Люди війни-2

Понад 10 місяців наша організація документує воєнні злочини російського агресора. Ми зібрали понад сто таких фактів. Вбивства мирних мешканців, зґвалтування, каліцтва. Обстріли цивільних об'єктів, руйнування лікарень та використання забороненої зброї. Понад 50 потерпілих та свідків розповіли нам, що принесла росія на українську землю.

Валерій Зуб,
голова Національної асоціації онкологів України,
м. Чернігів

Хочу сказати щодо Чернігівського онкоцентру, заклад був під постійними обстрілами. Всі ті пацієнти, які в той період, у перші дні перебували на лікуванні, їх перевели в укриття. Там і тривало лікування у перші дні.

Під час обстрілів було пошкоджено комп'ютерний томограф, також повністю вийшов з ладу генератор. Комп'ютерний томограф після цього не міг працювати.

Була пожежа в онкоцентрі, це сталося внаслідок влучення осколків та мін. Те саме сталося і з лінійним прискорювачем, під час обстрілів було пошкоджено дах над ним.

Була пошкоджена система охолодження лінійного прискорювача. Споруди онкоцентру потрапили під обстріл, було пошкоджено багато вікон, дверей, дах приміщення. Прямих влучень не було – але було завдано ушкоджень мінометними обстрілами та осколками.

21

Потім почали ракети прилітати, руйнувати інфраструктуру, “Водоканал”. Потім уже зникло і світло, і вода, і мобільний зв'язок – тому що ТЕЦ розбомбили. І тепло – не було нічого. Було пошкоджено ці лінії електропередач. І по водонапірним вежам вони стріляли.

У нас одна зовсім поряд була. Ось, протягом трьох годин ми сиділи у підвалі і чули свист: як літають ці снаряди і розриваються.

Це був мій перший вихід у місто. Я побачила зруйнований готель "Україна", Головпоштамт, зупинки, де вилетіли шибки.

Усюди руйнування, валялися уламки. Це було страшне видовище. Зі мною їхала поїздом жінка, теж із Чернігова. Вона розповіла свою історію. У неї на очах убило дочку та зятя.

Вони мали дачу в селищі Олександрівка, в межах міста Чернігова. Там приватні будинки та дачі. Вони вирішили всією родиною переїхати на дачу жити. Але Олександрівку сильно бомбили. Її там просто зрівняли із землею. Я їхала 20 березня, а її трагедія сталася вісім днів до цього. Бомбили жорстоко, вони бачили, чули вибухи. Ми, каже, всі були на вулиці.

Зять, моя дочка. Я стояла на порозі будинку. А діти були біля хвіртки, на вулиці. Внучка її, з другом своїм. І каже, я стояла, і прямо на моїх очах летить ця міна.

Падає там, де стояла дочка та зять. Його відразу вбиває – ногу відірвало. І в живіт напевно осколок потрапив, кров була. Говорить, дивлюся, а дочка лежить на животі, вниз обличчям.

Мати підійшла, чує, а вона ще стогне. Жінка її перевернула, а вона каже: "Мені боляче, мені боляче". Вона затягла її до будинку. Дочка лежить на підлозі.

Мати куртку розстебнула, а в неї в живіт поранення. У них сусідка медпрацівник. Жінка її покликала, та зробила укол. Але дочка померла. Приїхала швидка, поліція. У онуків осколкові поранення ніг. У онуки ще й грудної клітки та щелепи поранення.

Жінка розповідала, що тіла так і залишилися на дачі. Їх не забирали. Бо постійні обстріли були, бомбардування. І ця машина з моргу не могла під'їхати.

У нас є приватний сектор. Буквально перед від'їздом ми сиділи у підвалі, і снаряд потрапив у будинок недалеко від нашого. Чоловік живий залишився, а жінку вбило.

У нас снаряд потрапив поряд із фабрикою цукерок. Там у мене знайома мешкає. Ми з сином ходили, їм помагали. У них теж приватна оселя, вони в підвалі сиділи. Будинок зруйнований, але вони залишилися живими. Ми їм допомагали вийти із підвалу.

53

Багато військової техніки було по всьому місту. І поміж будинками стояла, на заводах стояла. Всюди була техніка. І "Гради", і танки. Різної техніки було.

Хлопців забирали з дому – і ті вже не поверталися додому. Тримали їх – вони ж окупували Будинок культури. Там їх тримали. Там багато хлопців було з простріленими ногами. Це АТО-шники. А потім вони взагалі пропадали.

По краях Токмака взагалі людей повиганяли з будинків. Вони з них робили блокпости. Людей із будинків виганяли просто надвір.

