Медичний фронт. Як лікарі із Сходу України рятують життя онкохворих

Шостий місяць повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну.

Український народ героїчно тримає оборону проти агресора.

Росіяни вбивають мирних жителів: інвалідів, пенсіонерів, жінок, дітей.

Під особливим прицілом — медична інфраструктура. Завдання російських терористів зрозуміле— паралізувати надання лікарської допомоги українцям.

9 березня 2022 року, Маріуполь. Російські винищувачі бомблять дитячу лікарню №3 та пологовий будинок міста. У пологовому — багато породіль і новонароджених дітей. Десятки потерпілих.

Тяжко поранена вагітна жінка помирає. Її дитину також не вдається врятувати.

 - Ми зробили кесарів розтин, дістали дитину без ознак життя, - розповідав журналістам хірург Тимур Марін.

Протягом більше півгодини, реанімація дитини не дала результатів.

Потім ще півгодини реанімація матері — без результатів. Загинули обоє.

Миколаїв, рф розбомбила психіатричну лікарню.

Квітень — обстріли лікарні у Баштанці на Миколаївщині.

Цей же місяць — лікарня у Рубіжному, Луганщина.

Донеччина, травматологічна лікарня у Лимані. У тому ж квітні агресор розстрілює цей медичний заклад із «Ураганів».

Кінець квітня. Лікарня у Сєвєродонецьку. Один з двох закладів, що працювали тоді на Луганщині.

Російські терористи обстрілюють лікарню з артилерії. Пошкоджено три поверхи.

Загиблі та поранені. На момент обстрілу у лікарні перебувало понад 50 пацієнтів.

Кінець травня — цю лікарню знову обстрілюють.

Знищений автопарк закладу, перебиті генератори, які постачали електрику до операційних.

14 липня. Ракетний обстріл центру Вінниці. 24 особи загинуло. Більше 70 поранених.

Під час обстрілу, у місцевій клініці «Нейромед» лікарі проводили прийом хворих.

Цей медичний діагностичний заклад росіяни зруйнували вщент.

Загинули медики Наталя Фальштинська, Тетяна Харченко і Катерина Гула. У момент обстрілу вони здійснювали прийом хворих.

Це неповний перелік знищених дотла медичних закладів в Україні.

Сьогодні ми розкажемо про самовіддану роботу медиків із Донеччини.

Завдяки злагодженій роботі їх колективу, вдалося евакуювати на Захід України як персонал так і дорого вартісне обладнання.

Керував процесом — головний лікар Краматорського онкологічного диспансеру Олександр Гейко.

І це не лише його історія, а й сотень медиків, яких він організував та евакуював з зони бойових дій.

- Мені зараз п’ятдесят років, я закінчив Донецький медичний університет, - розпочинає свою розповідь Олександр Гейко. Хоч у народі заклад, який він очолює і далі прийнято називати як Краматорський онкологічний диспансер, але офіційна назва закладу - Обласне територіальне медичне об’єднання м. Краматорськ.

- До чотирнадцятого року я жив у Донецьку, працював у Донецьку.

Останнє місце роботи — був керівником приватного медичного закладу. Це був такий багатопрофільний медичний заклад. До того часу, поки Донецьк не був захоплений так званою «ДНР», я жив і працював там.

Потім ми — як ми вважали — виїхали на декілька місяців — з Донецька. А закінчилося тим, що до цього часу ми знаходимося на українській території.

Яким чином створювався вже наш заклад: у чотирнадцятому році, коли Донецьк був зайнятий російською федерацією, і звісно всі заклади, які надавали кваліфіковану медичну допомогу, вони залишилися в Донецьку.

І на території Півдня і Півночі області не було по факту таких закладів, які б надавали висококваліфіковану допомогу.

За фактом стало питання організації, за фактом з нуля, потрібно було організувати нове відділення. І відновити нормальну роботу медичної служби.

Мені запропонували місце заступника головного лікаря, і моїм завданням було відновлення роботи,

організація оцих нових напрямків.

Тоді був міський онкологічний диспансер міста Краматорська. Однак це був заклад обласного підпорядкування.

На базі цього закладу почали відновлювати і створювати відділення, яких не було на той час на півночі Донецької області.

Ми відкрили спочатку відділення дитячої хірургії, якого не було.

Потім ми відкрили відділення кардіохірургії.

За деякий час ми відкрили відділення гемодіалізу та штучної нирки.

Потім пройшов певний час, онкологічна служба вже існувала.

