Мій Крим

Для мене Крим став “своїм у 82-ому. Тоді я вперше сюди приїхав із сімєю. Точніше – прилетів. Мені було рівно рік, батько працював на львівському склозаводі, там давали якісь надто дешеві путівки до Севастополя. Зрозуміло, що із тієї поїздки я нічого не памятаю. Фактично – нічого. Бо в памяті відклався яскравий образ – салон літака. Як для однорічної дитини – це дивно. Але – таки запамяталося.

Напевне, через цю першу у своєму житті поїздку на море, тим паче – переліт, і що це був саме Крим – він мені так полюбився.

Мені зараз 38. Я був на морі і на Херсонщині, і на Одещині. Літав у Хорватію, Чорногорію, Грецію та Туреччину. А ще були Сопот, Гамбург, Ніцца, Бланкенберг, Генуя та Венеція.

Однак моїм як був так і залишився лише Крим. Тільки там я себе почував як у Раю. І лише там був цей неповторний запах розпечених на сонці кипарисів.

Нічні каси

Окрім одного виключення, мій Крим завше розпочинався на вулиці Гнатюка у Львові. Тут знаходяться центральні залізничні каси. І рівно та чітко за 45 днів до поїздки, коли відкривався продаж, я стояв під дверима кас.

На вулиці – глупа ніч, 4-5 ранку. Але це була гарантія – квитки куплю точно. Не було ще Букінгу Залізниці через Інтернет.

Проте – квитки миттєво, і в той же день розходилися. Здебільшого – їх викуповували спекулянти.

Другий неодмінний атрибут кожної із поїздок до Криму – була залізнична станція Жмеринка. Тут продавали, як на мене, найсмачніші у світі булочки та пиріжки. Ми купували їх пакетами та їли до кінця поїздки.

Потяг Львів-Сімферополь їхав 24 з хвостиком години. Під ранок, наступного дня, він в’їзджав на територію півострова через озеро Сиваш. Оцей вигляд Великої Води – по обидва боки колії – то був третій незмінний символ – “знову в Криму”.

Наступний же – Джанкой. Цілі сім’ї кримських татар, які прямо через вікна продавали стиглі дині. Жовтогарячі, і в кілька разів дешевші ніж дома.

Сімферопольський залізничний вокзал. Перші слова, що ти чув на пероні – ‘’на машинке к морю” – від місцевих бордюрників. І ти розумів - все, нарешті, доїхали.

Автобусні каси, можна було стояти більше години. Але то пусте, ти ж у Криму. Квитки я купував неодмінно – в автобусах тривали цілі війни між тими, у кого були білети, і тими, хто заплатив водієві.

Стояти по кілька годин до Південного берегу не надто хотілося. Та й інший момент – дорога, вже починаючи від району Алушти – була неперевершена. Ці всі краєвиди – таких у світі більше не має.

А ще - оці перші вигуки – “море”.

І вузькі дороги, вздовж урвищ. Їх не забудеш. Як на кожному повороті міцно просто вгризався долонями у поручні сидінь. Завжди одна і та ж думка – як ті кримські водії розминаються один з одним.

Дорогий Сімеїз

Моя друга зустріч із Кримом – 2005-ий рік. Але так, як із попередньої я пам’ятав лише одну мить у літаку, то це було фактично знайомство.

Тому ми вирішили – “гулять, так гулять”. І поїхали в найдорожчий куточок півострова. Сімеїз. Південний берег.

У всіх туристичних фірмах сходилися на тому, що це найкозирніше місце. І улюблений курорт золотої молоді із столиці Росії. Москвичів я не любив. І хоча ця поїздка тривала всього лише вісім днів – моє негативне ставлення до них зросло в рази.

Ми їхали “дикарями”. На автостанції нас “зацепила” жіночка років під сорок. “Повелися” на її розповіді, що родом з Полтавщини.

До умов були готові. Літній душ, туалет-вулиця, в кімнаті – ліжко. Як сьогодні пам’ятаю – 80 гривень за кімнату. На той час – 20 доларів. До чорта дорого.

