Жахлива правда за гратами

 
Тарас Зозулінський

Ця історія не лише про те, чим можуть обернутися пошуки правди в Європейському суді для українських в’язнів.

 

               Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,

               Б’є крильми птах та й ловить дзьобом грати…

               Не жур мене, товаришу похмурий мій, -

               Нам так приречено з тобою умирати.

                                                        Іван Багряний


 

- Я зашив рота - протестуючи проти незаконних дій адміністрації «зони». Керівництво Дзержинської ВК №2 обрало свою тактику «пресування»: мене «ламали» через інших засуджених. Їм було дано чітку вказівку: будь-якими способами добитися, аби я перестав писати скарги, - розповідає в’язень тепер уже дрогобицьких «Бригідок» Станіслав Луценко, який, перебуваючи за гратами, виграв Європейський суд з прав людини. Відтоді й почалося.

Замість перегляду вироку, засудженого понад два роки піддавали утискам у численних колоніях та СІЗО. Останні кілька місяців 2011 року Станіслав домагався умовно-дострокового звільнення. Був би вже на волі - мав законні підстави. Та прокурорські були проти. Не дивно - наважився піти проти Cистеми. З такими не надто церемоняться. Тому ця історія не лише про те, чим можуть обернутися пошуки правди в Європейському Суді для українських в’язнів. Це яскравий прецедент відстоювання своїх прав у горнилі пенітенціарної системи України.

Станіслава Луценка неодноразово переводили з однієї колонії до іншої. Накладали дисциплінарні стягнення за незрозумілі, суперечливі та неоднозначні буцімто порушення. Кидали в ДІЗО (дисциплінарні ізолятори). Позбавляли зустрічі з адвокатом. Через неправомірно накладені стягнення він двічі оголошував голодовку. Переслідування почалися в грудні далекого 2008 року. Далекого не тільки через те, що за гратами час тягнеться надто довго, а насамперед тому, що після винесення Європейським судом рішення в справі «С.Луценко проти України» на користь заявника, перебування в’язня у місцях позбавлення волі стало нестерпним. Окрім «європейського фронту», йому довелося ще й систематично відстоювати свої права перед адміністраціями колоній. Із правомірністю накладення дисциплінарних стягнень не погоджувався, оскаржував дії представників виправних установ до їх керівництва, наглядових прокурорів та суду. У травні 2011 року міг вийти на волю. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області виніс постанову про умовно-дострокове звільнення. Не склалося. І далі продовжував перебувати в неволі. А отже, попереду Станіслава Луценка знову чекала боротьба.

У 2011 році йшов десятий рік за гратами, а з врахуваннямутримання в СІЗО — одинадцятий. Однак не зламався і не зізнався. Не вбивав - наполягав знову і знову. Його заява проти України, вже друга, - знову перебувала на розгляді в Європейському суді. Вона стосується невиконання нашою державою попереднього рішення цього суду в його справі. У грудні 2008-го Єввропейський суд визнав, що мало місце порушення п. 1 ст. 6. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою: «Кожен має право на справедливий… розгляд його справи… судом… який… встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Після такого розвитку подій С.Луценко сподівався на перегляд його справи у Верховному суді України. І мав на це всі підстави. Так ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що кримінальна справа може бути повторно розглянута судом, включаючи поновлення провадження у справі, якщо Європейський суд встановить наявність порушення Конвенції.

І в КПК України є відповідна стаття - 400-12. У ній перелічено підстави для перегляду судових рішень Верховним судом України. Серед них - і така: встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана нашою державою, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

У рішенні Європейського суду сказано й про те, що С.Луценка було засуджено, незважаючи на потенційне порушення його прав, гарантованих ст. 6 Конвенції. Тому необхідно, наскільки це можливо, відновити його становище. А найприйнятнішою формою сатисфакції був би новий судовий розгляд.

Та не забуваймо, в якій «правовій» державі ми живемо. Як у нас «чітко» дотримуються букви закону та міжнародних зобов’язань. От і в цій справі: на третій рік після рішення Європейського суду, Верховний суд України (станом на 13 листопада 2011 р.) - на дату одинадцятого року перебування Луценка за гратами - так і не переглянув вироку Станіславу.