Але на онкологічну службу пішло таке дуже велике навантаження. Спочатку вона обслуговувала виключно місто Краматорськ, а потім за фактом усю Північ області. Та частини Луганської і Харківської області — всі почали користуватися послугами цього закладу.

Буквально у рази збільшилося навантаження хворих, навантаження на цей заклад.

За деякий час у Краматорську з’явився виключно новий такий заклад.

В подальшому ми його реорганізували. Зробили декілька таких окремих Медичних центрів.

Був Медичний центр сучасної онкології, який займався уже виключно наданням онкологічної допомоги, з відділення кардіохірургії зробили Медичний центр серцево-судинної хірургії.

З відділення гемодіалізу зробили Центр штучної нирки та гемодіалізу, а потім до нас додали окремо ще Діагностичний центр.

Далі Краматорський міський онкологічний диспансер пройшов реорганізацію.

Було створено Обласне Територіальне Медичне Об’єднання — до складу якого увійшли усі ці центри. Це був досить великий заклад. У нас більше тисячі ставок, але за фактом працювало звісно менше. Менше працівників — тому що був дефіцит у фахівцях. На початок двадцять другого року, на мій погляд, ми працювали дуже гарно.

У нас були такі гарні показники. І ми досягли певних успіхів. Ми виконували більше двох тисяч операцій щорічно, більше двадцяти тисяч консультацій амбулаторних було тільки у Центрі сучасної онкології.

Взагалі, якщо ми візьмемо пакети, які були заключенні з НСЗУ, за амбулаторним пакетом ми надавали більше 9 тисяч консультацій щомісяця. Це весь заклад.

Тобто ми рахували всіх. І Центр серцево-судинний, і Діагностичний.

Із таких фахових досягнень — серцево-судинний центр робив операції на “відкритому” серці.

Вже самостійно наші фахівці робили ці операції.

Онкологічний центр робив практично весь спектр онкологічних втручань.

Також в онкологічному центрі ми збудували приміщення для розміщення лінійного прискорювача. Наша область придбала лінійний прискорювач, профінансувала це усе будівництво.

У квітні 2022 року ми планували відкрити лінійний прискорювач, вже він був змонтований. Вже були певні пробні пуски, і він повинен був почати працювати.

Це був прискорювач самої останньої моделі, і він був би дуже корисний. І дуже завантажений. Це така б величезна подія була б.

У Центрі нефрології і гемодіалізу ми обслуговували десь двісті хворих.

Це велика кількість і ми планували почати програму трансплантації. Наші лікарі були на навчанні у Львові, ми тісно співпрацювали.

І ми готувалися до перших операцій по трансплантації. Тобто, якщо б все було гаразд, ми б теж в тому квітні вже б зробили операції. Ми придбали необхідне обладнання та все інше.

Наші показники, вони були досить вагомі, скажемо так. І все робилося. Все вдавалося, все працювало.

І те що вийшло — це було повною несподіванкою.

У нас було безліч планів, у нас був розпланований дуже потужний рух далі. Ми планували будівництво нових корпусів. У нашому місті будувалася дуже велика лікарня. Тобто, у нас було багато планів на майбутнє і ми впевнено йшли вперед.

Потім був лютий 22 року. І початок бойових дій.

Що відбувалося далі? Далі як ви знаєте, бойові дії розвивалися дуже швидко.

Перші дні, перші тижні, перші місяці — якщо відверто: ніхто не розумів що і як відбувається. І спочатку не було ніякого чіткого плану як рухатися далі.

Ми дивилися на дуже швидке розгортання бойових дій, ми дивилися на вхід російських військ у Маріуполь.

Ми дивилися на війська, які були у Київській області, і ми дивилися на ракетні обстріли, які були практично по всій Україні.

А за 70 кілометрів від нас знаходиться так звана ДНР, і ми всі ці роки жили і знали, що там лінія бойових дій.

Тобто, була напруга, яка постійно зростала.

У місті практично кожен день було декілька повітряних тривог. Звісно це був великий тиск як на персонал, так і на хворих. Вікна у нашому закладі закладені мішками з піском, забиті дошками, і таке інше.

За певний час, коли бойові дії почали підсуватися по Донецькій області, дійсно стало питання безпеки як хворих так і персоналу, - згадує Олександр Гейко.

... Березень. Російські агресори нещадно обстрілюють житлові масиви Краматорська. Потерпають спальні райони.