Із тих умов проживання – найбільше запам’ятався напевне виноград – він вився по усьому величезному подвір’ї. Мама господині день і ніч сиділа у вікні – наче на спостережному пункту. Сторожила виноград – щоби відпочивальники не обривали. Я один раз спокусився – то крик був на всю вулицю.

Гора Кошка, скала Діва. І повно росіян.

Пляжі. Попри те, що їх здебільшого під самісінький берег місцеві ділки заставляли лежаками, за які треба було платити. Пляжі, які ну дуже погано прибиралися.

Але ці каміння, ця галька, і захід в море – і все: ти просто закохуєшся в Крим назавжди.

Ми купували мінералку, в п’ять разів !!! дорожче, аніж у Львові. Дико матюкалися, виходили до моря. Озиралися назад – і моментально все забували. Вигляд скель, за спиною, Ай-Петрі вдалині, і той п’янкий запах смол кипарисів та сосен.

Всього лише вісім днів. І це для Південного берегу Криму. З усіма його палацами, парками, “тропами”.

Але ти собі казав – я сюди повернуся. Неодмінно. І не раз.

Із тієї поїздки не збереглося жодної фотографії – це ще були плівки, десь погубилися. Я так і не пам’ятаю, куди ми їздили у той рік, а на які об’єкти – в наступний. Але за дві поїздки старалися по максимуму.

Воронцовський палац. Отой вхід, тільки в складі екскурсійних груп, коли тебе женуть по кімнатах і території десь з годину, і ти нічого толком не встигаєш роздивитися.

Так не піде, думаєш собі, по тихому відділяєшся від групи, губишся між натовпом, приєднуючись то до однієї то до другої.

Я згадую, як ми витратили певне цілу плівку, точно було поза двадцять кадрів, щоб зробити круті фотки на левовій терасі. Хотілося, щоб і гори-скелі, і море, і леви, і арка палацу, і ще самим влізти.

Лівадія. Білий камінь палацу. І крутий спуск через цілий парк, до пляжу санаторію.

Після цих двох грандіозних палаців, Масандра видавалася якимось таким мисливським будиночком. Але гарним та доглянутим.

Ясно, що треба було піднятися й на Ай-Петрі. Це ж бо святе. Ті ціни на фунікулер для нас були настільки дорогими! Я довго вмовляв (і таки впросив!) касира продати нам квитки за пільговими цінами – хоча ми були студентами, але заочниками.

Той підйомник, що місцями здавалося, тягнув тебе майже вертикально. Вершина – море, скелі. І неперевершений запах. Ті всі казани із пловом, чанахи та шашлики. Кримські татари вміли готувати.

Я згадував їх, усі ці їхні коври, намети, крісла і страви, коли за два роки, у 2007-ому дивився новини, як місцевий “Беркут” розганяв татар з плато Ай-Петрі.

Пляжі Судака і самотній Кастрополь

Після Сімеїзу, через рік, ми поїхали вже значно на довше. Та поїздка була просто безкінечна – сімнадцять днів. Ми поділили її на дві частини. Звичайно, Південний берег. Але його залишили на кінець.

А стартували – з Судака. Наслухалися про Генуезьку фортецю. Попали якраз, на рицарський фестиваль, середньовічні танці, та співи біля багать.

Цього разу, зважаючи на попередні захмарні ціни людей, які пропонували житло безпосередньо на автостанції, пішли банально по хатах.

Зараз собі як згадую: пішли по будинках вздовж та неподалік берега. З огляду на цінові пропозиції, наші пошуки віддалялися та віддалялися від моря. Не знаю точно, але певно була якась зо двадцята, а може тридцята берегова лінія.

Дуже-і-дуже дешево. 30 гривень за ніч. Пєсня. Умови – як і в минулий рік. Тобто, ніяких. Мається на увазі – пристойних. Але то було 30 гривень за двох!

