Лікар війни Краматорського ОТМО: ми встоїмо – заради наших пацієнтів

Мені дуже запам’ятався пацієнт, коли я тільки прийшла працювати і була молодою дівчиною. Поступив чоловік поважного віку. Поняття інтелігенція – саме до нього підходить. Ошатний, розуміючий, начитаний, слідкував за собою. Він лікувався впродовж трьох тижнів в стаціонарі. Я прийшла в палату видавати виписний епікриз, розповісти йому коли потрібно буде приїхати наступного разу на огляд. І тут він робить невеликий рух, і піднімає покривало, яким було застелене ліжко. А там лежать п’ять гвоздик. Я ніколи не забуду ці квіти. Це було дуже галантно, це було дуже несподівано, це було прямо у саме серденько.

Бути лікарем неподалік лінії фронту в Краматорську – дуже велика відповідальність. Коли працюєш з пацієнтом і чуєш розрив снарядів – у першу чергу відповідальний за людину, яка у тебе знаходиться на дослідженні. Перша твоя думка – що робити з пацієнтом, куди його заховати, подалі від вікна, так щоб це було безпечно.

Для мене основне завдання – вижити. Бо у мене двоє дітей. А також багато пацієнтів потребують моєї допомоги. У 2022 році я для себе прийняла рішення – я залишаюся на Донеччині. Цього вимагає моя професія. Адже є критичні служби, які повинні допомагати людям. І це вибір кожного – чи залишитися.

Коли живеш чотири роки в повномасштабній війні, звикаєш до будь чого. Обстріли – це страшно, це важко. Але для мене тут, в Краматорську, не має того жаху, того відчуття, як для людини, яка сюди приїжджає на день - два. Ти звикаєш до цього.

Я вірила в те, що наша Донецька область встоїть у 2022 році. І впевненість моя залишилася навіть тоді, коли я двічі втратила свої помешкання. Наша Донецька область залишиться частиною України. У нас в Краматорську життя продовжується, діти народжуються, і я переконана, що наша область встоїть і витримає. Як і вся Україна.

Приїжджайте до нас в Краматорськ, пригостимо кавою і підстрижемо.

Я закінчила Донецький медуніверситет. В 2014 році працювала як лікар-інтерн в міській лікарні №2. Я чекала і вірила, що Горлівку звільнять наші хлопці і це буде знову наша країна. Так війна для мене розпочалася 12 років тому.

Коли ми виїздили після потрапляння під обстріл - куди їхати не знали, планували уже в дорозі. Приїхали у містечко Щурово,зупинилися на базі відпочинку. Згодом місцеві нас приютили, дали житло. Мої батьки із сином залишилися у цьому будинку, який нам надали для проживання випадкові знайомі.

У мене закінчилася інтернатура і мені запропонували залишитися асистентом кафедри в Донецькому медуніверситеті. Його уже евакуювали  до Краматорська.

Це була кафедра онкології та радіології – я лікар-радіолог за фахом. Нашою клінічною базою було теперішнє Краматорське ОТМО, на той час це був онкологічний диспансер.

І 20 місяців я жила в прямому розумінні у стінах лікарні. Мій кабінет - у день був для студентів навчальною аудиторією. Також у кабінеті приймали пацієнтів – це була клінічна кафедра (на базі радіологічного відділення).

А увечері, коли всі розходилися – на кушетці я жила, ночувала. Дитину бачила тільки на вихідних. Син був змушений жити з батьками.

Я усвідомлювала, що не буває такого, що ти працюєш на кафедрі, але не маєш клінічного досвіду. Не достатньо працювати як теоретик - необхідно напрацьовувати і клінічну базу.

І уже з 2015 року я почала працювати у онкологічному диспансері. Спочатку це був рентген кабінет, потім я пройшла стажування та почала працювати лікарем-радіологом. Працювала із захворюванням шкіри (близько-фокусна терапія), та працювала з кобальт укладками – це гінекологічний профіль.

Я змушена була працювала одночасно на кількох роботах, без вихідних і свят. Жити у лікарні було вкрай непросто. Змогла назбирати грошей і купити квартиру у Дружківці. Зараз там ведуться активні бойові дії. У січні я втратила вже свій другий дім – у Дружківці. Тож я вдруге є переселенкою – ВПО. Живу на орендованій квартирі у Краматорську.