8 квітня. Ракетний удар по залізничному вокзалу Краматорська. Саме звідти відбувалася евакуація мирних мешканців. На момент обстрілу російськими агресорами, на вокзалі перебувало понад 4 тисячі цивільних.

Шістдесят одна особа загинула. Понад 120 — поранених.

Якщо забрати будь яку із цих складових, то заклад залишиться на місці і не буде рухатися далі.

Ми лікарі, ми ж між собою спілкуємося. Звісно ми спілкувалися із нашими колегами. З Маріуполя, з Волновахи, та інших місць. І далі вся ця інформація до нас доходила. Як офіційним так і неофіційним шляхом. І ми бачили, ми чітко знали, що обладнання вивозиться.

Залишаються пусті приміщення. Нічого не залишається.

Тобто, як це буває часто, у лікаря є своя техніка. У кожного лікаря є свій кабінет. Де він працює. Щось там він мабуть придбав сам — для своєї зручності.

У тому ж самому Маріуполі, я зараз не буду поіменно називати фахівців, стовідсоткова інформація — вивезено було все. Залишені їм були пусті кімнати.

Далі, по тому як розповідали, ця техніка була презентована в Донецьку, вивезена в інші міста ДНР. Тобто ми бачили до чого це призводить.

А медична техніка є така, яку можна ну дуже обережно звісно, загрузити і вивезти.

А є медична техніка важка, складна. Яка монтується тижнями. І її вивезти - це дуже і дуже велика проблема.

І тому коли ми прийняли це рішення, це вкрай важке рішення. Тому що перевезення медичної техніки, демонтаж, якщо у мирний час - це відбувається відповідними інженерами. Тобто, це роблять тільки професіонали.

Але військовий час наклав такі дуже обмеження.

Ми повинні були зробити це, за фактом, нашими лікарями, нашими медичними працівниками та медичними інженерами, яких ми змогли залучити до себе. Не дуже було багато бажаючих їхати в Донецьку область і проводити демонтаж.

Ми йшли на певний ризик, але якщо на одній чаші терезів йшло повне знищення, повний демонтаж та зруйнування. А на другій чаші — вивезти, мабуть потім полагодити — але ця техніка буде - ми прийняли це рішення, що ми починаємо демонтаж, і починаємо вивіз техніки.

У той час коли ми почали, ще було залізничне сполучення до Краматорська. І за допомогою нашого керівництва, за допомогою військово-цивільної адміністрації, нам було надано залізничні вагони. І ми фактично власними силами, силами лікарів, середніх медичних працівників ми провели вантажні ці роботи.

Зібрали цю техніку. Звісно ми максимально ретельно її пакували, упаковували, і ми вантажили в залізничні вагони. І таким чином ми першими вивезли два вагони медичної техніки.

Вони були завантажені і ми їх відправили. У нас було завдання перш за все їх вивезти з області. Щоб вони не залишилися в області. Тому що ризик був захоплення області дуже великий.

Потім виникло питання - куди везти їх далі?

На той час, певна кількість наших фахівців, які виїхали раніше, які працювали за дистанційним методом, вони уже були в декількох областях України. І ми шукали місце куди виїхати, буквально стукали в кожні двері.

Один із наших співробітників був поселений у Державний Центр реабілітації «Галичина», який знаходиться у місті Великий Любінь, Львівська область.

Ми поспілкувалися з директором цього закладу, ми знайшли там порозуміння, знайшли взаємодію. Дуже велика подяка цій людині — це Григорій Григорович Дунас.

І нам було дозволено, спочатку ми туди почали перевозити нашу техніку.

Певний час наші фахівці залишалися у Краматорську, і ми робили все, щоб вивезти максимум техніки.

У якийсь час ми зрозуміли, що подальше перебування у Краматорську, з одного боку це було небезпечно як для хворих так і для персоналу. Наступив той момент, коли ми максимально організовано зібрали колектив і виїхали за межі міста. Це дійсно було важке рішення, дуже важко було залишати лікарню.

Так, звісно, ми залишили там частину персоналу, яка залишилася на місці, яка дивилася за лікарнею та все інше.

Але це все було важко і морально, і з інших причин теж.

Що відбувалося далі?

Відразу скажу, що зараз. Зараз у Краматорську наша лікарня відновила свою роботу. Але не всі відділення. Тобто у лікарні, Центр онкологічний працює. Надається хіміотерапевтична допомога, амбулаторна допомога. Ми не надаємо планових хірургічних втручань. Тому, що це дійсно небезпека як для хворих так і для персоналу.

