«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»

– Мені буде 44 роки влітку, першого липня. Сама я бучанка, народилася у Бучі. Дитинство пройшло на вулиці Яблонська – раніше вона була Кірова. У мене там і мати, і тато. Згодом і в Ірпені жила. У школах навчалася як в Ірпені, так і в Бучі. Життя складалося по-різному. Останнім часом я жила у Бучі. Маю громадянського чоловіка. Сина Богдана, вісім років. Ми живемо на вулиці Енергетиків – ріг із вулицею Вокзальною. Навпроти нас гімназія, пам'ятник Шевченку стоїть. БТР – танк. 

– Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

– Коли почалася війна, то у нас каталися і танки, і бронетранспортери. Як почалася ось ця вся заваруха, вночі, з 23 на 24 - ого… Чоловік із дитиною вирішив піти мені квітів, “котиків” нарвати в полі. Каже, пішли ми, дивимося – гелікоптери, від них – снаряди. А там у нас аеродром добре видно. Проглядається. Каже, я в житті так не бігав, як тоді біг.

...Ніч ми вдома переночували. Стріляють, чутно, стріляють. Бабахкають. Ще дві ночі переспали.

А двадцять шостого з ранку кажу: все – ідемо. Кажу: спускаємось до низу. В підвал. Я ночувати тут не буду: оце бах, бах, бах, бах. Ну там війна була десь, не в нас. А це воно до нас дійшло.

Спустилися до підвалу. В нас там ЖЕК. Сантехніки, електрики – їхні кімнатки. Почали спускатися й з інших будинків – біля нас дев'ятиповерхівка, п'ятиповерхівка. 

Тут кажуть – з боку Бородянки колона танків їде. На Гостомель, де аеродром.

І наші хлопці, вони миттєво почали на трасі робити ці барикади. Все, що було під руками. А у нас траса трохи вище, маленький горбик та й там уже будинки і багатоповерхівки. І біля цього горбочка, вони прямо, ці пляшки із сумішшю, ці коктейлі молотова, вряд викладали. Вони їх не пустили. Вони дві такі барикади зробили, їх не пустили, цю колону.

– Чи бачили ви події, в яких військові проти таких мирних мешканців, як Ви, вчиняли злочинні дії?

– Тільки виходимо – шматок дев'ятиповерхівки горить поряд. Вони стрільнули –  дев'ятий, восьмий та сьомий поверх спалахнули. Тут хлопці нам кричать: бігом, назад, у підвал, ще стріляють!

Так ми просиділи години напевно півтори. Навіть може й дві. Вони так сильно стріляли – я чула по радіо, що на підлогу лягати потрібно, руками голову закривати. А там стіна, і стільці в ряд стоять. Так я дітей малих – бігом під стільці. Залізли, кажу, голови закривайте. Ми, також, жінки на підлогу, закривали голови.

Але правда, хлопці у нас – вони молодці. Нас заспокоювали, вони дивилися де, що, як краще. І нам завжди: спокійно, все спокійно, заспокойтеся, ми вийдемо всі живі звідси.

І тут починається така стрілянина, з одного боку, ніби з вулиці Енергетиків. І з двору. 

Починають бабахкати. Саме по цьому ж підвалу, по будинку. І потім такий дзвін – а там у цьому підвалі двері залізні. І такий цокіт - дзинь, дзинь, дзинь, дзинь – з автомата.

Хтось заїхав у двір – вони ж не знали, куди їм їхати. І він помилково заїхали у двір –  думали, що зможуть проїхати. А у нас там два будинки, школа поряд, просто двір – глухий кут. Один вискочив, і з автомата саме по нашому укриттю. Знаючи, що це укриття, почав по дверях з автомата гатити. Потім по під'їздах почав гатити – там теж залізні двері. По вікнах.

Ми коли виходили з цього підвалу, я кажу: у нас другий день народження. 27 лютого – другий день народження вийшов. Нам кажуть: давайте швидко перебігайте до дев'ятиповерхівки. Звичайно підвал там був жахливий. І дохлі щурі, і пісок, і темнота, і сморід...

