Війна, яка не змогла знищити добро та людяність: інший погляд, що змінює стереотипи

У німкені Фогель був нелегкий вибір. Вона могла не впустити українського юнака, якого розшукувало гестапо, до свого будинку. Але тоді його неминуче чекав розстріл. Або заховати Максима у себе. Та  у випадку викриття, вона сама б опинилася у тюрмі.

Фрау Фогель вирішила ризикнути та врятувати хлопцеві життя.

На дворі лютувала зима 1942-ого. У світі лютувала Друга Світова війна. А у серцях багатьох німецьких сімей, що мешкали у місті Сокаль на Західній Україні, лютувала незгода із політикою нацистського керівництва.

Фогель ненавиділа війну. Війна відібрала її чоловіка. Війна відібрала у неї сина. Вони загинули у Першій світовій війні. Будучи мобілізованими тодішньою німецькою владою.

Наприкінці тодішньої, першої у її житті війни, Фогель разом із батьками переїхала до України.

Напевне, це був вибір Бога. Щоб за десятки років покласти на неї тяжку ношу порятунку українських юнаків.

Першим був Максим. Його, як і все молоде та фізично здорове населення із прилеглих до Сокаля сіл та містечок, затримали німецькі солдати та гестапівці, аби відправити на примусові роботи до Німеччини.

Із односельцями, у вантажних вагонах численних ешелонів, Максима перевезли до пересильної тюрми у Львові.

Тут вперше юнак побачив бараки, колючий дріт і вартових на вишках.

Максим організував втечу односельчан. І пішки, лісами та полями, у лютий мороз він дійшов до Сокаля.

У рідне село Поздимир шляху не було – тут його відразу б затримали. Як організатора втечі, його чекав розстріл.

Один із його одногрупників із залізничного училища у Кам’янка-Бузькій, де вони встигли провчитися рік до війни, жив у Сокалі.

Та знайомий переховувати хлопця у себе не наважився.

- Тобі треба заховатися там, де шукатимуть в останню чергу. На околиці міста має будинок пожила німкеня. Батьки у неї померли. Вона одна. Іди в сторону села Поториця. На виході з Сокаля, останній будинок – то її, - сказав одногрупник.

Третя ночі. Шістдесяти п’ятирічна Фогель зробила свій вибір. Щойно вона впустила до свого будинку замерзлого, обдертого, голодного та усього в ранах Максима.

Фрау дала йому дах над головою, лікування та їжу – на наступний рік.

Аби виправдати його проживання у будинку, вона почала здавати інші кімнати в оренду місцевим студентам. Їхні батьки пішли на співпрацю із німецькою адміністрацією, тож таким чином Фогель убезпечила себе від перевірок.

У Максима був свій окремий вхід, тож за рік переховування він із іншими постояльцями так і не перетнувся.

Фогель не лише переховувала юнака. Вона почала вчити Максима німецької мови. Щоб це у майбутньому змогло йому допомогти врятуватися.

Німкеня витратила більшість свої заощаджень, заплативши хабарі, та виробивши Максиму німецькі документи.

Уже за рік, володіючи мовою та маючи необхідні папери, Максим зміг вільно пересуватися містом. Та заробляти гроші на підробітках.

Згодом Фогель переховувала у себе й інших місцевих юнаків, яких розшукувало гестапо.

Максим знав про п’ятьох. Скільки їх було насправді – до сьогодні не відомо.

Так, ризикуючи своїм життям, німецька жінка рятувала від смерті та концтаборів українців. Це був один із випадків проявів неабиякої людяності, та своєрідного протесту проти жорстокої війни на винищення. Не усі німці підтримували нацистську владу. Не усі були загарбниками та агресорами.

Випадково, від одного з односельців, Максим дізнався про важку хворобу батьків. Два дні вагався. На третій, пішов із їжею та ліками до села. Рідних у нього не було. Двадцять кілометрів до Поздимира, і Максим вже в рідній хаті.

Шість разів йому вдавалося відвідувати батьків. Знання мови та документи, куплені фрау Фогель, дозволяли юнаку проходити німецькі патрулі.

Але його зрадив хтось із односельців. Максим був вражений. Німкеня, ризикуючи своїм життям, хлопця врятувала. А хтось із села – на нього доніс.

Багатоденні допити у “чорній жандармерії”. Так називали тюрму гестапо в Сокалі. Німці вимагали назвати  - хто його переховував.

Максим витримав катування. І не видав Фогель.