Готували на кухні – черга була. Як і в “лєтній” душ. У тому будинку жило десь під двадцять відпочиваючих - тож ви розумієте.

Віталік з Харкова. То був - “чістєйшей души человєк”, - його дружина так характеризувала. Насправді, він “зробив” наш відпочинок. Ці походи в Новий Свєт, тропою та гротом Голіцина, царський пляж, найкращі точки із пловом. А ще ці неповторні чебуреки. Відтоді я зрозумів (і переконаний до сьогодні), що найсмачніші чебуреки роблять кримські татари.

Віталік із дружиною спочатку їхали в Севастополь, але щось там його кохану покусала собака господарів, то вони поїхали в Судак. Віталік тут уже був двічі, знав де найкращий кальян (то був мій перший кальян в житті), та те, що найсмачніша чурчхела – в старенької татарки, яка приходить на пляж біля дев’ятої ранку.

- Мы пришли на пляж, - Віталік говорив російською, - где-то восем утра. Негде уже лечь. Ну, стоим, загараем. Пошли искупатся. Приходим – на наших местах уже другие люди стоят-загорают, - знайомив нас з місцевими нюансами новий знайомий.

Тому в Судаку ми ставали о 5.30. І вже біля шостої - на пляжі. Було ще холодно. Сильний вітер з моря. Але придурками себе не відчували, бо таких було із пів пляжу. В светрах і куртках. Десь з сьомої - сьомої п’ятнадцять, можна було загорати.

З Віталіком ми здружилися, навіть їсти разом готували. Пам’ятаю – він не особливо п’янствував. Ми на морі також не пили – бо по дурному, стільки всього треба об’їздити – часу не було.

Але в останню ніч – коли ми їхали з Судака – напилися безбожно. Якогось місцевого бодяжного коньяку. Лягли десь біля другої, а вже о п’ятій ранку був автобус. Голова – не те що квадратна – я її просто не відчував.

Десь за Алупкою – більш менш прийшов до тями. Ми знову їхали на Південний берег, але куди точно – самі не знали. Хотіли в малесеньке, богом забуте село. Щоб пляж не забитий. Бо в 5.30 щодня – трохи забембало.

Почали розпитувати в людей. Водій слухав-слухав, в решті тормознув нам на верхній дорозі – і показав рукою вниз. Мовляв, точно сподобається.

Ми спускалися лісом, а запах розпечених кипарисів говорив – ви на Південному березі.

Біля лавки під єдиним магазином в селі сиділо пару бабульок.

- Де ми?

Бабульки переглянулися.

- Кастрополь, - сказала найстарша, - а ви надовго?

Дев’ять днів. Це відверто був рай на землі. Навіть попри те, що ми жили – у тої найстаршої бабульки – в будиночку, який стояв на величезному камені. Буквально – у прямому значенні, кусок скали. І вночі миші “пішки ходили” по кімнаті. Але дешево.

Спускалися до моря – лічені хвилини. Ще пригадую, якась база відпочинку була – і пляж, каміння. Тихо, спокійно. Ми оце вийшли, глянули – Рай.

Ну і за спиною - скелі, гори, все включено.

В Кастрополі ми з’їли нашу першу пахлаву. А ще – шурпу.

Її купували в такому невеликому радянського стилю кафе – вагончик, столики. Як підніматися до верхньої траси Ялта-Севастополь, десь посередині між пляжем і дорогою. Там готувала велика родина татар, і їхня шурпа – це був грандіозний обід.

Їздили в Форос, Севастополь, Бахчисарай. Звісно, церква Воскресіння над Форосом справила враження. Поставили собі “галочку” – поїхати. Більше двох десятків разів я згодом проїжджав цією дорогою, але так і не склалося туди потрапити.

Після Сімферопольського вокзалу, автостанція в Севастополі була другою відправною точкою у моїх кримських поїздках.

Ця автостанція в мене асоціювалася з двома речами: бронепоїздом “Железнякова” і бочкою з квасом. Така радянська, жовта, з краником, і специфічними бокалами. Цей квас із кислинкою був найсмачнішим, та й таким залишився для мене до нині.