 

…Зустрілися ми на «зоні»у 2011-ому. «Бригідки», «Сороківка», або, як кажуть обізнані, - «на Дрогобичі». Офіційна назва - Дрогобицька виправна колонія №40. Переді мною людина, яку сміливо можна вважати символом боротьби проти свавілля українського судочинства та пенітенціарної системи. Це була перша розмова С.Луценка із журналістом. Не так давно до в’язня під різними приводами не допускали навіть адвокатів. Якщо відверто, то сподівався побачити «зламану» людину, адже десятий рік за гратами. Однак оптимізмові та силі духу Станіслава Луценка міг би позаздрити кожен із нас. На волі знайдеться небагато людей, які так уперто відстоюватимуть свої права.

- Грудень 2008-го. Я відбував покарання в Макіївській виправній колонії №32 на Донеччині, - розповідає Станіслав Луценко в ексклюзивному інтерв’ю. - Одинадцять заохочень адміністрації установи. З 13 років строку покарання відбув більш як половину. Ані порушення режимних вимог, ані дисциплінарних стягнень. Тому перевели на дільницю соціальної реабілітації, за територію «зони». Мешкав у гуртожитку, працював, поновився в інституті. З дозволу адміністрації міг виходити в місто без конвою.

25 грудня, отримавши усний дозвіл, я поїхав до магазину за продуктами. Тоді усе й почалося. Дорогою мене затримали працівники УБОЗ області. Без жодних пояснень завезли в Донецьк. Лякали, били. Мовляв, ти пустив надто велику «хвилю» і наробив проблем серйозним людям у Києві. Я не міг уторопати, що відбувається. Потім приїхав працівник колонії і відвіз мене в зону. 15 діб ДІЗО - за самовільне залишення робочого місця. Відбувши їх, я, не погоджуючись із покаранням, написав скаргу до прокуратури. Впродовж наступних трьох діб - систематичні обшуки. Не міг зрозуміти, що відбувається, адже понад шість років проблем з адміністрацією колонії не мав жодних і був в’язнем, що твердо став на шлях виправлення.

17 січня 2009-го мені принесли конверт із Брюсселя. Я дізнався, що виграв Європейський суд. Наступного дня мене знову кинули в ДІЗО - ще на десять діб. Керівництво колонії бідкалося, мовляв нічого не можемо зробити, є чітка вказівка «зверху». Тоді я вперше оголосив голодовку. А через кілька місяців мене перекинули на Дніпропетровщину - до Криворізької колонії №80. Це найстрашніша з усіх українських зон посиленого режиму. Мало кому вдається вийти звідти не отримавши додаткового строку, інвалідності чи туберкульозу. Опери там справжні кати - били постійно, систематично й нещадно. Мені весь час натякали, мовляв, знатимеш, як писати. Або щось на кшталт: «Ти пішов проти системи». Звісно, мені мстилися за звернення до Європейського суду, а також за низку скарг на дії їхніх колег із 32-ї колонії. Били безбожно. Писати на «вісімдесятці» скарги чи звертатися до прокуратури було нереально. До мене під різними приводами не допускали навіть адвоката Ірину Яковець. Лише завдяки її принциповій позиції та численним скаргам на дії адміністрації колонії до прокуратур усіх рівнів та позовам у суди знущатися з мене перестали.

Та не надовго. Мене в чергове перекинули до іншої колонії - Дзержинської ВК №2 на Донеччині. Її керівництво обрало зовсім іншу тактику. Персонал мене не бив. Адміністрація колонії натравила на мене інших в’язнів, яким однозначно пояснили: створимо вам проблеми, якщо не доб’єтеся, аби Луценко перестав писати. А скаржився я на незаконні дії та накладення дисциплінарних стягнень адміністраціями обох попередніх колоній.

У цій зоні я вже мав право, згідно зі ст. 82 КК України, на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. Ця норма застосовується до засуджених, що стали на шлях виправлення. Але в Дзержинській ВК №2 на мене безпідставно наклали дисциплінарне стягнення і відмовили в застосуванні ст. 82. Тоді я вдруге розпочав голодовку. Оскаржував також перекидання мене з однієї зони до іншої, незаконне накладення дисциплінарних стягнень.