Коли ми приїхали сюди у Львів, у нас була така основна мета — не тільки зберегти медичну техніку. Була мета зберегти й нашу юридичну особу. Тобто було дуже багато пропозицій нашим фахівцям. У нас висококласні фахівці, щоб вони пішли на роботу у різні заклади. Але мета - зберегти юридичну особу. Тому, що ми всі розраховуємо повернутися назад.

Якщо зараз колектив розпочне розходитися, кожен фахівець піде в різні сторони, то колективу як такого не залишиться. І мета зараз — зберегти цей колектив. Те, що можна зберегти. Основних фахівців. Так, якщо буде така нагода, буде така можливість — щоб ми могли приїхати назад.

І коли ми приїхали у Львівську область, пройшло буквально кілька днів, ми почали шукати місце, де ми могли б відразу розгорнутися як окрема юридична особа.

І це було дуже складне питання. Тому що, всі лікувальні заклади які є, вони працювали з перевантаженням, дуже велика кількість переселенців. І надати площу для нас як для юридичної особи, на жаль, у комунальних закладах ми не знайшли.

І ще давайте казати: такий заклад як наш, якщо відкрити у маленькому місті, там де він не буде давати користі для хворих — то ми побачимо тільки руйнування закладу.

Зараз система само оплати «Кошти ходять за хворим». Тобто скільки пролікували хворих, стільки отримали коштів.

Теоретично ми могли б відкритися у невеликому містечку, селищі. Але чи був би там потік хворих? Тобто, якщо піти таким шляхом, ми ймовірно можемо зіткнутися із тим, що заклад не отримає фінансування, яке необхідне для його подальшої роботи, та за фактом збанкрутує.

Тому нам потрібно було відкритися там, де наші послуги будуть затребувані.

А по-друге, це звісно повинно було бути таке місце, де ми могли б і заохотити та якимось чином зберегти колектив.

Ми почали пошуки. Пошуки були довгі. Ну, відносно довгі. Але дуже інтенсивні. Знаходячись у Львівській області ми фактично розглядали місця для локацій практично по всій Україні. Ми дуже ретельно розглядали Одеську область.

Ми шукали місце і в центрі України. Тобто ці пошуки йшли паралельно.

По факту, ми випадково познайомилися з керівництвом мережі медичних центрів, приватних, «Родина». І у процесі перемовин, спілкування, нам запропонували взяти певну частину приміщень в оренду. Таким чином, саму першу локацію ми відкрили тут у Львові.

Це для нас було незвичайно, тому що така співпраця приватного та комунального закладу - це така незвичайна річ. По-перше так: не було зовсім зручно. Тобто такий процес співпраці - не відразу все склалося. Але це був такий цікавий досвід, і він стовідсотково пішов нам на користь.

Нам надали приміщення. Тобто, нам надали приміщення, яке обладнане всім необхідним. Ми орендували повністю готову до роботи операційну. Ми не вкладали коштів в ремонти приміщень. Використовуємо як техніку приватного медичного закладу, так і деяку свою техніку.

І ми вже змогли відкрити першу локацію та розгорнутися як онкологічна служба тут. Це дуже зручно, дуже гарна локація, як ви бачите. Звісно, нашим лікарям вона дуже сподобалася. Але у нас підприємство досить велике і звісно ми продовжуємо пошуки й далі.

Зараз пройшов певний час, ми постійно рухалися, шукали.

І на цей час ми заключаємо договір оренди із Стрийською районною лікарнею. Там буде відносно невелике відділення хіміотерапії. А також амбулаторний прийом наших фахівців, та кабінет ендоскопії.

Зараз у нас йдуть перемовини, і буде заключено договір оренди в Івано-Франківській області. Нам простягнув руку допомоги, що було несподівано, і дуже приємно, дуже така потужна допомога — від Національного Інституту раку.

Це провідний медичний заклад України, тобто, сама фахова допомога онкологічної служби. Зараз ми заключили договір про стратегічну співпрацю, ми спілкувалися з керівництвом Інституту. Тож будемо в одному із міст Івано-Франківської області відкривати локацію. Там будуть працювати наші фахівці і ми будемо співпрацювати з фахівцями Національного Інституту раку. Це на мій погляд дуже перспективний етап розвитку.

Те, що він піде на користь хворим — це сто відсотків. Ми зможемо використовувати як потужність нашої медичної техніки, так і потенціал наших фахівців. І звісно ми можемо посилити все це провідними фахівцями Національного Інституту раку.