Ходили в акваріум. За пару років я поїду до Будапешта та побачу їхній місцевий тропікаріум-океанаріум в торговому центрі Кампона. І з ностальгією згадаю за Севастополь. І його акваріум. Він був першим у своєму роді. І залишився найкращим.

Через два роки ми їхали до Криму уже з майбутньою дружиною. Я переконав вибрати українське море – на противагу чорногорському. Знову їхали на Південь. Вирішили – в Алупку.

Алупка графа Воронцова

Знову – “дикарями”. Від моря жили далеко і високо. Про те, вранішня кава із сніданком була із фантастичним виглядом на море. А ще – садочок в господарів. І систематичні передзвони храму, що стояв за кілька метрів і відблискував золотом куполів.

Були ми там під два тижні, ходили на пляж повз Воронцовський палац, гуляли його парками та ховалися від сонця, тож знали кожен кущик та камінчик напам’ять.

А ще у Воронцова грали концерти класичної музики. Було дві категорії слухачів – які за гроші, у середині залів. Та такі як ми – що розкладалися біля відчинених вікон палацу, та слухали концерти на вулиці.

В Алупці ми ходили на “дитячий” пляж – там були особливо зручні камінчики.

Ще раз – я піднімався на Ай-Петрі. Що правда, грошей ми зажали, і купили квиток тільки в одну сторону. Цього разу полізли в печеру Ялтинська.

Назад йшли пішки – виправдовували економію зворотнього квитка на фунікулер – походом на водоспад Учан-Су. Спершу йшли трасою, потів вирішили скоротити - бо дорога крутилася серпантином - пішли на пряму лісом. В кінці-кінців з маршруту збилися, Учан-су не побачили. Про те, вийшли до Кореїзу та Місхору. Подивилися на палац Дюльбер.

З татарів – в Алупці запам’яталися двоє. Один, молодий хлопчина, який продавав на пляжі їду. “Гарячій кукуруз”, - закликав клієнтів.

Старший, під шістдесят, продавав дорогою до пляжу, вино на розлив. Був якраз День Незалежності, ми трохи взяли. Із більше десятка сортів вибрали один - за назвою: “Чорний лєді”.

Наступного, 2009-ого – мій Крим був єдиним виключенням із усіх поїздок. Це була найяскравіша та найбільш авантюрна поїздка. І єдина, яка не починалася із квиткових кас на Гнатюка.

Печери зимового Криму

Авіакомпанія Wizz Air відкривала продаж квитків у напрямку Львів-Сімферополь. Я купив їх осінню – на кінець лютого. Долар був по вісім. Квиток туди коштував 49 гривень, а назад – 9!

116 гривень за двох в обидва боки. Ми із дружиною подумали, що знайдемо чим зайнятися у Криму взимку.

Підготувалися, підчитали, проклали тур-маршрути. Печерний Крим, одним словом. От тільки, я трохи не до кінця все спланував правильно.

Телефоном, я домовився за проживання. Спелео - туристичний центр “Онікс-тур” мав базу на горі Чатир-Даг.

Ця база – колишня військова частина, на фото із сайту фірми – виглядала трешово, із своїм величезним ангаром, військовим білим бетонним забором та яскраво зеленими будиночками.

База називалася “Точка”. В спелео центрі розповіли як до неї дійти, із Сімферополя ми доїхали тролейбусом до села Перевальное.

Зайшли в самий ліс – я не знав, що взимку в горах Криму так різко темніє. За лічені хвилини – залишилася безпробудна темнота, ліс навколо, ми без ліхтарів. Почали вити вовки. Сказати, що було страшно – то нічого не сказати.

Так в повній темряві ми йшли десь більше двох годин. Яким чудом вийшли на “Точку” – і не заблукали – до сьогодні не розумію.

“Точка” була забита дітьми – виявилося, що на спелео-центрі менеджер нам бронював іншу базу – неподалік печер – в кольорових будиночках.