Мене знову перекинули в іншу зону. З огляду на те, що я росіянин, адміністрація Дзержинської колонії натякала: мовляв, на Львівщині тобі покажуть. Однак помилилися. З перших днів перебування у Дрогобицькій ВК №40 я ожив, якщо так можна сказати перебуваючи в місцях позбавлення волі. Жодного разу до мене не було застосовано якихось незаконних дій. Більше того, за згодою адміністрації мені вдалося організувати для засуджених секції для занять великим тенісом, - розповів С.Луценко.

               Чого ж той птах
               бунтує так за мурами?

               Чого ж той птах
               так крилами об грати?!

               Товаришу,
               товаришу похмурий мій,

               Ну, а як ми не хочем умирати?!

                                    (Іван Багряний)

 

…13 листопада 1995 року в м. Макіївка вбили місцевого бізнесмена. Неподалік місця події знаходився С.Луценко. Через кілька днів вісімнадцятирічного Станіслава затримали за підозрою в убивстві підприємця.

Міліції вдалося отримати зізнання знайомого С.Луценка - свідка Л. Той розповів, що найняв Станіслава для вбивства бізнесмена і заплатив за це 12 тисяч доларів. Повідомив: мовляв, напередодні вбивства бачив у С.Луценка пістолет.

«Посадити обох, винні, адже є докази», - подумає пересічний обиватель. Та три дні потому Л. подає скаргу до прокуратури. Він наполягає: під час допиту працівники міліції чинили на нього надзвичайний психологічний тиск. Зокрема погрожували йому обвинуваченням у вчиненні злочину, який карається смертною карою. В разі відмови вказати на С.Луценка як на вбивцю бізнесмена правоохоронці й поготів погрожували… згвалтувати дружину та доньку Л. На додачу скаржник повідомив, що двоє невідомих напали на нього біля під’їзду будинку і попередили: хочеш убезпечити сім’ю від лиха - зізнавайся у причетності до вбивства.

Ще на стадії досудового слідства Л. відмовився від попередніх показань. Про те, що давав їх під тиском міліції, розповідав і в суді.

Спочатку Донецький обласний суд відправив справу на додаткове розслідування, визнавши докази причетності С.Луценка до інкримінованих йому злочинів недостатніми. У грудні 1996 року і Станіслава, і Л. було виправдано. Відсидівши майже рік у Донецькому СІЗО, С.Луценко вийшов на волю. Боячись помсти міліціонерів, Станіслав виїжджає до родичів в Узбекистан, де отримує водійські права, влаштовується на роботу, одружується, в нього народжується дитина.

У 2002 році Станіслав звертається до відповідних служб за місцем проживання в Ташкенті, щоби вклеїти в паспорт нову фотокартку. І… на його руках замкнулися наручники. С.Луценко дізнається, що ще в 1997 році Верховний суд України виправдувальний вирок Донецького обласного суду скасував, а справу передав на новий судовий розгляд. Більше того, ось уже п’ятий рік, як його оголошено в розшук. Тобто він начебто весь цей час переховувався! С.Луценко знову опиняється в Донецькому СІЗО…

13 років - вердикт Апеляційного суду Донецької області. На правосуддя не вплинули ані наполягання С.Луценка про те, що суд фактично визнав вирішальними попередні показання Л., які давалися під тиском і від яких той згодом відмовився; ані доведення, що без посилання на ці показання всі інші докази були недостатніми для того, щоб установити факти - зокрема стосовно володіння зброєю та передачі грошей за вбивство.

Не дослухалися судді і до тверджень адвоката про недостатність обвинувальних доказів. Серед іншого адвокат зазначив: узагалі не було доказів того, що Станіслав мав пістолет і тим паче стріляв з нього, і що мав 12 тисяч доларів (які нібито отримав за вбивство підприємця). Крім того, адвокат доводив, що точно встановити, де був С.Луценко в момент стрілянини, було неможливо.