Мобілізують також. І мобілізують, і вбивають. І при нас там убивали людей. І, наприклад, якщо після шостої години вечора машину якусь зустрічали – ці машини розстрілювалися прямо з людьми.

У нас морги були забиті. Ще це було за нас. Морги були забиті – вони не дозволяли людей взагалі хоронити. А потім туди привезли цю машину, що спалює трупи. Прямо на лікарняну територію. І якийсь час вони спалювали.

66

Донька працювала у центрі міста, магазин "АЛЛО". Зайшли зі зброєю, змусили викласти все на прилавок. Всю техніку – телефони, планшети. Забрали все та пішли. Звичайно, роботи у неї немає, а дитина маленька.

По Косі забрали ці бази відпочинку, і там селять своїх. На Слобідці теж, це над морем селище. Заходять, три рази приходять, якщо ніхто не відчиняє, вони зламують двері, речі забирають.

71

У мене вже жила сестра з Олександрівки, поряд. Це село його знищили росіяни. З лиця землі – повністю. Там, говорять, від будинків взагалі нічого не залишилося. Передають знайомі, що там зробили полігони. Розчистили – будинки, паркани – все вони танками розрівняли. Росіяни ходили по будинках, забирали у людей всю побутову техніку, все, що можна було – все грабували.

Людей убивали – убивали людей. Скільки трупів там наших односельців. І у сусідньому селі – дуже багато. Дуже "спекотно" там - бомбардують постійно. Вбивають людей у Херсонській області.

Ось вирощують люди овочі. І капуста, і огірки, і помідори все гниє. Вони не дають вивозити. А хто вивозить – вони все викидають та розстрілюють. Біля машин лежить труп чоловіка, який віз. І його вбили – щоб люди дивилися і не робили цього. Вони не дають людям жити.

83

П'яні були дуже - можна сказати, зовсім п'яні. Вони так от заходили, затвор пересмикували: ну що, кажуть - все, ми вас зараз “кінчати” будемо, віддавайте золото!

Машини забирали. Це я особисто – на власні очі – бачив. Мародерствували жах як. Над старшими теж знущалися - бабуся, що жила через пару будинків, каже: «Внуки, що ви робите?».

А вони: які ми тобі, сука, онуки? Ми тебе зараз «кінчимо» тут і все. Ось таке було...

Вулиця Дем'яна Бідного, 47А, там будинок був, жили люди. І ворота ковані були. Так вони ці ворота зняли. І гараж був, із гаража виносили все, що бачили. А там джип стояв у чоловіка. А у чоловіка перші дії були які: хто ви такі? Вони його прикладом ударили, вивели сім'ю, поставили на коліна і кажуть: вам усім зараз тут буде “кінець”. І почали виносити "плазми", з гаражу інструменти.

А найбільше вони забирали одяг: кросівки, спортивні костюми. Вони прямо там переодягалися, бо ще раз говорю, у них форма була жахлива, рукави такі довгі. Брудні, смердючі, неголені. І всі п'яні були.

У мене ситуація була: я ось зранку вийшов, щоб поїсти. Приходжу – у мене ,будинку немає, бо ракета потрапила у хату.

Це було 18 березня, адреса: вулиця Ладичука 22а, приватна садиба. Будиночок старий був, від батьків. З глини, але все ж таки – все житлове було. Ось я прийшов, а замість будинку одні руїни.

105

Я все ще сумнівалася, поки у нас вдома не вилетіли шибки. До сусіднього будинку прилетів якийсь снаряд, я дитину встигла виштовхнути в коридор, у його обладнану місцину.

А сама вже у дверному проході була. І почула за стіною, як сипляться шибки. І також туди в коридор. Ми з ним обнялися, перечекали цей обстріл.

Снаряд потрапив у підвальне приміщення. Там є ось такі віконця, ось про ці підвали, про які я говорила, які у кожному домі. І ось туди залетів снаряд.

Саме туди, де люди ховалися. Тобто це було їх укриття. Тобто на той момент їх там не було. Будинок залишився цілий.

Але більше люди вже там не ховалися. Це вулиця Федоренка, 43...

Супермаркет "Сільпо", супермаркет "Велика кишеня", супермаркет "Джаз" - торговий центр. На момент мого від'їзду ці магазини були зруйновані.

У моїх особистих знайомих - так, квартира зруйнована, згоріла. Снаряд потрапив у дев'ятиповерховий будинок і вигорів увесь під'їзд. По вулиці Курчатова.

Там багато цих будинків. Які не так зруйновані, як вигорілі. Якщо мені не зраджує пам'ять — у нас всього двадцять шкіл, у сімнадцять шкіл — точно є влучення. А в школах, в укриттях люди живуть.