Але нас залишили та поселили – я вперше побачив, що таке “хостел”, із цими кілька-поверховими ліжками. І такими “лікарняними” ковдрами.

На запитання, чому так багато дітей, вражений працівник бази, спершу подумав, що ми жартуємо: “Так завтра же празнік”. Ми переглянулися. Наступного дня, вже в екскурсовода в печері спитали – виявилося, що то 23 фєвраля діти святкують. День совєтской армії.

Побачили ми Мармурову печеру, Еміне-Баїр-Хосар. Опісля, поїхали в Перевальное. Жили на базі, де директором був молодий татарин. Неподалік бази – Червона печера Кизил-Коба.

Її лишили на наступний день, а знову ж таки тролейбусом поїхали помочити ноги в Алушті. Купили там однойменного розливного портвейну. Як в Жадана – Портвейн Алушта.

Вже на базі, татарин директор продав нам лаваші. Казав, що особисто пече його мама.

Та поїздка запам’яталася й тим, що в ті самі дні, у сусідній місцевості – в селі Мирне, “Беркут” штурмував будинок місцевих татар. Мустафі Хаїрову тоді гранатою відірвали руку. До нині, керівники – командири, які віддавали наказ на штурм не покарані, а судили лише безпосередніх бійців.

Наступного, 2010-ого ми знову поїхали на Південний Берег. Цього разу, вперше, ми мали контакт місцевого екскурсовода. Старший чолов’яга, він сам любив ходити горами, і брав символічно та не багато. Його номер нам дав Володимир із Луцька, із яким ми піднімалися на гору Піп Іван.

Екскурсовод жив у Севастополі, тому ми вирішили жити десь поближче.

Поїхали в Балаклаву. Ходили та гуляли цілий день. Були в музеї підводних човнів, піднімалися на руїни фортеці Чембало, до укріплення “Бочка смерті”.

Хоч ми з дружиною зовсім не вибагливі, але цього разу вільні кімнати були або в буквальному розумінні, гаражами, або дуже і дуже дорогі.

Вітри Фіоленту

Ми поїхали на Фіолент. З його вітрами під вечір. І просто фантастичним виглядом на сонце, яке заходить та ховається у морі.

Сотні сходів, якими спускалися до моря, і ще той пляж – він здається називався Царським – до нього треба було йти по каміннях, по шию у воді повз скелю. Одним словом, хочеш на Царський пляж – прямуй вплав. Дороги не було, для тих, хто не вмів плавати – це був особливий екстрім.

Три рази ми ходили в походи із нашим екскурсоводом. Дідок, у кросівках та із туристичним наплічником залишав нас далеко позаду. Складалося враження, що він щодня ходить по цих скелях.

Зводив нас дідуля на вершину Куш-Кая, до Храму Сонця. Ходили ми каньйоном Чорної Річки.

Деручись під палючим сонцем кримськими скелями, я дивився на гірських козлів, і не міг зрозуміти, як вони по тих каменях так швидко видираються на вершини.

З дідом-гідом, ми мали разом мандрувати печерними містами – Мангуп та Ескі-Кермен. Але, щось у нашого екскурсовода не вийшло, тому ми поїхали самотужки.

У ту поїздку, ще раз були в Бахчисараї. Чуфут-Кале і Ханський палац, фонтан сліз.

І ще печерний монастир запам’ятався – Успенський, в скелі.

Як це буде не дивно, але на Бахчисарайському базарі я вперше звернув увагу на інжир. Раніше я навіть не знав, що це за плоди. Терпкий смак кусав за язик. Мені сподобалося.

У Севастополі, звичайно, ми поїхали в Херсонес. Оці типові і стандартні фото, які є чи не у кожного відвідувача – колони на фоні моря.

Найбільше вразило в Володимирському соборі – московського патріархату. Складалося враження, що це не храм, а супермаркет. Куди не глянь – одні стелажі, і продають, продають, продають.

Жіночка на вході, довго нас не пропускала: “без пожертвочки нельзя”. Довелося кидати.