Верховний суд України залишив вирок без змін. Тим часом Л., на показаннях якого в основному ґрунтувалося обвинувачення, на той час не знайшли. Його вдалося затримати лише в 2007 році, але за загадкових обставин Л. помер у Донецькому СІЗО, так і не доживши до суду. В чоловіка, який до того ніколи не скаржився на будь-які захворювання, виявили крововилив у мозок. Незадовго до того він розповідав знайомим, що боїться за своє життя…

- Незважаючи на те, що суд першої інстанції безпосередньо не послався у своєму вироку на показання Л., їх було використано як основне джерело обвинувальних доказів. Без них усі інші в сукупності не могли призвести до такого вироку. В результаті мене було засуджено без відповідних доказів і лише на підставі зізнань Л., які той давав під тиском, - напише згодом до Європейського суду С.Луценко.

Неправомірне використання показань Л. як основних доказів, на яких було побудовано обвинувальний вирок, підтвердилося. У результаті Європейський суд встановив порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

               І ми не вмрем!
               Нас не зітруть із рубрики!

               Ми оживем
               в страшнім вогні стихії.

               Ми ще каратимем хамів
               Мечем Республіки

               На місці лобнім - там біля Софії!

                                      (Іван Багряний)

 

…Грудень 2008-го. Сьомий рік минав у неволі, коли стало відомо про виграш справи в Європейському суді. Повірте, неабияке досягнення для людини, що перебуває за гратами. Однак замість перегляду справи Верховним судом України С.Луценко наразився на особливу увагу керівництва виправних колоній. Історія перекидань по зонах вражає. Впродовж двох років С.Луценко відбував покарання у Макіївській ВК №32 Донецької області, Криворізькій ВК №80 Дніпропетровської області та Дзержинській ВК №2 Донецької області, в СІЗО Донецька та Львова. А тим часом, як правило, навіть злісні порушники умов відбування покарання залишаються до кінця строку в одній установі, переведення можливе лише у виняткових випадках.

Подання ще однієї заяви до Європейського суду засвідчило, що в’язень продовжує боротися і домагається правди з-за грат. Такі дії С.Луценка не залишилися поза увагою працівників прокуратури. Вони надалі продовжують прискіпливо стежити за перебігом подій у його справі. І не тільки стежать - С.Луценко міг уже бути на волі, коли б не позиція прокурорських. То чи не відлуння це та реакція влади на черговий пошук правди в Європейському суді?

Відомо, що після відбуття 3/4 строку покарання, засуджений підпадає під умовно-дострокове звільнення. У травні 2011 року суддя Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області В.Качмар виносить постанову про звільнення С.Луценка умовно-достроково. Все - воля! Та іншої думки був старший помічник львівського прокурора з нагляду за додержанням законів про виконання судових рішень у кримінальних справах В.Фединець. Він подає апеляцію. Судова палата у кримінальних справах Апеляційного суду Львівської області постанову про звільнення умовно-достроково скасовує і справу відправляє на новий судовий розгляд. У серпні вже інший суддя Дрогобицького міськрайонного суду, З.Павлів, виносить постанову про звільнення С.Луценка умовно-достроково. Та де там! Ще один помічник львівського прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, Т.Тарнавський, подає апеляцію.

Камінь спотикання - ст. 81 КК України. Вона передбачає, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване тільки в разі, якщо засуджений поведінкою та ставленням до праці довів своє виправлення. І отут прокурори посилаються на згадувані на початку статті дисциплінарні стягнення, які застосовувалися до С.Луценка. Мовляв, про яке виправлення може йтися?!

Нагадаємо, що дисциплінарні стягнення С.Луценко систематично оскаржував і до керівництва виправних колоній, і до прокуратур, і до судів.