124

Перші дні війни, коли тільки почалося у 2014 році, ще все це - пішов, коли цей сепаратистський рух, загострення почалося у місті, людей хапали пачками. Знаєте, були ідеалісти, які вірили у «русский мир», світле майбутнє. Були українці, які відмовлялися від цього всього.

Але згодом, як вийшло, неможливо було вийти надвір. Приїжджали козаки у папахах. Такі бороди у них! І нас із товаришами взяли, ну не знаю, як правильно сказати, виділили до армії. Примушували писати заяву про вступ до «народно-визвольної армії генерала козіцина». Ну, ми відмовлялися. Хтось погоджувався, хтось ні. І вийшло так, що ми втрьох, троє товаришів нас було, ми відмовлялися.

Вони нас спочатку катували. Потім повезли вже нас вбивати – розстрілювати нас – у район Червоний. Це як їхати з Лисичанська на завод, у нас був колись содовий.

І в цьому районі виходить там під мостом гора тіл. Туди привезли, ну це було дуже страшно насправді, знаєте. Відмовлятися вже було, ну я незнаю – сам себе не обдуриш.

Тому що я не розумію, як можна взяти автомат і йти проти своєї матері воювати – такого бути просто не може!

І так, плакали від страху… було таке. Ну дякувати Богу, бачите, не вбили. Але психологічно - постріляв він у повітря, погрожували. І сказали: десь ще раз побачимо, то будеш на цій купі; або з нами - або ось сюди...

Я прийшов на роботу, виходить, я на шахті працював. У нас 4 зміни є:

перша - з 6 до 12 дня,

друга - з 12 до 6 вечора,

третя зміна – з 6 вечора до 12 ночі,

і четверта – з 12 ночі до 6 ранку.

Я прийшов у другу зміну, це було близько половини першої. «Нарядна» - де ми приходимо, сидить начальник і роздає наряди на роботу, дає завдання. Там двері металеві, приблизно, десь із сантиметр – може трохи більше. Я їх закрив та буквально, коли я їх за собою закрив, миттєво стався вибух ззаду – близько 3 метрів. Я не знаю з чого воно потрапило, але двері винесло. Разом із рамою залізною навареною! Її взагалі, як пушинку просто винесло. Це ось поряд зі мною, проспект Леніна, 98, у гараж влучило… Снаряд чи міна.

Потім у Пролетарському районі, Дібровському районі, 10 років Жовтня. Поліклініка, там, де живе моя хрещена. Це проспект Леніна, 137. У них в сусідні будинки влучило.

А торговий центр «Містечко» – від нього взагалі не залишилося каменю на камені. Він згорів повністю, там поруч просто телевежа, та й вони, напевно, її хочуть зруйнувати, щоби погасити центр комунікацій, зв'язку.

І на роботі я ж прийшов, я нарахував 26 влучень – коли ось після цього вибуху, що був за мною.

Було 26 пострілів, які лягли саме у ціль, де ми лежали, там у підвалі. Поруч зі мною лікарня «Райдуга». Перший поверх — взагалі там немає жодного скла, ні рам - повилітало все, тобто теж вибухом посікло все.

Поруч із поліклінікою, там трохи виходить ближче до центру міста – швейна фабрика.

Там теж усередині попадання на саму територію, територією вибухи. Приватний сектор дуже сильно постраждав — будівлі, там тріски одні залишаються.

Є такі, де просто саме впала, але не вибухнула. Пощастило людям – бомби авіаційні.

Моя мама до першого конфлікту, вона жила у своєму будинку, в районі 10 років Жовтня. У неї приватний будинок. Виходить, вона поїхала до села, де народилася, і там досі живе. Нині на окупованій території – це Сватівський район. Ось, і в неї, між її будинком та сусідським — паркан. На ньому лежить, я не знаю, вона може метра 4 приблизно 5 у довжину, бомба. Вона не вибухнула дивом.

Якби вона вибухнула, там взагалі від двох будинків нічого б не залишилося.

176

Літаки літають і бомбардують. Рубіжне, Сєвєродонецьк. Потім у нас неподалік міськвідділу влучили у кухню житлового будинку. У шести будинках поряд узагалі вибило всі вікна. А на дев'ятому поверсі зрушило плиту.

Обстріли були постійні. У Сєвєродонецьку потрапили, здається, у газопровід. Ця заграва була метрів тридцять заввишки. Горіло десять днів. Я не знаю, може й досі горить. Стегенця валялися навколо. Трупи були. Дітей вбило.

У 109 будинку вбило маленьку дівчинку та матір. Вони не встигли втекти. На вулиці Леніна теж убило людей, коли снаряд потрапив у кухню.