Почали готувати їжу на багаттях. У кого там свічечки. По воду хлопці. Добре, що у нас там і багатоповерхівки, і є приватні будинки. І туди ходили набирати води. На багаттях готували. Тільки починають готувати, а тут бомбардування, раз – і побігли...

Вони, ось поруч ставили, ці свої зенітки, або як воно там називається. Біля пам'ятника Шевченку, і на подвір'ї у нас ставили – стріляли.

У нас там таке мародерство! У квартири, якщо не відчиняєш, виламують двері. Заходять, забирають, що їм треба. А то й виганяють людей. Мовляв, що ви ще тут –  давайте геть звідси. А жінка мені розповідала: а ми питаємо «а куди ми підемо?». А вони: «а нам все одно - хоч ліворуч, хоч праворуч». І на неї автомат. І так вони у кожну квартиру заходили.

– Як проходив ваш виїзд із Бучі?

– Коли ми тікали з Богданом, із сином, я там залишила все. Якісь документи взяла, якісь речі, щонайменше. Чекали ми на автобус.

У нас там лікарня – біля міськради бучанської. Навпроти лікарні новий будинок зводився. І тут уже такий свист, а потім бабах. Це буквально від нас нехай метрів триста. І такий дим. Добре, що там тільки каркас був – не сам будинок цілий. Тільки ось будувався.

Потім чуємо – летить щось. На землю попадали, хто до дерев попритулявся. Таке враження, що над головою. Але ми його не бачили, що воно і де воно летить. Пітом полетіло у бік Гостомеля, аеродрому...

Коли ми їхали на Білогородку – Боже, це жахливо! Ми їхали трасою, ми з Бучі виїжджали, таке все це... Нові торгові центри зруйновані. Потім у нас там багатоповерхові будинки, нові. Теж усі поруйновані. Все навколо димить.

Через кожен кілометр, може, два   –  зупиняли, з автоматами, росіяни заходили в автобус, перевіряли. У нас їхав хлопець, віз свого батька до обласної лікарні, до Києва. На операцію. І ось він їм не сподобався. Вони йому: «Все, давай виходь, на вихід, ти куди їдеш, давай показуй свої речі, що в тебе». Він каже: «Я батька везу до лікарні. Вони - де батько? Батько, ледве вийшов. Ну, у нього забрали телефон, гаразд кажуть, їдьте далі».

Як їхали дорогою – то це жах. Машини перевернуті, спалені, просто розбиті. І навіть мікроавтобус лежав – на ньому червоний хрест намальований. Мабуть, віз гуманітарку, бо навколо купа різних речей валялася.

Між скло аводом та Бучею є переїзд. Машиною там зазвичай легше проїхати, бо немає шлагбауму. Хто хоче швидше  в Ірпінь доїхати або на Бучу. Туди об'їжджали.

І там порозстрілювали дуже багато. Бо наші там відстрілювалися, їх виганяли. І росіяни, нелюди, біля переїзду – дуже багато лежало наших бійців. І ось люди, які поряд – там приватні будинки – вони хотіли забрати тіла. Їм не давали. Вони починали стріляти. По ногах стріляти – щоб не підійшли...

А прямо біля нас у парку, там, де у нас гімназія, біля пам'ятника Шевченку – там прямо бій вівся, з автоматами бігали. І у дворах у нас також.

– Що з вашим майном?

– В будинку – верху немає. Третій поверх є, але четвертий, п'ятий... П'ятого взагалі нема, четвертий кисне.

Сусіди мало не загинули. Коли бабахнуло, у них заклинили двері. Не могли вийти, такий сильний обстріл. Син на вулиці, а вони у квартирі – четвертий поверх.

Вдруге, коли потрапило до будинку, добре, що там нікого не було. А чоловік на вулиці стоїть, і каже: що я робитиму. Вискочив надвір у трусах і капцях. Спортивні домашні штани, курточку накинув. І в нього наскрізь, з одного боку в інший, пролетіло. В одного чоловіка, так у нього куля рекошетом пройшла по лобі. Ми йому ще перев'язку робили...

... Додому дуже хочу. Я говорила вже, мені якби зараз сказали: збирайся і їдь додому, в Бучу,   – я б дитину під пахву, документи взяла б, які в мене є. Я б навіть речі не брала. Просто б сіла та поїхала.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.