Хлопець опинився у Янівському концтаборі у Львові. Його розстріл був питанням часу. Але Маким знову організував втечу.

Морозна весняна ніч 1943-ого. Максим знову стоїть перед фрау Фогель.

Німкеня не може його взяти до себе – її будинок переповнений молоддю.

Фрау веде його до знайомих. У Сокалі вона не одна переховувала від гестапо українців.

Фогель привела Максима до будинку сім’ї Шиллерів, над річкою Буг, на іншій околиці Сокаля. Тут він переховувався до літа 1944-ого – відступу військ Вермахту.

Голова сімейства Шиллерів був родом із Франкфурта – на – Майні. В Україну також переїхав після Першої світової війни. Тоді його батько був німецьким офіцером. Війна забрала його життя.

Шиллери були вчителями, мали двох маленьких доньок. Заховавши у себе втікача з концтабору, німець Шиллер поставив під загрозу не лише своє життя. А й дружини та двох дітей.

Бути людиною. Нелегкий вибір серед жорстокого життя. Ризикувати своїми близькими, заради порятунку чужих для тебе людей. Складний вибір, нелегка життєва позиція. І кожен день такий вибір робила не одна німецька сім’я, рятуючи українців. Світ в час війни  не був чорно – білим. Численні приклади людяності та гуманності це підтверджують.

Фрау Фогель та сім’я Шиллерів виїхали із Сокаля з німецькими військами, при відступі влітку 1944-ого. Вони боялися переслідувань репресивної машини НКВД.

- Вони повернулися до Німеччини. Уже за незалежності України, я багато років намагався їх розшукати. Але мені цього не вдалося, - закінчує свою розповідь Максим Савка.

Я зустрічався із ним у Сокалі в 2017 році. Максиму Васильовичу тоді було 93 роки. 5 дітей. Вісім внуків. Чотири правнуки. Своїм життям усі вони завдячують кільком німцям, що врятували їх батька, дудуся, пра дідуся від нацистського розстрілу.

…

Німецький бауер Отто Вент врятував із німецького полону двох французьких військових. А ще допомагав українським остарбайтерам. Відомого багатія із села Маттштедт, у районі Веймара, поважала уся тутешня нацистська адміністрація. Однак німецький дідусь наважився, таким вчинком, показати своє відношення до кровопролитної загарбницької війни на винищення.

Історію Отто Вента розповіла мені Ольга Мисишин із містечка Дрогобич на Львівщині, коли я збирав історії українців, яким вдалося пережити примусову працю в Німеччині.

Її чотирирічну, із молодшою сестрою та батьками насильно вивезли на примусові роботи. У 1942-ому, упродовж кількох днів, села на Дрогобиччині оточувала поліція із німецькими військами. Молодих мешканців затримували та під конвоєм зганяли у товарні вагони. Із села родини Мисишин – Дорожів – вивезли усіх – окрім стареньких людей.

У Німеччині, сім’ю Мисишин місцева адміністрація розприділила на роботу до Отто Вента. Саме дідусь та його донька Маріца Вент, клопотали перед тутешньою владою, щоб до них скерували сім’ю із маленькими дітьми. Бо Маріца мала свою історію протистояння із війною.

Більше року, як її чоловіка примусово мобілізували нацисти. Останні листи від нього надійшли із Східного Фронту – десь із України. Коли і де загинув чоловік, Маріца Вент так і не дізналася. Розв’язана нацистами війна, відібрала у маленької дитини, сина Маріци – батька.

Тому і жінка, і Отто Вент й захотіли до себе українську сім’ю із маленькими дітьми.

Офіційно, батьки Ольги Мисишин були примусовими працівниками.

Та сім’я Вентів до них ставилася як до рівних. Дружина Отто, Маріца та Агафія Мисишин (мама Олі) – разом готували їжу для працівників. Усі хатні роботи виконували також разом. Спільно святкували, разом ходили до церкви та відпочивали.

Син Маріци бавився з Олею та її сестрою. У них були спільні іграшки.

Жили сім’ї Мицишинів та Отто у сусідніх будинках.

За роботу Отто Вент розраховувався із українцями продуктами харчування. Агафія продавала їжу та обмінювала її на одяг у сусідніх селах.

Тож примусові українські остарбайтери Мисишини, були фактично найманими працівниками, отримуючи оплату за свою роботу. Але і Отто, і Маріца, неодноразово нагадували батькам Олі, що про це не можна розповідати. За таке нацисти б відразу кинули німецьких господарів до тюрми.