У Львові зараз у нас лікується досить велика кількість хворих у відділенні хіміотерапії. У Львівському обласному онкологічному диспансері величезна кількість хворих. Враховуючи переселенців, наші колеги нікому не відмовляють.

Дуже велика кількість хворих іде. І звісно, коли ми почали працювати, ми поспілкувалися з нашими колегами. Частина хворих, звісно, в першу чергу це переселенці, вони скеровують їх до нашого закладу.

Ми з Краматорська вивезли не тільки медичну техніку, але й лікарські засоби. Тобто, згідно Програми Медичної гарантії, лікарські засоби для надання хіміотерапевтичної допомоги, хворий отримує від держави. Безкоштовно. Зараз у нас є такий запас лікарських засобів.

Ми його використовуємо, тому хворі йдуть до нас. І перш за все це переселенці. Звісно, це хворі, які у нас лікувалися раніше. І це хворі, які якимось чином шукають свого лікаря. Є й певна кількість місцевих хворих, вона невеличка. Далі будемо дивитися.

Наша мета працювати так, щоб хворий залишився задоволений. Я вважаю, що ми будемо надавати медичну допомогу без різниці: чи то переселенець, чи то мешканець Львова, чи Франківська чи іншої області.

Хворий повинен отримати найкращу допомогу. А там далі таке вже питання — де він буде лікуватися, - закінчує історію про Обласне територіальне медичне об’єднання м. Краматорська, директор цього закладу Олександр Гевко.

- Давидич Тетяна Іванівна, народилася у місті Маріуполі, 5 лютого, 1954 року.

Працювала у бібліотеці, музичному училищі. Рік як не працюю.

Коли почалася війна, ми мешкали у своєму приватному будинку. У бомбосховищі не ховалися, бо від нас далеко.

Коли прилетіла бомба – 17 березня, до сусіднього двору – пряме влучення. Там повна руйнація, семеро людей загинули. Сусіди наші.

А у нас від сильної вибухової хвилі дах постраждав, склопакети повибивало. Все зруйнувало. Ви бачите на фотографіях. Тобто, жити там стало неможливо.

У нас ще й однорічна дитина. І нам дали притулок у «Скорботі». Ми там дві ночі переночували. На третю ніч уже почали бомбардувати і цей район.

Ми із сином їли на вулиці. Бо хоч і був мороз, але вдень сонечко було. А чоловік каже – я піду до хати. Але він не встиг поїсти — тоді в поверх бомба прилетіла.

Це якось за будинком — і навіть не чути було спочатку. Щиро кажучи, я навіть не чула.

Мені по голові щось ударило — видно шматок черепиці. А тут чоловік– «я нічого не бачу». І все залито кров'ю. Він виходить весь у крові, багато крові втратив. Весь одяг, штани. Скільки ми вилили перекису водню – кров не зупинялася.

Сусід на своєму Жигулі довіз нас до лікарні. Там чоловікові рану зашили.

Назад ми йшли пішки. У лікарні вже були ці “кадировці”. Бачили ми, як ці танки їхали. Було дуже страшно.  Здавалося, що ось йдемо — а вони нам у спину вистрілять. Ми ось так зупинялися, поверталися — щоб вони бачили, що чоловік поранений.

А ці люди з якими ми жили у «Скорботі» – вони перейшли до музичного училища, до підвалу. Але вони собі там підготували де спати. А в нас дитина — а там цементна підлога, темнота.

І син каже — ні, ми їдемо. Скільки бензину вистачить.

Невістка залишилася з сином і дитиною в «Скорботі», а ми з чоловіком побігли. Але в цей час ракета якась прилетіла. Я за кут виглянула, а вона прямо отак у дорогу. Але вона не розірвалася. Мені треба було прибирати двір. Двір у нас довгий.

Скло, дошок повно, черепиця. А ще коли заходимо, дивимось: біля нашої грядки, клумби, де троянди у нас росли, лежить наш сусід мертвий.

Я чоловікові кажу, біжи за цими мужиками, я не підніму труп — він важкий. От і вони перенесли, на доріжку поклали. А потім перенесли його у квартиру.

Допомогли нам ворота відчинити. Бо в нас перекосило. У нас гараж, просто у будинку. Ми десь поки зібралися, години три напевно пройшло.

Виїхав син на дорогу, а весь цей час бомбардували, стріляли — це якийсь жах.