В Херсонесі я вперше побачив зі сторони отой лохотрон – фотографування із тваринками, коли казали одну ціну, але то було за один кадр. Вони клацали на вашому фотоапараті раз-за-разом, а потім плюсували всі кадри. У цих пацанів із жар-птицями, мавпами та орлами завжди на підхваті були міліціонери.

Ми спостерігали зі сторони, то було смішно, особливо коли підходили міліціонери. Напевне, не попалися ми лише тому, що навіть один кадр – для нас було дорого. Тобто, краще ті гроші було витратити на щось інше.

Згодом, я бачив таких господарів мавп в Ласточкином Гнезде, де вони у всіх на очах почали бити хлопця із дівчиною та видирати у них фотоапарат.

Минуло пару років, і оці лохотрони із тваринами з’явилися і в Києві, і у Львові. Але таких красивих жар-птиць – себто павлінів – як в Херсонесі – я більше не бачив ніде.

У 2010-ому був і Нікітський ботанічний сад. Якась величезна комаха кілька разів вжалили дружину, нога страшно розпухла, ми шось там мастили та перев’язували.

Найбільше, запам’яталися колібрі. Цих пташок я бачив лише раз в житті – але це було фантастичне видовище.

У тій поїздці ми ще пройшлися пішки – вздовж узбережжя, із Лівадії до Ялти, - Солнечной тропой.

Здесь отдыхают дети наших офицеров

Через два роки, у 2011-ому я уже бачив Крим в третій іпостасі пори роки. До літа, та зими – доєдналася весна. У Львові ще стояв холодний травень, я їхав на тренінги по журналістським розслідуванням до Сімферополя та Севастополя. Тоді, на базі найсерйознішої кримської журналістської спільноти – “Інформаційного прес-центру”, нас, початківців – вчили Валентина Самар та Олег Хоменок.

Після двох днів теорії – ми пішли “в поле”. Наша команда – із чотирьох чоловік – вирішили підготувати матеріал про захоплення Януковичем бази відпочинку на мисі Айя.

Крим, 2011-ий, Янукович – президент. А ми – їдемо на ту базу. Розділилися на дві групи. Я та Іван з Луганська, десантувалися неподалік Ласпі, та пішли вздовж берега – в сторону “дачі Януковича”.

Бухта Ласпі - урочище Батіліман.

За колишньою базою відпочинку Таврида - «Лагерь охраны водного района Росии. К морю не пройдете», – відрізав військовослужбовець.

За нею – ще одна закрита територія.

«Это военный обьект, – відрапортував матрос на КПП. – Военская часть Росии. Здесь отдыхают дети наших офицеров».

Височенний мурований паркан, так звана «кримська стіна» колишнього санаторію «Мис Айя». На спуску до моря вона закінчується металевою загорожею із загостреними спицями. З іншого боку «кримська стіна» по півколу увінчана… колючим дротом. 

До чи не найвідомішого в Україні пляжу «Загублений світ» тепер міг потрапити тільки Янукович та його оточення.

Після тренінгу у Сімферополі, було три вільних дні – перед навчаннями у Севастополі.

Ми поїхали в Кастрополь. Коли спустилися до будинків, була глуха ніч, не сезон, на дві доби ніхто брати не хотів. Довелося селитися в готелі. Знакова назва – Леополь. Персонал розповідав, що власники – із Львова.

Поселили на третьому поверсі. Вранці – був шок. Коли вийшли на балкон і побачили краєвиди із голубим-голубим морем.

Повернувшись у Львів, я підготував матеріал. Його надрукувала найпотужніша газета журналістських розслідувань, яка на той час виходила у місті і де я працював більше року.

“Крим: закрита зона суворого режиму”.

Так називався матеріал. А перший абзац починався, майже пророчо:

“Південь Криму рясніє шлагбаумами і табличками з написами: «Приватна територія. Проїзд та прохід заборонено. Охороняється законом. Порушників чекає цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність». Можливо, невдовзі така перепона зустрічатиме нас уже при в’їзді на територію Криму – на Перекопі. І возитимемо ми своїх дітей та внуків до Туреччини чи Єгипту, бо в нашій державі місця відпочинку для нас уже не буде”.