184

З ранку до вечора обстрілювали, бомбили з літаків. Навіщо вони це робили? Я не знаю. Мінометні обстріли були щодня. Я жив у двадцятому будинку, а на двадцять перший о шостій ранку скинули або бомбу, або я не знаю, що. Частину будівлі з третього по п'ятий поверх було знищено. Ані поверхів, ані квартир. Напевно, дванадцять квартир точно не стало.

За водою в криницю йдеш, а поруч трупи людей лежать на вулиці, і ніхто їх не забирає. Від бомбардувань загорялися будинки. Пожежні намагалися гасити вогонь, але що може зробити одна машина, коли вся вулиця вигоряє.

Поруч із під'їздом люди загинули. Я особисто бачив мертву жінку на вулиці. І чоловіка років сорок. Мабуть, у момент обстрілу проходили поряд із будинком та їх убило.

Руйнування були катастрофічними. Будинки, магазини. Обстріляли Лисичанську дитячу обласну лікарню. Дітей евакуювали, ні лікарня, ні швидка допомога вже не працювали.

Працівники швидкої боялися виходити працювати через постійні обстріли. Четвертий мікрорайон дуже постраждав. Люди ховалися у підвалі девятиповерхівки, коли прямо в укриття потрапив снаряд. Знесло балкони, вирвало двері.

Було потрапляння до п'ятнадцятого будинку. Там взагалі між четвертим і третім поверхом стін немає. Дуже сильно постраждали технічні коледжі №94 та №56. Кажуть, що їх замінували.

Був приліт за місцем видачі гуманітарної допомоги. Там зібралося двісті-триста людей. Бо ніде поїсти не візьмеш, навіть якщо ти маєш гроші. Ти нічого не купиш, ніхто туди нічого не привозить. Люди стояли за гуманітарною допомогою: стегно давали одне, олію, хліб, воду. Батькам маленьких дітей давали п'ять памперсів та пачку дитячого харчування. Ти ж дитині не поясниш, однорічній, що немає їжі.

Перший приліт був трохи далі житловим сектором.

Другий не долетів – теж по житловому секторі вдарили.

Але третій і четвертий – саме по Будинку культури – там, де люди стояли.

Усі розбіглися одразу: хто до підвалу, хто куди, хто на землю впав. Люди прийшли по їжу, а їх навмисно обстріляли.

214

У Четвертому мікрорайоні розбомбили дев'яти поверхову будівлю. Потрапили якраз посередині.

Надвечір знову були вибухи. У нас там не було жодних військових установ чи баз. Взагалі нічого. Але щодня, щоранку літали літаки.

На десятий день війни у місті практично не залишилося живого місця. У нас немає якихось військових баз, у нас не стояли танки у дворах. Але обстрілювали нас серйозно. Від нашого міста практично нічого не лишилося.

За адресою Квартал Ленінського Комсомолу (Центральний), двадцять один, знаходився житловий будинок. Снаряд потрапив усередину будинку. З шести під'їздів залишилося два крайні. Трохи вище – двадцять восьма школа. Теж потрапив снаряд у середину. Двадцять восьмий будинок у Четвертому мікрорайоні – потрапляння на шостий поверх.

Коли я вийшла зі свого будинку, то були перші жертви. Трупи лежали біля будинків на вулицях, а сусіди накривали їх ковдрами та ще чимось. Все довкола було зруйновано. Автобусна зупинка була як консервна банка стиснута. Уявіть, якої сили був удар, що бетонні плити вилетіли на сусідню вулицю, а осколками розбило будинки і вибило вікна. У людей, що знаходилися ближче до епіцентру вибуху, тріщина в будинку пішла. Бомбили школи, магазини.

Потрапили до торгового центру "Донбас", там була величезна пожежа. Два дні горів Центральний ринок. Це було, коли ми вже поїхали. Я не знаю, з чого треба було обстріляти його так, що два дні не могли пожежу загасити. Поруч із ринком - сто дев'ятнадцятий, сто вісімнадцятий, сто одинадцятий житлові будинки. Вони також постраждали від вибуху. Двадцять восьма та тринадцята школи. Квартал Східний. Червона Вулиця, школа тринадцята.

236

Двадцять першого березня я був у орендованій квартирі. У мого роботодавця був друг, він мені надав житло. Снаряд потрапив у цей будинок, а я на той час перебував у прибудові. У будинку були документи, речі та все інше. Це було вранці на вулиці Любові Шевцової, 94.

У Лисичанську був магазин «Містечко». Першим розбомбили його. На повороті Мельникова та вулиці Круглова розбомблено багато будинків. Яма була така, що танк можна сховати.

Ще постраждав дев'ятиповерховий будинок на проспекті Леніна. Там були потерпілі, яких почали доставляти до лікарні.

