Chi siete?” Lo hanno colpito con il calcio del fucile, lo hanno portato all’esterno, lo hanno messo in ginocchio e gli hanno detto: “Adesso ti finiamo proprio qui”. E hanno iniziato a portare via dal garage televisori al plasma e attrezzi.

Ma soprattutto rubavano i vestiti: scarpe da ginnastica, tute da ginnastica. Si cambiavano direttamente sul posto, perché come ho già detto le loro uniformi erano in uno stato pietoso, le maniche erano lunghissime. Erano tutti sporchi, puzzavano, avevano la barba lunga. Ed erano tutti ubriachi.

Durante la seconda, la terza settimana di occupazione, i negozi erano chiusi. C’erano persone che si procacciavano il pane da qualche parte. E cercavano di consegnarlo alla gente. I soldati russi fermavano le auto con il pane, lo prendevano dall’auto e lo buttavano via. E ci passavano sopra con la macchina. In modo che la gente non avesse nulla da mangiare.

Facevano lo stesso con le donne... Non l’ho visto con i miei occhi, ma le donne le violentavano.

È stato testimone di altri crimini commessi nei confronti dei civili come lei?

Una mattina sono uscito per mangiare qualcosa. Quando sono tornato, la mia casa non c’era più perché un razzo l’aveva colpita. Era il 18 marzo, la casa era sita in via Ladychuk 22a, era una proprietà privata. La casa era vecchia, dei miei genitori. Era fatta di argilla, ma era comunque abitabile. Io sono tornato e al posto della casa c’erano solo rovine...

Una macchina si ferma, i vetri oscurati si abbassano. Lì parlano praticamente tutti in russo. Uno mi chiedono: “Per chi sei? Per l’Ucraina o per la Russia?”. Naturalmente, la maggior parte delle persone risponde: “Per l’Ucraina”. — “Ah, tu Bandera”, e mi caccia nel bagagliaio! Aprivano il bagagliaio e cacciavano dentro le persone per portarle verso una destinazione sconosciuta. Le picchiavano anche, avevamo paura di camminare per strada. Le auto venivano bruciate una ad una.

C’è un distretto militare, è un settore privato. Non sono sopravvissute molte case. Entravano in quelle case che sembravano ricche, potevano mettersi a cagare seduti al centro della stanza, scusate l’espressione. Questi russi facevano cose orribili, davvero.

E ancora: i negozi erano chiusi, lo stesso dicasi per i mercati. C’è un bar che si chiama “Il gatto nero”. Il proprietario offriva pranzi gratuiti agli anziani. Un giorno è andato tutto bene, ma il secondo giorno, quando si sono riunite più persone e hanno iniziato a distribuire i pranzi, è arrivata una macchina, una jeep. Sono usciti questi uomini vestiti di verde e hanno portato via tutto, spaccato tutto, sparato raffiche di mitra in aria. “Volete mangiare? Col c...; altro che mangiare! Andate dai Bandera e chiedete da mangiare a loro!”.

Cosa le dicono i suoi conoscenti che sono rimasti a Kherson?

Molti miei conoscenti sono rimasti lì. A volte mi chiamano. Dicono che è terribile. Così la gente va a manifestare davanti al Comune, in piazza. Non c’è un solo negozio aperto e la gente ha fame.

Hanno preso le bandiere ucraine e sono andati a manifestare. I russi sono arrivati in piazza e hanno iniziato a sparare sulla folla.

Anche adesso, solo due settimane fa, ho chiamato un mio conoscente, si chiama Maxim. Ha una moglie e due figli. Dice che è terribile quello che sta succedendo. Generi alimentari: una pagnotta di pane ad esempio costa 150 grivne....

Come ha fatto a uscire dalla zona occupata dai russi?

Il mio vicino... Siamo riusciti a fatica a trovare la benzina. Lavorava come autista presso un mercato di verdure. Abbiamo un mercato di verdure in via Perekopskaya. In qualche modo è riuscito a trovare un paio di litri di benzina lì. Abbiamo viaggiato per un giorno e mezzo fino a Mykolaiev e da lì a Odesa.