От тільки, не вгадав я тоді, що на Перекопі стоятимуть російські бетеери та майорітимуть триколори.

Чайний будиночок Януковича

У 2012-ому я нарешті завершив увесь річний цикл – та побував в осінньому Криму.

Я почав лише працювати в дуже крутій всеукраїнській газеті. І оце за кілька днів, кличе мене редактор до себе.

- Щось у нас давно матеріалів із Криму не було. Треба поїхати.

Так а я шо - готовий. Тим паче, готелі я собі вибирав сам, платили добові, одним словом – весь “фарш”.

З іншого боку, маючи чималий досвід знайомства з Кримом, мене не лякала ця поїздка. Як і тема розслідувань – треба було підготувати два матеріали. Один – про Гурзуф та захоплення санаторіїв, парків та пляжів родиною Миколи Азарова, тодішнього прем’єр-міністра.

А другий – про те, як до “Чайного будиночку Януковича” приєднали землі та виноградники Магарача біля Ялти.

Один факт того, що можна поїхати до Криму, а ще й в Гурзуф – піднімав у мене припливи адреналіну.

Гора Медвiдь, скелi Аделари, палац колишнього губернатора Криму, герцога де Рiшельє та парк в англійському стилі.

Я писав про ті всі бази вiдпочинку “Гурзуф”, “Динамо”, “Єднiсть”, “Нагольчанська”, захоплені близькими до сім’ї Азарова людьми.

Фотографував Пушкінський парк, - де тепер могли прогулюватися лише віп-персони.

А ще я розплутував замислуваті схеми, за якими 76 гектарів землі та виноградників Інституту “Магарач” приєднали до дачі Януковича у селі Відрадному.

Ці всі багатоходові комбінації, створення псевдо-музею та передача йому в оренду землі. Подальша відмова від земельних ділянок - і їх віддають структурам “Сім’ї”.

Допомагали готувати матеріал – активісти – місцеві кримські татари. Вони об’єдналися у Наукове товариства виноградарів і виноробів України, адже раніше працювали в Інституті “Магарач”.

Ця поїздка, осінню 2012-ого стала завершальною кримською подорожжю.

Я ще обовязково повернусь

Ми так і не встигли поїхати до Інкерману. В Кафу. До Кореїзу, Партеніту, Курпат, Гаспри, Качі.

Не піднялися на Аю Даг, не побачили водоспади Джур-Джур та Учан-Су. І звичайно, палац Юсупових в Кореїзі.

Після 2014-ого, чебуреки та шурпу ми не раз купували у кримських татар в численних кафешках у Львові. Тільки, от це вже було зовсім не те відчуття.

Я десятки разів їв інжир – але його смак ніколи не був таким солодкаво-терпким, як тоді – на базарі в Бахчисараї.

Мій Крим, на деякий час закрив свої шлагбауми переді мною.

Та я вірю, що це не надовго.

Я хочу показати своїм дітям ті місця української землі, ці фантастичні райські куточки.

Це буде скоро, я знаю, що Крим буде звільнено від російських окупантів.

Туди повернуться всі вигнанці, та будуть звільнені затримані та засуджені по надуманих та сфабрикованих кримінальних справах.

Мені часто сниться сон, як ми виходимо із доньками на Сімферопольському вокзалі та біжимо до автобусних кас – щоб встигнути швидше, аніж інші пасажири нашого потяга.

Усі рази, коли я їду у відпустку, я тишком-нишком переглядаю фотки з Криму. Ну, ще не цей рік. Але наступного – точно, - думаю собі.

І цей рік настане. І я знову зможу написати – “Мій Крим”.

31.12.2019

 


 


 


 

Бюро журналістських розслідувань 2019-2020. Усі права застережено | Розробка: levus.info