Я пам’ятаю пацієнтку Олену – вона прийшла на обстеження до мене. Я розумію, що дівчина молода, і не налаштована на той результат, який я їй зараз повинна озвучити. Я їй повідомила –потрібно лікуватися тут і зараз.

Я ніколи не кажу остаточно пацієнтам – що це у вас рак, що це онкологія. Ніколи не потрібно так різко говорити.

Я налаштовую пацієнтів – що є новоутворення, не зовсім гарно вони виглядають, і потрібно у найкоротший час зробити пункційне дослідження.

І чим швидше це зробити, тим швидше дізнаємося, яка тактика лікування буде.

Так – ця дівчина була дуже засмучена, плакала у мене в кабінеті. Але вона не зволікала, почала лікування відразу.

Якщо хворий налаштований рішуче і готовий боротися за своє життя, то усе вдасться.

Усім пацієнтам кажу – 50% успіху лікування залежить від лікаря. А 50% - від вас самих. Це запорука успіху. Настрій самого пацієнта і бажання жити.

Дуже багато значить не тільки своєчасне встановлення онкологічного діагнозу, а й емоційний стан пацієнта.

Моя робота для мене – це роман довжиною в життя.

А історія кожного пацієнта – окрема життєва драма.

Коли я працювала на близько фокусній рентгенотерапії – це були захворювання шкіри - у мене були дуже цікаві пацієнти. Мені писали вірші, малювали картини.

У мене багато фотографій пацієнтів.

До тебе приходить лікуватися людина. За якою стоїть якась життєва драма, якісь приємні спогади. Але кожен пацієнт – це моя вкладена душа, вкладені знання і вкладена людяність в лікування цього випадку.

У мене була пацієнтка, з під Курахово. Її привезло молоде подружжя. Для них вона була прабабусею. Я її довго лікувала, тяжкий випадок, жінці поза дев’яносто. Лікування проходило в два етапи. І наступного разу її привезли вже не правнуки. Приїхала донька з нею. Так сталося, що коли правнуки відвозили жіночку із першого етапу лікування та поверталися додому – вони загинули.

Вистачає й кумедних випадків. Лікувався дідусь. У нього близько-фокусну терапію ми проводили. Після неї ми призначаємо мазеве лікування, щоб не була виражена місцева реакція.

І він цілий день скаржився, що йому виписали не те лікування, бо його цілий день сильно пече.

Приходжу до нього, кажу, давайте розбиратися. Дідусь підходить – а від нього м’ятою за кілометр несе. А чим ви мажете, питаю.  А він переплутав тюбики і мазав обличчя зубною пастою.

У мене напрям в бізнесі – навчити спеціалістів. І мета моя була – надати нову можливість, нову роботу людям, які втратили все.

У мене працювали та працюють внутрішньо – переміщені особи із Костянтинівки, Торецька, Бахмата, Дружківки та інших міст.

Ця робота мені дає наснагу. Якщо ти бачиш розвиток – це є стимулом для дії. Це моє життя - коли можу якусь ідею втілити в реальність. І коли бачу результат своєї праці та допомоги потребуючим.

І я бачила, що є така ніша – перукарні. Вони зачинялися. В той час залишилася велика кількість місцевих мешканців, багато військових. Я почала шукати майстра. Це було неможливо. Тоді я пішла від зворотнього. Знайшла людину, яка втратила роботу під час війни. За власний кошт – я його навчила, оплатила професійні курси. І відкрила першу перукарню, орієнтовану на чоловіків – барбершоп.

За два роки я створила десять таких закладів – Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ. Коли у Костянтинівці стало складно працювати через бойові дії, я запропонувала перукарям переїхати. Організувала релокацію, зберегла і кадровий персонал, і адекватну роботу. Також релокувала бізнес із Дружківки. Там минулого року було повністю зруйновано мою перукарню і кав’ярню. Але дуже пощастило – перукарка проспала, а дівчина із кав’ярні встигла вибігти в укриття. Я морально була до такого готова – це війна. Тож основне, що не постраждали співробітники.

У Краматорську зараз відновлюю перукарню. Також організовую квіткову майстерню. Запускаю ще три кав’ярні у Краматорську.

Як я відпочиваю? На сьогодні моєму молодшому сину 3.5 роки. Декрету у мене не було. Я їздила на роботу із своїм маленьким сином. Відпочивати будемо після перемоги.

08.03.2026