244

Згодом обстріляли те місце, звідки я їхав. Саме точку збору, де збиралися всі люди: діти, люди похилого віку, жінки. Росіяни обстріляли це місце. Це відео у мене є, якщо потрібно, я вам його надішлю. Бомбили з літаків. Скинули бомбу на парашуті. В одному дворі була така вирва, що вантажівка, напевно, може поміститися.

248

Буквально на другий день, у нас повилітали шибки в нашому будинку. Бо коли був перший ракетний удар по Києву, багатоповерхівку зрізали. Її зрізали повністю на Жулянах. Так ось ці дві ракети пролетіли над нашим будинком, я не знаю, може метрів тридцять від сили. Знесли сім поверхів. Два попадання ракети знесли сім поверхів у будинку. Але тільки сам проліт цих ракет, не попадання, а просто проліт — у мене в будинку повилітали шибки. У двадцяти чотирьох поверхівці. Тобто там з одинадцятого по дев'ятнадцятий поверх просто зрізало.

Коли ми їхали електричкою, ми до Фастова ще не доїхали, це не так далеко від Києва – дівчинка у вагоні сиділа і знімала селфі. І в цей момент – ми їхали вночі – реально ракета пролетіла повз вікно електрички. Стріляли чітко по електричці. Розуміли, видно було ж, що поїзд якийсь їде.

Щодо Харкова, я можу сказати, що я працював свого часу у Харкові. І там у мене також багато друзів на Холодній горі. Я працював у “Екопарку”, в барі. Я працював кухарем. От хлопці, які працювали зі мною – двоє загинули. Там же у “Екопарку”. Рознесли вони в пух і порох цей "Екопарк". Запитання – що їм зробили звірі. Причому у цей “Екопарк” і з Брянська приїжджали, і з усієї України. Це був безкоштовний парк для людей, для дітей, це було дуже красиво і цікаво. Я бачив реально мільйони людей, які приїжджали автобусами, і з росії, і з України. І нікому нічого поганого цей “Екопарк” не зробив.

Плюс до всього – він був поза містом. Він був просто у зеленій зоні – це була зона відпочинку. Вони його розбомбили в пух і порох. Просто. Там не було військових частин – розбомбили. З людьми, з тваринами.

270

Перше, що почали робити, — землянки в лісі. Тому що у нас, виходить, село, як я думав раніше, що воно Богом забуте село. Що воно нікому не потрібне, що туди ніхто не зайде і взагалі. Сільська школа – взагалі немає інфраструктури. Але односельці, вони почали готуватись. Літні люди – сорок років, п'ятдесят. Шістдесят. Готуватися саме до війни. Почали копати землянки. Навколо ліс, і ось у лісі почали копати землянки. Техніка, було кому допомогти, ескалатори, крани. Усі дружно рили землянки. І що тоді мене здивувало, що землянки копалися на тому місці, це ж за розповідями, де під час Другої світової — те саме робили землянки.

Стовідсоткове свідчення з Бородянки, де у підвалі чоловік знайомої був. Я не знаю, як він залишився живим. Він живий, але психічно хворий. Йому понад сорок років, а за розмовою — йому років шість. Там ситуація просто... Там скільки їх у підвалі було людей, Саме я не знаю цифру, але чоловіків розстріляли - я не знаю, як він вижив. Але він вижив. Чоловіків розстріляли одразу. Але там були "кадировці". Це просто бридкі тварюки, які чоловіків розстріляли відразу. Жінок ґвалтували поголовно. Не було жодної жінки з підвалу, яку б вони не ґвалтували. І ґвалтували натовпом — по п'ятнадцять, по двадцять чоловік. Це те, що знайома розповідала. Це не те, що ти прочитав в інтернеті – це що насправді було. А маленька дитина була, сім чи вісім років — вона хотіла захистити маму. Діти ж як діти - завжди хочуть захистити маму. Так вони, не роздумуючи, одразу цю маленьку дитину розстріляли.

Ось вам "кадировці". Ось вам "русский мир".

291

Тільки чули, що танки рухаються, одразу ховалися. Намагалися у вікна не виглядати – щоб не провокувати. Вони їхали, і один перший удар влучив у дев'ятий поверх. З танку. Потім один чи два удари були вже по бічній стіні. По несучій. За весь час у наш будинок було вісім танкових ударів.

Потім почалося – літаки почали летіти. То всі бігом у льох спустилися. Такі вибухи були, що двері навіть мотузкою прив'язали, щоб тримати. Аж двері відчинялися від цих ударів. Як вакуумом їх витягало назовні. А коли вибігли – дивимося все в диму, у пилюці. Подивилися наслідки від авіа нальотів. Через будинок – середнього під'їзду нема. Нашого під'їзду практично не стало – лише лицьова сторона. І начебто арка утворилася – до сьомого поверху. Начебто як по центру намагалися потрапити. Жити в цьому будинку вже просто неможливо. Залишилися там образно кажучи перший та третій під'їзди. Середнього немає – це вже будівлю порушено.