Влітку 1944-ого на центральній дорозі села Маттштедт, зупинилася колона військовополонених. Більше тисячі бранців повлягалися вздовж усього села. Кілька десятків німецьких солдатів на початку та в кінці колони. Вздовж неї – патрулі.

Дорога примикала відразу до паркана будинків Отто Вента.

Від самого ранку, Маріцца та Агафія чистили та варили картоплю й іншу їжу для полонених. Отто та батько Олі – Михайло, розмовами відволікали німецьких вартових. В той час, українська дівчинка, із німецьким хлопчиною – внуком Вента, оперезавшись коромислами із харчами, перелазили через діри в паркані, між будинком та дорогою – та передавали їжу військовополоненим.

Сім’я німців та українців так працювали цілий день.

Коли стемніло – німецькі військові, криками, почали піднімати полонених в дорогу.

Оля згадує, що відразу і Отто Вент і її тато вийшли з будинків, та пролізли під парканом у темряву.

Вони повернулися коли на вулиці світало.

Через кілька десятків років, уже в вільній Україні, батько Олі розповість їй, що тої ночі з Отто Вентом, їм вдалося витягнути із колони двох французьких офіцерів, провести їх та заховати у лісі.

Кілька днів, допоки колишні військовополонені переховувалися, Маріца Вент готувала їм їжу та тайком переносила до лісу, що був поряд із полями Отто Вента.

Згодом, старенький німець скерував французів лісами, в обхід німецьких застав за лінію фронту.

Людське  ставлення до українських остарбайтерів, організація втечі полонених. За такі речі нацисти відразу б відправили в концтабір. І Отто Вента, і його дружину, і його доньку. Та старенький німецький фермер ризикнув.

- Тепер, коли знаю, що про вчинки сім’ї Вентів дізнається громадськість, я можу спокійно вмирати, - каже мені Ольга Мисишин, тепер уже старенька бабуся із невеликого містечка Дрогобич на Львівщині. Вона хоча, щоб нащадки Отто Вента гордилися тим, що зробив у час Другої Світової війни цей німецький дідусь.

…

Висвітлити ці історії збереження людяності, попри важкі часи війни, я планував давно. Ця ідея у мене виникла багато років тому, коли в один із важких вечорів в лікарні із моєю бабусею, вона розповіла мені воєнну історію своє молодості.

Галина Шунь – так звали мою бабусю, народилася та виросла у селищі Олесько, за 70 кілометрів від Львова.

Їй вдалося пережити Другу Світову війну. Пережити її в Україні. Моя бабця врятувалася від насильного вивезення до Німеччини. Від примусової роботи і невідомого майбутнього вісімнадцятирічну дівчину врятував офіцер. Німецький офіцер. За кілька годин до облави на молодь в Олесько, німецький військовий, серед ночі, прийшов до хати батьків моєї бабусі, чим врятував її від остарбайтерства.

Тоді, недільної ночі, Шалина Шунь із тіткою втекли до Львова. Де й переховувалися наступні роки війни, працюючи підпільно швеями.

Цей німець, хоч і був офіцером, також був насильно мобілізований до війська нацистами. У 1941 році його доньці виповнилося 18 років. І хоч він виховував дитину сам, дружина його померла, та повноліття дочки – і примусова відправка на фронт.

Із літа 1941 року у районі Олесько квартирувалися німецькі військові. Сорокарічний офіцер неодноразово допомагав сім’ї Галини. Здебільшого продуктами.

Така прихильність не була пов’язана із коханням. У перші свої відвідини сім’ї, офіцер показав батькам потерте чорно-біле фото. Це була донька німця. Фактично, копія Галини Шунь.

Тож він так переймався долею української дівчини.

Офіцер попередив її та врятував від примусового вивезення. Щоб з сталося із військовим, коли б за це дізналися у німецькому командуванні? Державна зрада, зрада присяги, колабораціонізм, позбавлення звання, тюрма чи концтабір. Доньку б у Німеччині заклеймили – як дитину зрадника. Чи побачив би він її, чи прижив би ув’язнення?

І що взагалі сталося із тим офіцером? Чи вижив він у війні та чи повернувся до своєї дитини?

Бабуся про це так ніколи і не дізналася. Але вона часто молилася за те, щоб Бог оберігав доньку того німця.

Ця історія взаємодопомоги ілюструє й інший погляд на Другу Світову війну. Який руйнує стандартний стереотип поділу на “поганих” та “хороших”. Поділ трактування історії виключно як “біла” та “чорна” сторона.