Варто також навести і те, що встановив Дрогобицький міськрайонний суд: «щодо накладених на Луценка С.М. дисциплінарних стягнень, то слід категорично і однозначно вказати, що такі почали накладатися на нього лише після проголошення 18.12.2008 р. рішення Європейського суду… в якому зроблені категоричні та однозначні висновки, щодо правомірності та справедливості його засудження». Із постанови суду також довідуємося, що більшість із накладених дисциплінарних покарань були скасовані як упереджені та безпідставні, постановами відповідного наглядового прокурора. Для об’єктивності слід відзначити, що вищестоячий прокурор їх таки скасовував. Однак не через їх безпідставність і відсутність належного мотивування, а лише через порушення наглядовим прокурором територіальності. Стягнення з С.Луценка скасовувалися і начальником Дзержинської ВК №2, а службове розслідування і взагалі ставило під сумнів правомірність накладення таких стягнень».

«Є ще одна важлива деталь, - каже адвокат Олег Мицик. - До винесення Європейським судом рішення на його користь С.Луценко одинадцять (!) разів заохочувався адміністрацією Макіївської ВК № 32, майже постійно працював старшим кухарем установи, брав активну участь у суспільно-корисній праці із благоустрою установи... здобував вищу освіту за фахом «економіст».

Висновку про можливість застосування до С.Луценка умовно-дострокового звільнення дійшли і в Дрогобицькій ВК №40 на Львівщині. Її начальник В.Кутовий іще 21 вересня 2011 року затвердив позитивну характеристику на Станіслава Миколайовича. У ній вказано, зокрема, і про роботу в самодіяльних організаціях, і про участь у реалізації програм диференційованого виховного впливу «Духовне відродження» і «Фізкультура та спорт». Крім того, за сім місяць перебування на Львівщині, жодного порушення з боку С.Луценка зафіксовано не було», - підсумовує Олег Мицик.

 

…Одинадцятий рік за гратами. Однак не зламався і не зізнався. Не вбивав - наполягає в’язень. Його заява проти України — перебувала на розгляді в Європейському суді. Друга заява. Вона стосувалася невиконання нашою державою попереднього рішення цього суду в його справі. Правозахисники були переконані - Станіслав Луценко знову виграє. І дипломатичного скандалу нашій державі уникнути було вкрай складно. Як і пояснити європейським інституціям, чому Україна не виконує рішень Європейського суду з прав людини.

 

... Після моєї першої публікації про Станіслава Луценка у виданні “Дзеркало тижня”, українські журналісти стали частими гостями Дрогобицької ВК № 40, де утримувався в’язень.

Численні публікації та телеперадачі, дії правозахисників, адвокатів, Української Гельсінської спілки з прав люини, Харківської Правозахисної Групи та інших організації, таки дали результат.

Наприкінці 2011 року, перед Станіславом нарешті відчинила двері пенетенціарна система. Його звільнили умовно-достроково.

А далі — наступна перемога. Станіслав Луценко домагається виконання Україною рішення Європейського Суду. Вирок, яким він був визнаний винуватим у вбивстві з корисливих мотивів, та засуджений на 13 років позбавлення волі — скасовано. І справу повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отож, в результаті — офіційно, юридично не винуватий чоловік відсидів 11 років за гратами, де його систематично піддавали тортурам, знущанням, побоям та катуванням. Та ще й у нього було конфісковано усе майно.

Звсіно, і з таким розвитком подій не могли змиритися ані судова, ані правоохоронна система. Адже в такому випадку, Луценко неодмінно б виграв суди та отрима від держави компенсацію за усі ці роки, проведені за гратами, та відшкодування конфіскованого майна.

Загалом це б потягнуло на кілька десятків мільйонів.

Можливо тому, швидко та оперативно, Київський районний суд м. Донецька, наприкінці жовтня 2013 року виносить аналогічний попередньому, вирок — винен у вбивстві, 13 років.

Круговерть усіма колами пекла — для С. Луценка — знову наберає обертів.

Наприкінці лютого 2014-ого, ще в неокупованому Донецьку, Апеляційний суд Донецької області, своєю ухвалою цей вирок скасовує, а справу відправляє на новий судовий розгляд.

Станом на 1 вересня 2020 року, вироку Станіславові Луценку, і відповідно юридичного визнання його вини — не має. У нього було конфісковано усе зароблене в Україні та за кордоном, а також отримане у спадок від батьків майно. Він провів за гратами 11 років - битий та катований.