305

Прилетів снаряд – ось ці ось снаряди фосфорні, двадцять третього чи четвертого березня. Згоріли повністю три будинки. І сусідський будинок згорів. І біля нас згоріло шість будинків. Мій будинок повністю згорів. Його нема. Повертатись не знаю куди.

Біля нас дуже багато чого згоріло. Була семінарія, куди ми думали піти сховатися. Її теж спалили. На той момент, коли ми були ще в Ірпені, то точно знаю, що згоріла пожежна частина. Ми бачили стовпи диму.

311

Найстрашніше це були гелікоптери. Коли він завис над нами. Над нами метрів двісті. Я не бачив – мені вже солдати розповіли. Але за звуками це було дуже страшно, тому що ми сиділи прямо в ямі, це не укриття. Все над головами пролітало.

Коли згорів мій будинок, я та мій реабілітант викопали яму і сиділи в ній. У мене навіть речі всі в осколках. Рюкзак на мені теж був в осколках. Осколок у кишені.

Я залишився без нічого – без майна, без машини, майстерні, обладнання. Залишилися великі борги. Будинок розбомбило не одразу — перший приліт був міни. У мене була там ікона – велика діра утворилася у дерев'яному зрубі. Але будинок був ще «живий». Ми вже там не жили, бо це було небезпечно. Вирили ями поруч із будинком, щоб у них ховатися.

На початку березня прилетів гелікоптер. Дерева покосило, спалахнуло майже все, спалахнув будинок. Ми всі побігли в яму і впали, а над головою літали ракети, лунали вибухи. Були видно осколки, коли падали дерева. Я тільки думав, щоб на голову нічого не впало. Коли стало тихо, я виліз із ями і побачив, що спалахнув будинок. Але стан був незрозумілий: закінчилося бомбардування, не закінчилося? Згорів будинок, машину придавило дерево, що скосилося від вибуху.

325

Так склалося, що з'явився мій колега по роботі. І він каже, допоможи мені будь ласка. А в мене були водійські права. Один мужик давав нам бус свій і попросив, щоб ми його дружину та дитину вивезли хоча б до Києва. А потім за кордон. Такі були плани, але так не вийшло.

Ми поїхали до Бучі, це ще було більше місяця тому. Ще до цих звірств – коли ґвалтували, вбивали людей. Але вже обстріл був. І коли ми приїхали, ми потрапили якраз на перший обстріл, коли «попадали» вже по мирних будинках, по всьому місту. Нам довелося сховатися в укриття в тому самому будинку, де він винаймав квартиру. Ми пішли туди в укриття, і там було ще п'ять жінок і дев'ять дітей.

Ми пробули там майже три доби – не виходячи. Обстріли були серйозні та інформація була про те, що росіяни вже у місті. Що рашисти там уже. Ми не так за себе переживали – як за жінок та дітей. Через дві доби я таки вийшов надвір і побачив жах. Вийшло так, що будинки були вже поруч зруйновані наполовину.

І в нашу машину «прилетіло», теж машина згоріла. Вибухнула — згоріла — взагалі вщент. Я повернувся до підвалу, розповів усе Саші. Ми намагалися так, щоб жінки цього не чули, щоб менше паніки та менше діти плакали.

Вирішили — ніч перебудемо, і їдемо хоча б електричкою. На будь-якому транспорті, на якому вийде.

І сталося так, що тієї ночі «потрапило» саме в наше укриття, в якому ми ховалися. З нами був Вовчик, сам він із Бучі, ми там познайомились. І вийшло, що після удару обірвало трубу з гарячою водою. Гаряча труба обірвалася, облила його. Мені трохи осколки потрапили в ногу, мені робили вже тут операцію. Його облило водою, окропом, це було жахливо. І так вийшло, що ми мали покинути цей підвал, бо ми думали, що все обвалиться. І до ранку, до цієї електрички ми забрали всіх дітей, сіли на цей потяг і приїхали на Дарницький вокзал. А там чекали на відправлення на Львів.

353

Як їхали дорогою — то це жах. Машини перевернуті, спалені, просто розбиті. І навіть мікроавтобус лежав – на ньому червоний хрест намальований. Видно віз гуманітарку, бо довкола купа різних речей валялася. У нас там таке мародерство! У квартирах – якщо не відчиняєш, виламують двері. Заходять, забирають, що їм треба. А то й виганяють людей. Мовляв, чого ви ще тут — давайте геть звідси. А жінка мені розповідала – ми питаємо – “а куди ми підемо”. А вони - "а нам все одно - хоч наліво, хоч направо". І на неї автомат. І так вони у кожну квартиру заходили.