Це погляд на війну, у якому було місце виручці, взаємодопомозі, проявам Великих вчинків Малих людей. Коли представники воюючих таборів, рятували життя мешканців інших країн, із якими воювала їх держава. Рятували життя інших, ціною ризику, втратити власне.

…

- Добро, зроблене нами в житті, обов’язково повертається, – каже мені Анна Таратило.

Під час Другої Світової війни, її сім’я у селі Велика Білина на Самбірщині у Львівській області, переховувала від німців трьох євреїв. Батька, та його двох синів. Три місяці українці ризикували втрапити до концтабору – за переховування євреїв. Таратили їх розмістили на стриху, годували та доглядали.

Пані Анна згадує, що боялися розповісти про євреїв односельцям та навіть сусідам чи далеким родичам. Зрадити могли найближчі.

- Добро повертається, - повторює жінка.

Після закінчення війни, іі, разом із мамою та бабусею і дідусем вислали на Сибір. Радянська влада піддала репресіям Таратил, бо батько був повстанцем, воював у лавах УПА проти Радянського Союзу.

І там на засланні, Таратил врятував німець Рутч, який поселив їх у своєму будинку.

Таратили врятували чужих їм євреїв. Німець Рутч врятував чужих йому українців. Безкорислива виручка. Людяність. Допомога.

Одна із найвідоміших драматичних історій порятунку українцями євреїв трапилася у Бориславі. Невелике містечко на Львівщині, що колись славилося нафтою, тепер відоме багатьом у Ізраїлі. Бо серед врятованих в час війни євреїв був Шевах Вайс, який згодом став спікером Кнесету Ізраїлю.

Ті буремні події пригадувала та розповіла мені Мирослава Лепка.

Її мама Розалія та тітка Павлина Щепанюк змогли два роки переховувати дві родини Гебельсів і Вайсів. Загалом вдалося врятувати 20 євреїв.

Тітка Павлина мала великий будинок над річкою. Стайня для худоби. Та великий погріб. У цьому погребі українці й заховали двадцять євреїв.

Мирославі Лепкій тоді було чотири роки, її брат Зеник – на три роки старший.

Саме діти відіграли вагому роль в порятунку євреїв. Вони були такими собі охоронцями – вартовими. Впродовж дня діти бавилися на подвір’ї. А коли бачили німецьких військових, які йшли дорогою, чи заходили-виходили в сусідні будинки – маленька Мирося подавала старшим знак – стукала залізною трубою по металевому турніку біля погребу. Та голосно кричала – “Зенику – не чіпай мене”. Для мами і тітки це був сигнал, що німецькі військові чи поліцейські поряд. Тому не можна ані заходити, ані виходити і погреба.

Мама та тітка, для маскування, у першу кімнату погреба підтопили – тож там постійно стояла вода. Кілька разів приходили із перевіркою німецькі військові та навіть гестапівці. Але коли бачили, що погреб по коліна у воді – далі вже не шукали.

А далі, пройшовши воду, був поворот та коридор на підвищенні. Відповідно, тут уже було сухо. Коридор закінчувався двома великими приміщеннями. Тут і жили євреї. Матраци, постіль, посуд.

У підлозі були викопані ями, у них палили дрова, щоб зігрітися. Дрова приносили також Мирося із братом. У них було ще одне завдання – двічі на місяць міняти постіль. Діти виходячи із погреба, маскувалися – щоб не було дуже помітно, вони закутувалися у постіль – начебто гралися у привидів. Те саме – коли приносили чисту постіль назад у погріб.

Тітка Павлина мала свій магазин. Тож купівля продуктів у великих кількостях, не викликала у німецької адміністрації підозр.

- Я кричала, Зенику – не рухай мене. Кричала дуже голосно. Від суцільного страху і боязні. Будь якої миті ми могли бути розкриті. Маму із тіткою та нас, маленьких дітей відправили б до концтабору. І нашим забавам настав би кінець, - згадує Мирослава Лепка.

Її родині вдалося вижити у тій страшній війні. І врятувати життя 20 євреям.

Вдалося отримати свою, невелику в масштабах, але перемогу.

Як і іншим героям, історії яких я описав. Німці рятували українців, українці – євреїв. Страшна війна перемолола мільйони життів та доль. Але не змогла здолати людяність, взаємодопомогу та взаємну підтримку. Як цивільних, так і військових.

Вони змогли протиставити насильству, вбивствам та стражданням – віру у добро. Та прагнення допомагати ближнім. Наперекір жахіттям війни.

30.12.2025