Ci sono posti di blocco e ai posti di blocco fanno cose orribili: respingono le auto, portano via il cibo, i soldi, i telefonini. Portano via tutto.

Forse siamo riusciti a passare perché il nostro vicino aveva dei parenti in Russia. E aveva un permesso di soggiorno — si sono comportati in modo abbastanza civile. Ma da Odessa sono arrivato fino a qui con un treno di sfollamento.

А найбільше вони тягнули одяг: кросівки, спортивні костюми. Вони прямо там переодягалися, бо ще раз кажу, у них форма була жахлива, рукави такі довгі. Брудні, смердючі, неголені. І всі п'яні були.

На другий, на третій тиждень окупації магазини не працювали. Були такі люди, що десь діставали хліб. І намагалися розвозити людям. Так, російські солдати зупиняли машину з хлібом і хліб взяли з машини, викидали. І машиною переїжджали цей хліб. Ну, щоб людям не було що їсти.

З жінками вони так само... Я особисто не бачив на свої очі, але жінок ґвалтували.

– Чи були ви свідком інших подій, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

– У мене ситуація була: я ось зранку вийшов, щоб поїсти. Приходжу – у мене будинку немає, бо ракета влучила в хату. Це було 18 березня, адреса: вулиця Ладичука 22а, приватна садиба. Будиночок старий був, від батьків. З глини, але все ж таки – все житлове було. Ось я прийшов, а замість дому одні руїни...

Під'їжджає машина, затемнене скло відкривається. Там же всі практично російськомовні. І питає – «ви за кого? За Україну чи за росію?». Звісно,  більшість людей каже «за Україну». «Ах, ви бандери» – і в багажник! Отак ось відкривають багажник і закидають людей. І вивозили у невідомому напрямку. Били теж, вулицею страшно ходити було. Машини палили точно через одну. 

Військовий район є, це приватний сектор. Там мало будинків залишилося уцілілими. Тому що будинки заможні, вони заходили, могли сісти серед кімнати нагадити, вибачте за вираз. Страх що вони творили, ці росіяни, ну реально.

А ще випадок – магазини не працювали, ринки не працювали. Є бар такий – «Чорний кіт». Власник організував безкоштовні обіди для літніх людей. Один день нормально, а другого дня, коли зібралося більше людей і почали видавати обіди, під'їжджає машина, джип. Виходять ці зелені чоловічки – взяли все погромили, автоматні черги у повітря пустили. «Їсти хочете? Х ... вам, а не їсти! Ідіть до бандер і в них просіть їсти!

– Що розповідають ваші знайомі, які залишились у Херсоні?

– Багато знайомих досі там залишилися. Вони іноді виходять на зв'язок. Вони кажуть: жах. Тому, люди виходять до міської ради, на площу. Після того, як жоден магазин не працює, їсти люди хотіли.

Вони взяли українські прапори та вийшли туди на мітинг. Ось ці росіяни, вони приїхали на площу і почали стріляти в натовп.

Навіть зараз ось, буквально 2 тижні тому, я дзвонив знайомому, Максим його звуть. Має дружину, двох дітей. Він каже – жах що діється. Продукти: один буханець хліба – 150 грн коштує...

– Як вам вдалося виїхати з окупації?

– Сусід у мене… Ми ледь знайшли бензин. Він працював на овочевій базі водієм… У нас овочева база є на вулиці Перекопській. Йому якось вдалося дістати там пару літрів бензину. Ми спочатку до Миколаєва півтори доби їхали, а з Миколаєва до Одеси.

Блокпости стоять і на блокпостах вони жах, що творять: машини вивертають, продукти забирають, гроші, телефони теж саме. Усе забирають.

Можливо, ми проскочили через те, що у сусіда родичі в росії були. І в нього був дозвіл на проживання – вони більш-менш лояльно поставилися. А ось із Одеси я вже евакуаційним поїздом приїхав сюди.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.