Між скляним заводом та Бучею є переїзд. Машиною там зазвичай легше проїхати, бо немає шлагбауму. Хто хоче швидше в Ірпінь доїхати чи до Бучі. Туди об'їжджали. І там порозстрілювали дуже багато. Бо наші там відстрілювалися – їх виганяли. І росіяни, нелюди, просто біля переїзду – дуже багато лежало наших бійців. І ось люди які поряд – там приватні будинки – вони хотіли забрати тіла. Вони їм не давали. Вони починали стріляти. По ногах стріляти — щоб не підійшли.

369

Коли у вежу потрапили на моїх очах – цю телевізійну – я якраз у вікно дивлюся, бубух – і ця вежа спалахнула. І я зрозумів, що якщо вже в центрі міста по вишці – це дуже серйозно. Просто людина виходила за водою до кіоску, і щось там на хвилину затрималася. Прикурив, іде вже назад – і тією ж дорогою падає снаряд.

373

Сусідній будинок як зачепило! Обвалилися балкони, вікна вилетіли. У мене будинок найбільший у місті Краматорську. Довгий, на дванадцять під'їздів. І цей будинок, який постраждав від вибухової хвилі, знаходився з боку першого під'їзду. А я живу у дванадцятому під'їзді, але у мене шибки у вікнах вилетіли. Уявляєте, який це був вибух, якщо з іншого боку вилетіло. Моя мама живе у цьому будинку. У неї теж на балконі скло вилетіло. Були загиблі. Був такий вибух – я підскочила. По-перше, несподівано, по-друге, страшно. Я спочатку сіла – думаю, що це було? Поряд ось. Хвилин через десять мене почало трусити. Почало доходити, що ще трохи, і мій дім, мій під'їзд – це могло статися зі мною, з дітьми. Бульвар Краматорський, 24 — постраждалий будинок.

Дев'ятнадцятого Партз'їзду, 38. Попадання. Там люди постраждали. Це найбільший будинок, він знаходиться поряд із СБУ. Можливо там через це сталося. У п'ятнадцяту школу.

У Старому місті потрапило до шістдесят п'ятого училища. У нас тут у Краматорську дуже багато зруйнованих будівель.

388

Я бачив на власні очі, я їздив якраз до залізничного вокзалу, там у нас гуртовий магазин сигарет. І саме тоді на залізничний вокзал прилетіла ракета. Я був поруч – ще не дійшов до магазину. Вибух був дуже сильний. Я одразу пішов туди після вибуху. Видовище було дуже страшне. Діти, жінки загиблі, крові "море". Дуже страшно. Мертвих було дуже багато. Особливо дітей.

393

Добре, що під'їзд був у чужому будинку відкритий, і люди пустили мене до свого підвалу. Інакше я б там померла. Повернулась, а чоловіка нема. Він пішов шукати мене. Напевно, Бог таки мене вберіг, бо чоловік пішов, а біля нього загинула жінка. Їй ногу відірвало. Думаю, корегувальник якийсь був, бо тільки приходимо за гуманітаркою чи водою, тільки люди збираються, відразу починається бомбардування. Це неможливо передати словами. Того дня влучили у першу школу, де гуманітарку та хліб давали. Дві жінки було вбито і двох чоловіків поранено осколками.

Нас постійно бомбили. У нас у дворі хлопчик грів воду. Йому осколком поранило ногу. Це я бачила особисто. 32 роки хлопчику. Він у госпіталі лежить. Піднялася нагору, щоб повітрям подихати. І це добре, що я стояла у під'їзді. У нас двері всі пошкодило цими залізними осколками, а хлопчик впав і це було дуже моторошно. Мій син служив, у п'ятнадцятому році був в АТО.

Він досвідчений, джгутом перев'язав ногу тому хлопцю, щоб зупинити кров. Волонтери віднесли на дверях цього хлопця до лікарні, потім його до Курахово відвезли, потім у Покровськ, потім у Дніпро. Син дзвонив йому, зараз він десь на Львівщині. Ось так на моїх очах хлопчик "чайку попив".

409

А о четвертій годині ранку з'являвся літак російський. І починав бомбардувати. І по селу, і по сховищу — зерносховище розбив, де зберігалося зерно.

Потім я сидів на лавці у дворі. Підлітає літак. Над моїм будинком прямо пролетів. Мені страшно. Я розвернувся, а там у нас лісове господарство. І потрапило туди в будівлю. Будинок розлетівся. Мені страшно стало, я одразу в підвал ховатися. Перелякався, ну таке ніколи не бачив, щоб будинки руйнувалися, розліталися. Це жахлива справа.