Ви знаєте, мене вже нічого не лякало. Ось десь поруч прилітали бомби, а я прибираю, бо треба. Син кричить, мама йди сюди. У нас там справді було дуже страшно.

Я вже в шафу заскочила — здавалося, що ось — ось накриє. Коротше, нам вдалося виїхати — якесь затишшя п'ятихвилинне було. Або десять хвилин. Завдяки цьому ми виїхали. Коли ми проїжджали, у нас там стара частина міста знаходиться. УТОС, Панчішна фабрика — дорога ще була не пошкоджена.

Потім уже і там розбомбили. Ми на Слобідку виїхали, а там люди ходять — наче й війни не було.

Ми виїхали за місто, там у нас є таке селище моряків. Виїхали за місто – на Мелекіне. І там перший блокпост. Сина змусили роздягнутися по пояс, перевіряли наколки. Перевіряли, чи немає слідів від бронежилету.

Як нам вдалося? Ми проїхали десь чотирнадцять чи п'ятнадцять блокпостів.

Ну, багажник у нас відкривали. Документи перевіряли. У машину заглянули. А чоловік сидить поранений, у нього така гематома вже. Поряд дитина маленька. Однорічна. Я сиджу зморена. А ще я думаю, чому нас не перевіряли прискіпливо — у нас не іномарка, у нас старий Жигулі. Дев'яносто або дев'яносто першого року. І тому думають – ну що з них брати. Нічого в нас не було, не забрали.

І ще останній перед Запоріжжям був блокпост, тут і телефони перевіряли.

Втекла від цих бомбардувань, а тут бачите, як зі мною трапилося...

- Обстріляли перед нами автобус. З людьми. І всі машини змусили їхати в обхід. А в цьому селі — воно вже було розбите, там уже була українська армія. Вони наказали нам нікому не виходити з машини. А тим часом прилетіли Гради. Якби трохи далі - вони би напевно на наші машини потрапили.

Начебто проїхали такий шлях уже, і щоб ось тут накрило.

А попереду машина — ми всі сиділи в темноті, не видно хто там. Дівчинка закричала – дуже злякалася. Мабуть, також їде з-під бомбардувань. Діти ж по-різному — у нас однорічна дитина, і то вона злякалася.

Коли почалися бомбардування, особливо коли літак пролітав, і наш будинок ось так аж трясло. Ми сиділи з чоловіком, ось так зігнувшись, молилися — це було дуже страшно.

З того часу в мене дуже почало хворіти серце. Ми лягали – мене так серце боліло. А навіть валідолу не було. У нас нічого – все пограбували. І аптеки, і магазини.

У мене в чотирнадцятому році операція була - жовчний видаляли. І в мене болів бік. Ну болів то й болів. Я не звертала уваги.

Сюди приїхали – нічого в мене не боліло – окрім тиску. Дуже тиск був. У Дніпропетровську мені міряли, було двісті двадцять на сто двадцять.

У квітні ми до Трускавця приїхали, другого квітня. Начебто нічого, було все гаразд. А на початку травня у мене почалися болі. Такий біль, я два тижні промучилась.

Думала може хребет чи нирки. Я нічого не могла збагнути. Потім чоловік наполіг до лікаря.

Пішли ми до гастроентеролога, здали аналізи. І на УЗД показало що «кіста». Потім я пішла до сімейного лікаря.

І говорю так і так, у мене болить. Вона викликала гастроентеролога. А та каже, я вас покладу до лікарні у відділення. Я там тиждень пролежала. Також зробили УЗД. І лікарка якось засумнівалася, що це «кіста».

Направили мене до Львова на КТ. Ціни, звичайно, тут — я жахнулася: дві чотириста.

І вона мене скеровує на консультацію до онколога. Поїхали ми до Дрогобича. Звідти мене направили до Львова. Зі Львова мене ось сюди, до Краматорського відділення. Тут мені зробили біопсію.

Ну ось через тиждень прийшов результат, сказали, що у мене пухлина.

І тому сказали, що треба купити «порт систему». Вона вшивається під шкіру. Тому, що так - це проблема і для мене, і для них. Але ця помпа коштує від шести до чотирнадцяти тисяч. Це для мене великі гроші.

Тому, якщо може хтось допомогти — я від допомоги не відмовлюся. Велике спасибі, - просить у читачів мешканка Маріуполя, що хворіє на онкологію, Тетяна Давидич.

Даний матеріал підготовано та профінансовано The European School of Oncology (Milan, Italy) - https://www.eso.net/