Будинки горіли, розбивали будинки, дахи зносило. По вулиці Шевченка, де я живу, там двоповерховий будинок був. І люди сиділи у підвалі. Вдарив снаряд, просто у двір потрапив. Знесло другий поверх, машину пошкодило...

Село Довгеньке в Харківській області. Я живу за сім кілометрів від нього. Цілком стерли, там немає взагалі села, розбомбили. Чоловіки сиділи чай пили, у кухоньці, снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...

У нашому селі обстріляли школу — у Долині, двоповерховий будинок вибухнув, розбомбили, багато будинків постраждали від війни.

424

Бомбили, ставили свої установки. На подвір'ях, там, де будинки. Привозили, відстрілювали. І виїжджали. Ми потім сиділи у підвалі.

Коли дізналися куди попало, куди цілилися – Господи, це у людей – це важко назвати людьми. Нічого святого. Там ховалися діти з Ізюма. Там біженці з Ізюма. З Сєвєродонецька. І там нічого. Крім Лаври, там нічого такого. Як кажуть вони, вони ціляться лише по військових цілях. Немає військових цілей - там є Лавра.

431

Розстріляли в нас християнську церкву “Добра вість”. Вони хотіли змусити їх розстріляти якихось людей. Вони відмовилися. Тоді вони розстріляли їх. Чотирьох людей. Один з них мав вісім дітей.

А тепер від Тетянівки нічого немає. Там вулиця йшла до монастиря. Буквально з одного боку вулиця, з іншого боку Донець – річка. І там уже нічого від вулиці практично не лишилося. Будинки чи то згоріли, чи одні каміння залишилися. Сусіди всі, з якими вона жила раніше разом – сусідів немає. Ті, що залишилися там – люди загинули.

У нас курорт є для "спинальників", повністю розбили на курорті приймальне відділення. Великий такий будинок був старовинний, стіни. Потрапила ракета та зруйнувала наш курорт.

На Східному там два будинки розбили.

І ще, у нас є таке селище Семенівка. 2014 року там стріляли. Там була обласна психіатрична лікарня. Зруйнували так, що там взагалі нічого не лишилося. За цей час все відбудували, збудували новий корпус. І знову, коли розпочалася повномасштабна війна – знову все розкурочили.

446

Електрика пропадала. Стріляли ракетами, у підстанції потрапляли.

Знайома у мене з роботи, з якою раніше працював – вона їхала велосипедом у приватному секторі. Щось вибухнуло, і її сильно зрешетило. У тяжкому стані вона.

І по школах вони стріляли. Вікна вибивало. І по будинках теж. Здебільшого вночі вибухали ракети. Вибивало вікна, двері, машини горіли. Були й убиті, поранених було багато, і діти там були.

Працював ринок довго, потім на ринку впала ракета. Годині о дванадцятій, напевно, дня. Людей постраждало багато. І ринок не працює.

454

За кілька днів у місті Коростень, на Житомирській, скинули снаряд. Казали, що близько тисячі кілограмів тротилу було. Настільки сильний удар був, що десь у глибину до чотирьох – п'яти метрів. І яма там… Ну, одним словом – озеро утворилося. Десяток будинків було знищено. Багато хто постраждав.

Я постійно телефонував сестрам. Вони розповідали, що бачили у Києві: дуже багато мирних жителів були просто мертві. Лежали просто на тротуарах, на дорозі. Просто лежали мертві. Мої сестри це все бачили десь протягом двох тижнів. Як людей просто вбивали. Були й діти вбиті.

463

В нас завод, там зерно в нас. Чотири ракети в завод влучили. Була хата – і вже в мене будинку немає. Я збудував двоповерховий будинок, паркан, велике господарства. Все в порох - яма приблизно була глибиною двадцять метрів.

Я дзвонив у село – обстріляли два будинки. І двоє людей ховалися у льоху. І там загинули. Чи засипало їх – точно не знаю. А от коли вже тут був, нещодавно я втратив сина. Він був у сестри. Сирена загуділа – вони в льох. І розірвало льох, і їх.

Це Дніпро, околиця Дніпра. Будинків там набудували – але вони вливаються у місто. Не знаю скільки ракет летіло, але скосило підряд чотири будинки. І так летіли, що аж землю загрібали.

473

У нас у Дніпродзержинську постраждало село Карнаухівка. Це прилегла частина міста. Там постраждали шестеро людей. Це пенсіонери здебільшого. Приватні будинки там. Це поряд, буквально за десять кілометрів від нас.

05.05.2023

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------